Кожний нарід може лише тоді духовно і фізично розвиватись і рости, якщо його громадяни користуються повною свободою совісті, думки, слова та зібрань.
Михайло Сорока, український політичний діяч, дисидент, член ОУН

ЩОДЕННИК

24 листопада, 2009 - 00:00

24 листопада

Якось пізно ввечері щось мене спонукало взяти з полиці мініатюрне видання «Дому Турбіних» Віктора Некрасова. Книжечка сама розкрилася на описі барельєфів у Пасажі на Хрещатику. Напередодні І світової війни скульптор Павло Андреєв зобразив на них зграйку путті, які напувають левів вином. У мене одразу пропав сон: упродовж останніх сорока шести років я принаймні щомісяця проходив Пасажем — де ж там барельєфи з таким сюжетом? Вранці я вже був у Пасажі, роздивлявся, як між другим і третім поверхами шестеро путті пригощають левів виноградом і вином, та дивувався, чому я їх не помічав раніше — я ж знаю тут кожну цеглину! Ось тут було дитяче ательє, в якому мати пошила нам із братом перші майже дорослі костюмчики. У цьому підвалі був стрілецький тир, в якому я на другому курсі здав залік із вогневої підготовки — зробив два постріли із пневматичної рушниці (майори на військовій кафедрі навчали нас, що ймовірний супротивник озброєний ракетами «Першинг» і «Сержант»). Отут я проходив на початку Помаранчевого грудня, з Майдану лунало: «Український повстанче, в бою не відступай!» — і я тоді теж не звернув уваги на пупсів із левами. Тепер, проходячи Пасажем, я милуюся цими барельєфами. Мабуть, раніше я просто ще не був готовий до цього.

Віталій ПОНОМАРЬОВ
Газета: