Спасибі вам, діди

    Війна за сім’ю, віру та мову

Моя бабуся була щаслива, що прожила саме таке життя, і ніколи не шкодувала, що перебувала в рядах УПА.

Цього року влада організовує широке і помпезне відзначення 65-річчя Великої Перемоги. Проте, швидше за все, потрібного суспільству спокійного та об’єктивного обговорення болючих і важливих подій війни не буде. Думаю, що попри загострену увагу до самого факту перемоги, не будуть належно поціновані всі ті, хто пройшов крізь цю війну. Багато її добровільних чи мимовільних учасників залишаться поза полем зору громадськості. А, відповідно, таке відзначення події розуміння та злагодженості українцям не додасть, а створить ще більше дражливих міфів та легенд.

Моя бабуся жила у Косівському районі, у самому серці Карпат. На початок війни, а для Західної України війна почалася раніше, ніж для Східної, їй виповнилося 12 років. У 16 років бабуся добровільно пішла в Українську Повстанську Армію зв’язковою. Вони з іншими дівчатами передавали інформацію, приносили харчі. Про це рідко розповідають, але дівчат в УПА було багато, адже у багатьох з них там воювали хлопці, брати й батьки. Коли ми сприймаємо якесь історичне явище, то зазвичай упускаємо такі прості людські моменти.

Невдовзі бабусю разом з іншими дівчатами заарештували НКВДисти. Як результат — заслання у Сибір з 10-річним терміном ув’язнення, конфіскацією майна та виселенням сім’ї. Після смерті Сталіна вдалося повернутися в село. Бабуся не раз розповідала, як били і катували односельчан у в’язницях НКВД. У 1990-х роках члени товариства «Меморіал» знайшли у містечку Яблунів на Косівщині близько 10 криниць, заповнених кістками людей, закатованих НКВДистами. Після повернення з Сибіру ставлення односельчан було неоднозначне — всі боялися «пильного ока влади». А вже в незалежній Україні бабусю нагородили медаллю, але як отримувала вона мінімальну пенсію, так і продовжувала, адже причетних до УПА у Союзі на державну роботу не брали. Та найбільше мене завжди вражало те, що, незважаючи на забрану молодість і важке життя, бабуся була щасливою. Одного разу я запитала її, чи не шкодує вона, що життя склалося саме так? А бабуся відповіла: якби довелося, вона ще раз зробила б те саме. Чому? Тому що любить Україну, а якщо любиш, то треба мати мужність чимось жертвувати.

У цих словах для мене ховається увесь зміст боротьби повстанців. Тому мені завжди гидко слухати людей, які шкодують за дешевою ковбасою та втраченими на книжках грішми. І я абсолютно впевнена, що ми не маємо права говорити про ІІ світову війну в дусі радянської історіографії, не має права ставитися до цих подій так, як у Росії, Польщі чи будь-якій іншій країні. Бо для України ці події були особливо трагічними і багатогранними. Це особливий, відмінний від інших країн випадок.

Бабуся не говорила про Червону Армію зі злістю чи ненавистю, проте для неї завжди була тільки одна Україна. Й ця Україна не розглядалася у складі чи то Радянського Союзу, чи то якоїсь іншої країни, не ділилася на регіони чи складові. Зрештою, розглядаючи відсторонено ті події, ми не можемо подивитися очима людей того часу. Далеко не всі, хто воював в УПА, вникали у політичні перипетії війни. Люди, в першу чергу, боролися за свою хату, село, родину, право бути господарем у своєму домі, зберігати свою віру і традиції. У Великої України все це відібрали раніше. Коли більшовики прийшли на Захід, відбувалося щось схоже на репресії 1920—1930 рр. на Центральній та Східній Україні. Ось про це мало хто говорить. Зараз не розповідають, яким рейдом загони С. Ковпака захоплювали Карпати, розповсюджували серед населення епідемію тифу, щоб виснажити тих, хто проти, підпалювали цілі лісові масиви. Тому люди воювали проти них, як проти окупантів, захищаючи право жити по-своєму. Більшовики у Карпатах нашкодили більше, ніж німці, бо вели себе цинічніше і жорстокіше. Проте повстанці воювали як проти одних, так і проти інших за свої села, за мову, за те, щоб на захід разом з Червоною армією не прийшло Розстріляне Відродження. Ось це нам в першу чергу потрібно зрозуміти.

Варто пам’ятати й те, що для крайнього українського заходу війна тривала як мінімум на 5 років довше, а останні з’єднання УПА були знищені лише у 1957 році. Тому вони не святкували перемогу 1945 року, у їхніх селах все ще йшла війна.

Останні дискусії стосовно того, чи визнавати УПА воюючою стороною у Другій світовій війні, не мають сенсу. Бо цим ми ще раз показуємо, що поверхнево сприймаємо сам феномен Української Повстанської армії. Такого не могло бути в Росії, Франції чи Великої Британії, таке могло бути в Польщі, якби Сталін не віддав наказ знищити польських офіцерів в Катині. Я впевнена, що моїй бабусі не потрібен статус ветерана; їй, як і багатьом іншим, потрібні повага, розуміння і вдячність, а ще те, про що вона мріяла — злагоджене і по-справжньому українське суспільство.

   Мій дід — Герой
   Я завжди цим пишатимусь.

Свого діда, Івана Миколайовича Немчінова, не пам’ятаю — він помер, коли мені було два роки. Але я все про нього знаю. Він родом із міста Сатка (Челябінська область Російської Федерації). Що цікаво: всього є п’ять Героїв Радянського Союзу з прізвищем Немчінов, і два походять саме із Сатків. Дід народився 1915 року. На строкову службу його призвали 1937-го, а потім залишили в Школі молодших командирів. Почав війну в складі 16-ї армії (46-та стрілецька дивізія), був командиром артилерійського взводу. Отримав важке поранення у Смоленській битві. За документами, що маю в своєму архіві, з’ясував, що дід до 1942-го перебував на лікуванні. Потім був Північний Кавказ, визволення України, форсування Дніпра. Власне, за форсування Дніпра, вже будучи капітаном, командиром батареї, а потім — дивізіону, 24 грудня 1943 р. отримав звання Героя Радянського Союзу. Потім брав участь у Корсунь-Шевченківській, Яссо-Кишинівській операціях, воював на території Румунії, Угорщини, а закінчив війну у Відні. У нашій родині згадують діда з великою повагою, я б навіть сказав — з трепетом. Зберігаємо багато документів — частина їх у мене, частина — в дядька, рідного брата мого покійного батька. У дядька — всі нагороди діда, в мене — кортик, воєнні спогади Івана Миколайовича.

Ніколи не приховував, що маю діда — Героя Радянського Союзу. І місце мого мешкання — Львів — тут ні до чого. Вважаю, що люди, які воювали в Другій світовій війні, складовою якої була німецько-радянська війна 1941 — 1945 рр., — захищали свою Батьківщину. Ті ж, що не воювали на фронті, а були в лавах НКВС чи в інших спецпідрозділах, можливо, мали б чого соромитися. А мій дід, котрий пройшов війну від першого до останнього дня, причому завжди був на передньому краї, мав цим гордитися. Як людина, що дуже цікавиться військовою історією, знаю, що таке полкова чи дивізійна артилерія — 76-міліметрові гармати застосовують проти танків і живої сили, і це, як правило, стрільба прямою наводкою. Дід, до речі, отримав звання Героя на Букринському плацдармі за особисту мужність. Так, його підрозділи діяли грамотно, але в критичний момент він особисто підірвав ворожий танк. Тому, повторюю, для мене ніколи не буде проблемою — визнавати це чи не визнавати. Для мене велика честь носити прізвище Немчінов, яке свого часу було прославлене моїм дідом.

А моє ставлення до німецько-радянської війни за останній час не змінилося. Військова історія — моє хобі, і я вивчаю дуже багато вузькоспеціальних речей, які стосуються цього періоду. Беру участь у кількох російських інтернет-проектах, зокрема, «Помните нас» (проїжджаючи повз населені пункти, фотографую пам’ятники Другої світової) і «Немиров-41» (проект пов’язаний з подіями червня 1941-го на Львівщині — першими перемогами 81-ї дивізії 4-го механізованого корпусу).

    Прикра історична справедливість,
    або Чому я не ношу георгіївську стрічку?

Незабаром ми святкуватимемо 65-ту річницю Великої Перемоги — Перемоги в найстрашнішій війні за всю історію людства. Віддаючи данину подвигові наших дідів, ми не повинні забувати про ту ціну, яку заплатив увесь радянський народ у тій Великій Вітчизняній війні. Про справжню ціну...

Торік, ранком 9 травня, коли формувалася колона ветеранів біля пам’ятника Федьку, до мене підійшла депутат обласної ради Діана Ігорівна Рохманова й хотіла прикріпити мені на лацкан піджака георгіївську стрічку — я категорично відмовився. Мені довелося вислухати цілу тираду на мою адресу. Увечері, після всіх заходів, я прийшов додому, сів за комп’ютер і буквально за 20 хвилин написав текст, який і передав депутатці через кілька днів.

Я не збирався його публікувати в яких-небудь виданнях, але минулого понеділка на нараді у голови обласної державної адміністрації Юрія Чмиря комуністи виступили з ініціативою підтримати акцію «Георгіївська стрічка», яку ініціює в Україні партія «Родина» Ігоря Маркова.

Я категорично проти тези (мовою оригіналу): «C 2005 года проводится акция «Георгиевская ленточка». Привязав ленту на антенну машины или на свою одежду, мы можем отдать дань памяти подвигу наших предков». Прив’язавши стрічку на антену свого автомобіля, ми жодним чином не зможемо віддати данину пам’яті подвигові наших дідів, навпаки — саме цими стрічечками на «Мерседесах», «Лексусах» та «Тойотах»... ми лише дискредитуватимемо їхній подвиг. Надягати георгіївську стрічку, на мій погляд, мають право тільки самі ветерани, які брали участь у бойових діях! Право носити цю стрічку всі інші — не заслужили!

Отже, щороку, у переддень свята Перемоги, мені чомусь згадуються долі двох мої дідів.

Перший із них — Митрофан Попов. У 20-х роках минулого століття він закінчив вищу радпартшколу, де лекції читав сам Микола Бухарін, але його виключили з лав ВКП(б) і відправили у колонію за те, що, будучи одним з керівників Шебекінського району Курської області (нині Белгородської області), на початку 1930 року відмовився розкуркулювати рідне село, знаючи про те, що куркулів у ньому немає. У бабусі залишилися на руках четверо маленьких дітей і двоє з них не вижили під час голодомору. В 1937-му, усього через півроку після виходу з колонії, дід дивом уник повторного арешту. Його попередив його друг і сусід — голова сільської ради. Він пішов із дому ввечері в точно перед нічним арештом і довгий час поневірявся під чужими прізвищами на шахтах Донбасу, час від часу пересилаючи родині гроші.

Наприкінці червня 1941-го він повернувся додому і пішов у військкомат. Але замість фронту знову потрапив на зону. Загинув він улітку 1943 року на Курській дузі, усього в 40 кілометрах від рідної хати. Перед самою смертю, у травні 1943 року, у період фронтового затишшя, дід приходив на добу додому. Звання в нього не було, не було ні погонів, ні зірочки на пілотці. Мама з бабусею довгий час шукали місце поховання діда, але дізнатися докладно нічого не змогли.

Хоча знайшли свідків того, що майже весь його штрафний батальйон при локальному відступі «поклав» із кулеметів загороджувальний загін НКВС.

У часи «розвиненого соціалізму» мама мені про це зовсім нічого не розповідала. Один раз, у п’ятому чи шостому класі (1975 — 1976), я запитав чому вона — заслужений учитель, більш того, директор найбільшої школи в районі, а не є членом КПРС. Вона відповіла дуже коротко: «Тому синку, що дід твій ніякий не герой війни, а досі ворог народу — більше я тобі нічого розповідати не буду й не запитуй!».

Але 9 травня 1990 року до нас у гості приїжджали два товариші діда по штрафному батальйону (один із них — командир батальйону), які дивом вижили і які розповіли мені ВСЮ правду про ту війну. Як виявилося, у фільмах «Звільнення», «Вони воювали за Батьківщину», «Гарячий сніг» та багатьох інших, правда була показана далеко не вся. Через місяць, у червні 1990 року (за рік до ДКЧП), я вийшов із КПРС.

Другий мій дід — Дмитро Мінаєв (так склалося, що із усієї його великої рідні, дідівське прізвище носить тільки моя родина) — загинув під Сталінградом на початку зими 1942 року, хоча в його петлицях і був невеликий темно-червоний мідний ромбик, і була червона зірочка на кашкеті.

Бабусі прийшла «похоронка» тільки восени 1943 року, де була зазначена дата й місце загибелі діда, хоча їх невелике містечко в Тамбовській області не було окуповане німцями. Як виявилося, він був похований у братській могилі, на якій чотириста імен. При цьому, як стверджували очевидці, у цій могилі (звичайний донський яр) було поховано більше трьох тисяч радянських солдатів. Прізвища Мінаєв на могилі не було до 1975 року.

Не можна сказати, що я не здогадувався про справжні масштаби трагедії Великої Вітчизняної війни. Багато чого про СПРАВЖНЮ ВІЙНУ мені розповідав наш сусід, ветеран війни Роман Чертов, той самий голова сільради в 30-х роках — товариш мого діда.

В День Перемоги він ніколи не ходив на святкові заходи, які проводилися в нашому селі, біля школи та пам’ятника нашому односельцю Герою Радянського Союзу льотчику Миколі Сурнєву.

У цей день дід Роман завжди надягав парадний костюм (не військовий), всі свої ЧОТИРИ ордени та купу медалей, ставив посередині двору стіл, який йому накривала донька, брав пляшку горілки й пив наодинці, майже нічого не закушуючи — у нього після третього поранення залишилася тільки чверть шлунка. Після того, як закінчувалася пляшка, він довго та гірко плакав... Усі сусіди давно звикли до такого стану речей — так він робив, як казала мама, з весни 1965 року, коли почали офіційно святкувати День Перемоги. І горілку пив він один раз на рік — 9 травня.

Роман Чертов на війні був артилеристом. Захищав Москву, воював під Ржевом і Вязьмою. Двічі був у оточенні. Перший раз узимку 1942 року в складі 33-й армії генерала Єфремова, що не побажав залишати своїх бійців і летіти на присланому за ним Георгієм Жуковим літаку та загинув майже з усією армією. Удруге — влітку того ж року, але в складі вже 39-ї армії, яку в оточенні кинув її командуючий, що полетів на літаку в ставку. З оточення виходили вже під командуванням начальника штабу армії. Дійшов до Берліна. У квітні 1945 року був поранений втрете.

Помер дід Роман ранком 2 травня 1977 року, у той день йому виповнилося б рівно 80 років. І тільки через майже п’ятнадцять років після його смерті мені стало зрозумілим і очевидним те, про що гірко плакав він...

Спостерігаючи, як в останні роки з’явилася мода вішати на лацкани піджаків та блузок георгіївську стрічку, мене терзають сумніви щодо історичній справедливості такого кроку, у першу чергу, з боку молодих людей, які докладно нічого не знають про події першої половини ХХ століття. Чи мають вони право взагалі носити цю стрічку? Тим більше — чіпляти її на антени автомобілів?

І найголовніше, напевно, цю стрічку, якщо були б живі, по праву одягли б мій дід Дмитро Мінаєв та, можливо, мій сусід Роман Чертов. А от в тому, чи прикріпив би її мій інший дід — Митрофан Попов, я маю великі сумніві...

   Без права на милосердя

Мій дід не дуже любив розповідати про війну. Не подобалося йому згадувати про ті страшні події, про свої два поранення і навіть про свої кров’ю зароблені медалі, які він заслужив у лавах Червоної Армії, дійшовши з нею аж до Берліна. Проте іноді вдавалося почути скупі розповіді про похмурі воєнні будні. Особливо запам’яталося коротке оповідання про перші дні перебування мого діда на фронті.

Його призвали тільки 1944 року, бо в 1941-му його, як і всіх інших мешканців недавно приєднаної до СРСР Бессарабії, не брали на фронт. Радянська влада не довіряла тоді захист держави людям, які ще недавно були громадянами іншої країни. Зате після повторного звільнення Бессарабії від румунів дід поповнив ряди Червоної Армії, що стрімко наступала в напрямку Берліна.

Ті перші дні на фронті й були для нього найскладнішими. Хоча дід уже був зрілим чоловіком, мав досвід служби ще в румунській армії, призвичаїтись до нелегких буднів війни було нелегко. Він скупо згадував осінні дні, коли почалося його фронтове життя, і тоді переді мною зринали суворі картини: покалічені снарядами голі поля, слизькі й мокрі траншеї, свинцево-сіре похмуре неба, що безперестану сльозиться уже багато днів, оплакуючи убитих людей на землі... А поки дід місив розкислу грязюку й ховався від смертоносних снарядів в поруділій траві, в сонячній Бессарабії бабине літо тихо розпускало своє павутинне плетиво й лагідно пестило залиті ласкавим сонцем виноградники. Саме туди, до рідного дому, рвалося дідове серце й болісно стискалося від тривожних думок про те, як же там порається з господарством вірна дружина з малими дітьми. І в чорному диму жорстоких боїв ввижалися діду налиті сонцем виноградні грона, врочисто застиглі кущики, що заворожено чекають свята доброго врожаю. Тільки того року не довелось дідові скуштувати солодкого молодого вина, а замість нього довелося сповна випити чашу з кривавим напоєм війни.

Неможливо уявити, що коїлося на полях боїв, не побувавши там. Коли дід розказував про війну, то мені вчувався гуркіт вибухів, скрипучий свист безжальних куль, ввижалося щось таке жахливе, що, хочеться вірити, мені ніколи не доведеться повною мірою зрозуміти й пережити. І от дід розповідав, як доводилося тулитися до землі, щоб не потрапити під лукаву кулю, як страшно було навіть голову підняти. А попереду піднімались в атаку ворожі солдати, і дід мусив вбивати їх із кулемета. Тільки спочатку важко було підняти мозолясту руку, що звикла до хліборобської праці, на людину. Дід мусив косити людей, наче то був набридливий бур’ян на його городі. Руки, що звикли будувати, мусили руйнувати найцінніше, що є на землі — людські життя. «Бачу, — розказував дід, — що з того боку теж люди. І так мені жалко їх стало, що почав я стріляти поверх їхніх голів. А офіцер побачив це, підійшов до мене та як почав бити ногами та й приказувати: «А чого це ти не цілишся? Стріляй влучно!»

Коли я чув цю нехитру оповідь, мені уявлялися очманілі від безсилого відчаю німці, які приречено біжать уперед, щоб упасти під кулями ворожих кулеметів. Мені теж ставало їх жаль. Проте сувора реальність життя іноді не просто виправдовує, а робить обов’язком людиновбивство. І дід почав вправно стріляти, безжально обриваючи чиїсь життя, бо ні в нього, ні в його товаришів не було тоді права на милосердя. Був лише обов’язок захищати рідні оселі, майбутнє онуків і честь предків. І дід гідно той обов’язок виконав.

Прикро лише одне: не вміла держава тоді, як не може, на жаль, і тепер, віддячувати своїм захисникам. Мій дід, як і мільйони інших дідів, із честю захищав добробут держави, яка в нагороду за те нав’язала йому колгоспне кріпацтво і урівняла в бідності разом із іншими обкраденими воїнами і трударями... Із сумом доводилося дідові визнати: «За румунів було краще жити, ніж за комуністів». І краще не просто тому, що дід тоді був молодим, а за радянської влади — постарів. У діда були цілком переконливі, хоча й дуже прості аргументи: при румунах хоч трохи землі було у людей, була своя худоба, таке-сяке господарство, яке потім задарма довелося віддати. Однак дід не жалкував за тим, що вніс свою вагому лепту у розгром ворога. Щастить же тим державам, народи яких борються за їхню незалежність, не чекаючи взамін жодних матеріальних вигод...

   Чия окупація гірша?

Свідчення жителя села Миколаївка Корсунь-Шевченківського району Черкаської області ЗАДЕРІ Леоніда Івановича.

Це трапилось в лютому-березні 1944 року в селі, що знаходиться за 8 кілометрів від Стеблева вище по річці Рось.

На березі Росі в урочищі Камінна Лука (від слова «камінь», місце вигину річки) розташувалась батарея з п’яти бойових машин гвардійських мінометів «Катюша» з обслугою приблизно 30—40 червоноармійців.

9-річний Леонід із молодшим братом Петром були в розташуванні батареї і спостерігали процес заряджання реактивних установок бойовими ракетами.

Після команди командира всі солдати почали відбігати від установок. В цей час один з командирів побачив хлопців і погнав їх від машин. Хлопці відбігли метрів на 200-300 і розташувались на схилі яру, звідки добре було видно розташування батареї.

Прогриміло декілька залпів в бік містечка Стеблева та в бік села Киданівка.

Після залпів десь за годину чи більше до батареї прискакав на коні напівроздягнений офіцер з пістолетом в руці і, голосно лаючись, погнався за командиром батареї. З розмов, що вели солдати, хлопці зрозуміли, що одним з залпів накрило підрозділ Червоної армії і це прибув його командир на «розбори».

Через день-два батарея забралась з села, а ще через декілька днів до села увійшов підрозділ контррозвідки «Смерш» в складі теж 30—40 військових, які стали поголовно викликати селян і опитувати: хто стріляв з «Катюш», куди стріляв, як стріляв. Налякані селяни не могли нічого до пуття пояснити.

Розслідування велось цілий день, а на вечір смершівці змусили селян їх годувати і поїти. Напившись п’яними, вже потемки, солдати почали бігати по хатах та гвалтувати сільських дівчат та жінок. На очах маленького Льоні та його брата їх мати намагалась захистити дівчат від глвалтувань, вступила з солдатами в бійку і була ними розстріляна. Було розстріляно ще декілька жінок.

Батько був дома, слабував і лежав на печі. Діти прибігли і розказали йому про смерть мами. Цілу ніч батько плакав разом з дітьми.

Тільки вранці, коли солдати покинули село, батько з сусідами знайшли розстріляних жінок і похоронили.

Пізніше стало відомо, що цими залпами «Катюш» були знищені опорні пункти німецьких військ в містечку Стеблів та селі Киданівка разом з мирними жителями. Після того, як фронт пішов далі, виявилось, що в Стеблеві та Киданівці не залишилось жодного цілого, чи хоча б напівзруйнованого будинку, жодної хати, жодної печі. Число людей, що загинули, — невідоме, проте значне. Вижили тільки ті, що ховались в навколишніх лісах.

Леонід Іванович згадував слова батька: «При німцях такого не було, як при наших...»