Як розповiли американськi вояки — вихiдцi з України, вони
самi зголошувались, коли довiдувались про цi навчання. З iншого боку, їх
радо брали на «Щит миру» в Україну, адже їхнiм головним козирем було знання
української мови. Тож на цi навчання їм потрапити було досить легко.
Американський вiйськовий Василь Прокопик вперше приїхав
в Україну. Як вiн розповiв, його батько пiд час Другої свiтової вiйни опинився
у нiмецькому концтаборi, а першу дружину батька вбили. Вiд цього подружжя
в Українi залишилася донька, яка нинi проживає в Луганську. У 1955 роцi
батько нашого спiврозмовника приїхав до США, де вдруге одружився на нiмкенi.
«Я своєї сестри до цього часу ще не бачив, — каже В.Прокопик,
— а пiд час навчань на Яворiвському полiгонi ми вперше зустрiлися». За
його словами, батько, коли ще iснував Радянський Союз, боявся писати до
своєї дочки в Україну. I тiльки, коли Україна стала незалежною, почали
листуватися. В.Прокопик розповiв, що має дружину-американку, його сини
— Андрiй та Василь — володiють українською мовою. Василь каже, що встигає
вчити своїх дiтей i українським традицiям.
На запитання, що йому найбiльше сподобалося в Українi,
В.Прокопик каже: «У вас всi так гарно вдягаються. Шкода, що в Америцi цього
не має. У нас все простiше — джинси i футболка». I продовжує: «В Українi
дуже гарно: багато лiсiв, гарних квiтiв, хороша погода. В США всього цього
набагато менше, а там, де я зараз мешкаю, земля взагалi червона i набагато
менше зеленi».
Вiдповiдаючи на запитання, чи не виникає бажання повернутися
на Україну, Василь зауважив: «Звичайно, що я хочу повернутися на батькiвщину
батька. До того ж, я знайшов тут свою родину». Родиннi коренi Василя походять
iз села Стрiлки, що поблизу Старого Самбора (Львiвська обл.).
Ще один наш спiврозмовник — американський вiйськовий Левко
Iваськiв (його батьки виїхали з Тернопiльщини до США в 1944 роцi), на миротворчих
навчаннях на Яворiвському полiгонi він уже вдруге.
Вiн також висловив бажання повернутися на землю батькiв:
«Я тут прожив би , хоча добре знаю, що в Українi життя важче, анiж в США.
Знаю i те, що є люди при владi, якi користуються нею i збагачуються самi,
не дбаючи про добробут людей. Вони замiнили лишень прапор, але серце i
погляди свої не змiнили».
За його словами, головна вiдмiннiсть американцiв вiд українцiв
полягає в тому, що в Українi «тiснiше родинне коло, — каже Левко. — Це
українська ментальнiсть — пам'ятати про своїх батькiв, а американцi вiдсувають
батькiв вiд себе. Я не хочу казати, що ми це робимо навмисне — просто в
США життя йде бiльш швидшим темпом, i не вистачає часу на все. Тому чимало
американцiв вiддають батькiв у будинки для людей похилого вiку».
Щодо вражень про Україну, то, за словами Левка, вони чудовi
i незабутнi. «Найбiльше американським воякам сподобалися українськi жiнки.
Усi казали, що це найгарнiшi жiнки в свiтi, — говорить вiн. — Запам'ятається
українська гостиннiсть i краса Львова».
А найбiльше, що не сподобалося американським воякам, вихiдцям
з України, це, за їхніми словами, «сильна русифiкацiя українського вiйська».
«Нас, вихiдцiв з Українi, — наголосив Левко, — ображало те, що українськi
вояки спiлкуються не українською, а росiйською мовою».
Утiм, не зважаючи на ностальгiю за Україною, нашi спiврозмовники
з розумiнням ставляться до українцiв, якi емiгрують в США, як вони кажуть,
«за хорошим життям». «Ми цього не засуджуємо, — каже Василь Прокопик, —
адже Америка на цьому i побудована».







