Наприкінці літа сім років тому в заповідному лісі
на околиці Канева загубився трирічний хлопчик. Районна преса забила на
сполох, позачергове число газети вийшло під відповідною «шапкою», я дав
прикмети малого, написав про нашу роззявкувату міліцію, в якої навіть пошукової
собаки не знайшлося, про мляві спроби прочесати ліс...
На тлі загальної апатії — «малого цигани вкрали, уже й слід прохолов»
або «не інакше, як сектанти в жертву принесли, шукай—не шукай, усе намарне»
— мої дії видавалися мені по-справжньому репортерськими. Наступного дня,
прихопивши дружину, я знову поїхав до заповідника: нотував кожне слово
очевидців, міряв кроками відстань від загорожі для кіз, де хлоп’я бавилося,
до лісу, в напрямку якого буцімто воно пішло, терзав запитаннями обпухлу
від горя матір, доскіпувався, чи справді її син був у гумових чобітках
і з іграшковим вертольотом у руках, а насамкінець привів дружину на галявину,
де хлопчика бачили востаннє, і ми стали «слухати» біополе. Знаєте, ото
як заплющують очі, витягають руки, повільно водять ними довкруг себе...
Того часу ми вельми захоплювалися, як, власне, й уся тодішня преса, екстрасенсорикою,
дружили з кількома контактерами й навіть запросили були до Канева для публічних
виступів одну з ясновидиць. Отож, вважаючи себе людьми посвяченими, я та
дружина добру годину обстежували галявину, чекаючи знаку, сигналу, поштовху...
Шкода, але ми так нічого й не відчули.
Хлоп’я знайшли через рік. За два кілометри, в лісі. Випадкові люди збирали
гриби й наштовхнулися. Рідні розпізнали його по чобітках та іграшці. Скільки
днів воно блукало лісом — невідомо. Лікарі сказали: померло від виснаження.
Господи, яка екстрасенсорика, які знаки, які сигнали нам потрібні? Якби
ми з дружиною просто взяли й пішли лісом, і пройшли всього два кілометри...
Іти треба. А не водити руками. Досі не можу собі пробачити...
