У родині моєї сестри вирішували, кому їхати зі старшою
донькою Наталею до столиці — вступати до «Києво-Могилянської академії».
Мати дівчини — лікарка швидкої допомоги, батько — колишній комсомольський
працівник, обоє завзяті, пробивні, без сумніву, легко могли прилаштувати
доньку в гуртожиток чи на квартиру, морально підтримати її під час іспитів.
Вони довго вимірювалися, кому ж усе таки їхати, доводили, хто з них більше
стане доньці в пригоді, коли в суперечку втрутилася наша мати — 62-річна
вчителька-пенсіонерка, котра саме гостювала в домі сестри. «Я поїду з Наталею,
— сказала вона. — Заодно провідаю в Києві двоюрідну сестру». Цікаво, але
ніхто не заперечив.
Як вони їхали з Кривого Рогу до Києва, як шукали квартиру, де живуть
родичі, як Наталя готувалася до тестування, як бабуся, чекаючи її, майже
п’ять годин просиділа під аудиторією — окрема розповідь. Головне, що над
дівчиною не висів дамоклів меч батьківсько-материнської опіки. Мудра бабуся
протягом двох днів була для онуки ніби старшою подругою, яка вчила, але
не повчала, застерігала, а не страхала, прохала, а не наказувала, радила,
а не сварила. Наталі було з нею добре. Добре і легко. І провінційне дівча
вступило до столичної академії. Наразі моя племінниця вчиться на соціолога.
Отака ось історія. До речі, маю трьох дітей-школярів. І всерйоз подумую
про те, що можливо, мені також через кілька років доведеться викликати
матір — стару мудру вчительку.






