Ми з колегою зайшли у бар випити кави. Майданчик відкритий,
літній, стіл майже біля тротуару. Спілкуємося, розглядаємо перехожих. Потроху,
як буває при зустрічах давніх друзів, розмова перейшла на призабуті юнацькі
пристрасті. Я розповів про своє перше кохання, об’єкт якого місяців чотири
й поцілувати не смів. У колеги взагалі був «облом»: він тільки через років
десять довідався, що красуня школи, за якою упадали всі хлопці, була закохана
саме в нього.
З-за сусіднього столика встали дві дівчинки. Молоденькі, років по шістнадцять-сімнадцять.
Рушили до виходу. Щойно вони ступили на тротуар, як неподалік загальмувала
красива іномарка. З неї вийшов досить привабливий хлопець, відчинив задні
дверцята і, коли дівчатка проходили мимо, сказав до них:
— Дєвочки, сідайте.
Не зронивши більше ні слова і залишивши дверцята відчиненими, пішов
собі до бару.
Дівчатка зупинилися. Хлопець був незнайомий, і сідати після такого непевного
запрошення їм не випадало.
— Не сядуть! — сказав я.
— Сядуть! — сказав колега.
Водія не було не менш як півгодини. І весь цей час дівчатка шепотілися,
хихикали, роззиралися по боках, але не йшли геть.
— Не сядуть! — повторив я.
— Сядуть! — заперечив колега.
Ми вдарили по руках на ще одну каву і по сто до неї. Через кілька хвилин
я програв. Ледь власник іномарки рушив із бару, як дівчатка опинилися на
задньому сидінні його авто. Через мить машина зникла за поворотом.
Нам нічого не залишилося, як випити програну мною каву і ще трохи пофілософствувати
на тему древнього «O tempora! O mores!» До нашої честі, ми не говорили,
ніби і «темпора», і «морес» змінюються на гірше. Це утішливо свідчило про
те, що ми ще не старі, а тільки бувалі.






