Справжній героїзм — жити згідно зі своїми переконаннями
Юрій Шухевич, український політичний діяч

Сталін. Гітлер. Україна

13 серпня, 2009 - 00:00


Стаття перша

Незабаром світ відзначатиме 70-ту річницю від початку Другої світової війни — найтрагічнішої події в історії людства. Війни, яка докорінно змінила глобальну геополітичну ситуацію. Війни, яка за кількістю жертв, особливо серед мирного населення, за розмахом жорсткості, за ступенем здичавіння й руйнувань набагато перевершила Першу світову. Як кількісно, так і якісно — йдеться не лише про нові види зброї та нові типи військових операцій, але й про застосування безпрецедентних тоталітарних технологій, що їх випробували Німеччина і СРСР. Результатом війни стала небачена за масштабами гуманітарна катастрофа, проявом якої були не тільки масові екзекуції, депортації, блокадні голодні смерті, але й руйнування людських душ, занепад моралі, який триває і досьогодні, дехристиянізація, зростання зневіри й цинізму, чорна екзистенціальна порожнеча, що вразила повоєнні покоління.

Історія Другої світової війни досить добре вивчена, незважаючи на те, що Кремль і нині не зняв гриф таємності з деяких документів. Чому ми знову і знову повертаємося до цієї всесвітньої катастрофи, від якої нас відділяють уже три покоління людей, що народилися після тої війни? Є кілька вагомих причин, які змушують нас вдивлятися у потьмянілі, але все ще вражаючі інфернальні картини війни: це і особиста, емоційна наша причетність до віддалених подій, це й бажання глибше зрозуміти таємні механізми виникнення і розвитку пандемії смертей і нещасть, що звалилася на плечі наших предків.

Але виникла ще одна, порівняно нова причина, що спонукає нас знову звернутися до подій війни. Причина в тому, що керівництву однієї держави закортіло переписати трагічні суперечливі сторінки, дати свою одновимірну версію історії, нав’язати не тільки власному суспільству, але й іншим країнам викривлену, міфологізовану модель Другої світової війни. Це робиться ніби задля того, щоб піднести, прославити роль Радянського Союзу і його мудрого керівництва (наче хтось сумнівається у винятковому, з багатомільйонними народними жертвами, значенні радянських зусиль на Східному фронті). Насправді ж нам (маю на увазі український погляд на війну) пропонується взяти участь у тоталітарно-пропагандистській затії у дусі Орвела з промивки мізків насамперед тих поколінь (а таких більшість), які не пам’ятають ні війни, ні тяжкого повоєння, для яких герої «Зоряних воєн» і «Володаря кілець» набагато реальніші й зрозуміліші, ніж Гітлер та Сталін.

Фактично, Росія (це про неї мова) розпочала сучасну ідеологічну війну навколо війни минулої.

Не претендуючи на глибину висвітлення неосяжної теми, зазначеної у назві статті, хочу позначити лише деякі сюжети, варті уваги й пам’яті. Переконаний, що газета «День» у своїх публікаціях і надалі приділятиме цій темі пильну увагу.

1. ОПЕРАЦІЯ «ГЛЯЙВІЦ»

...Ми весь день кружляли на старенькій «Сирені» (було це в 1970-х) по Шльонську (Сілезії), дивуючись, як посеред цього надіндустріалізованого простору, серед шахт і заводів ідилічно виглядають сільські пейзажі. Лише надвечір, перетнувши незримий колишній кордон рейху, ми наблизилися до міста Глівіце. Уже сутеніло, коли побачили серед дерев типово німецькі похмурі будинки, темно-сірі, з високими коричневими черепичними дахами. Високо в небо здіймалася дерев’яна радіомачта — витвір німецького інженерного мистецтва. Все дихало спокоєм й умиротворенням після спекотного дня.

Саме тут, за офіційною версією, почалася Друга світова війна. 31 серпня 1939 року увечері радіостанцію «Гляйвіц», розташовану на тодішньому кордоні з Польщею, захопили кілька есесівців, перевдягнених у цивільне. Імітуючи напад шльонських (польських) повстанців, вони усунули нечисленну німецьку охорону і персонал радіостанції, який транслював передачі із Вроцлава (Бреслау), і спробували зачитати заяву про те, що Польща починає війну з Німеччиною. Командував групою нападників штурмбанфюрер СС Альфред Найокс, безпосередній наказ якому дав группенфюрер СС Рейнгард Гайдрих, що діяв за особистим дорученням Гітлера.

Не дуже впоравшись з технікою підключення до ретранслятора, есесівці вигукнули в мікрофон кілька польських речень і поспішно, по-злодійському втекли, залишивши на місці тіло поляка Францішека Гоньока: привезли його у «консервованому» вигляді, знепритомленого, а в приміщенні радіостанції застрелили. Як доказ польського злочину супроти світлосяйної миролюбної Німеччини. Ф. Гоньок вважається першою жертвою Другої світової війни.

2. СВІТОВА ВІЙНА ПОЧАЛАСЯ З УКРАЇНИ

Багато хто з істориків вважає (і автор також), що Друга світова війна почалася не з Польщі, а з території Карпатської України — офіційно проголошеної 14 березня 1939 р. незалежної української держави, яка проіснувала усього чотири дні — рівно стільки, скільки карпатські січовики змогли чинити опір чисельно переважаючим регулярним військам Угорщини, які мали на озброєнні танки, міномети, літаки.

Красне Поле на правому березі Тиси неподалік Хуста, де відбулася головна битва січовиків із мадярами, стало другим українським Берестечком.

Українці втратили 230 вбитих і 400 поранених. Серед вбитих — січовики І.Кост, І.Рак, І.Галас, В.Неболя та інші. Керівників січовиків Михайла Колодзинського (полковник Гузар) та Зиновія Косака важко поранили, взяли до полону і вбили нападники. Вони також по праву мають бути зараховані до числа перших жертв Другої світової війни.

Молодим читачам, для яких Світова війна-ІІ — така ж давнина, як і битва під Фермопілами, буде цікаво узнати, що українська проблематика інтенсивно обговорювалася на міжнародному рівні в 1938-1939 рр., а слово «Україна» вельми часто звучало в повідомленнях світових інформаційних агенцій та в дипломатичних шифровках. Напередодні війни йшла велика гра між Німеччиною, Радянським Союзом, Польщею, Великою Британією, Францією, однією з розмінних карт якої,окрім Чехословаччини, стала Україна.

Досить прочитати кілька дипповідомлень того часу, аби зрозуміти, в якому каламутному болоті ліцемірства, взаємної ненависті, недовіри, нацьковування одних країн на інші борсалися учасники тих передвоєнних змагань — майбутні кати і майбутні жертви, майбутні тріумфатори-переможці та майбутні капітулянти.

Г. Вільсон, радник прем’єр-міністра Великої Британії Н. Чемберлена, 21.11.1938: «Англії ближчим часом не загрожує війна, бо наступний великий удар Гітлера буде проти України. Техніка приблизно така ж, що й у випадку з Чехословаччиною».

Ю. де Монб, тимчасовий повірений у справах Франції у Німеччині, 6.12.1938: «План Гітлера щодо України полягає в тому, щоб спробувати створити по можливості за допомогою Польщі, якій буде запропоновано свого роду кондомініум, щось на кшталт європейського Манчжоу-Го, поставленого у васальну залежність».

А. Гітлер, 5.01.1939: «У світовій пресі Німеччині намагаються приписати якісь наміри стосовно України. У цьому відношенні Польща в жодному разі не повинна остерігатися Німеччини. Німеччина не має жодних інтересів по той бік Карпат і їй байдуже, що роблять там країни, які зацікавлені в цих областях».

Ю. Бек, міністр закордонних справ Польщі, 5.01.1939: «В особі агітаторів, що перебувають на карпато-українській території, Польща пізнає своїх старих ворогів і боїться, що Карпатська Україна може перетворитися на вогнище неспокою... Це є причиною намагання Польщі встановити спільний кордон з Угорщиною... Населення так званої Карпатської України — русини — не має нічого спільного з населенням власне України. Україна — це польське слово і означає «східні прикордонні землі».

Й. Ріббентроп, рейхсміністр закордонних справ Німеччини, 6.01.1939: «Ми зацікавлені в Радянській Україні лише настільки, наскільки ми всюди, де тільки можемо, чинили росіянам шкоду, так само, як і вони нам. Тому ми підтримуємо постійні контакти з російською Україною. Ніколи ми не мали жодних справ із польськими українцями, цього суворо уникали. Усе зло в тому, що антиросійська агітація в Україні завжди спричиняє зворотній вплив на польські нацменшини та українців у Карпатській Русі. Це можна змінити лише за умови, якщо Польща і ми будемо в усьому співробітничати в українському питанні. При загальному широкому врегулюванні усіх проблем між Польщею й нами можна цілком було б домовитися, щоб розглядати українське питання як привілегію Польщі та всіляко підтримувати її при розгляді цього питання».

Е. Галіфакс, міністр закордонних справ Великої Британії, 28.01.1939: «Ще в листопаді були відомості щодо того, що Гітлер планує чергову зовнішньополітичну авантюру на весну 1939-го. Спочатку здавалося, що він задумував експансію на Схід, — а в грудні в Німеччині відкрито говорили про перспективу створення незалежної України, яка б мала васальні відносини з Німеччиною. З тих пір є повідомлення, що Гітлер, підбадьорюваний Ріббентропом, Гіммлером та іншими, розглядає питання про напад на західні держави як попередній крок до наступної акції на Сході».

Українське «питання» 1938-1939 рр. спільно закрили (тимчасово) Гітлер і Сталін. Укотре вже надуривши західні демократії й свідомо, з маскувальною метою, спровокувавши галас навколо України, Гітлер без жодного пострілу у березні 1939 р. остаточно захопив Чехословаччину, принижену мюнхенською зрадою 1938 року, розчленував нещасну країну і вийшов на стратегічний кордон із Польщею, вже приреченою ним на загладу. Віддавши Угорщині на розтерзання Карпатську Україну взамін за приєднання угорського диктатора Міклоша Горті 29 лютого 1939 до країн Вісі, фюрер задовільнив мрію польського уряду «мати спільний кордон» з Угорщиною.

У свою чергу, Й. Сталін, виступаючи 10 березня 1939 р. (за чотири дні до мадярського вторгнення в Карпатську Україну) на XVIII з’їзді ВКП(б), послав із найвищої кремлівської трибуни позитивний сигнал Гітлеру, звинувативши англо-французьку і північноамериканську пресу в роздмухуванні питання про Карпатську Україну і в намірах «підняти лють Радянського Союзу проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те підстав».

Власне, з цього почався бурхливий роман Сталіна і Гітлера, які упродовж кількох місяців стали змовниками, співучасниками знищення Польщі й союзниками на початковій стадії Другої світової війни.

3. ТОСТ ЗА ЗДОРОВ’Я А. ГІТЛЕРА

Перші обережні сигнали з боку Берліна щодо бажаності поліпшити німецько-радянські відносини надійшли до Москви на початку 1939 року — йшлося про торговельну угоду. Посол Німеччини у СРСР Ф. Шуленбург під час зустрічі із заступником народного комісара закордонних справ В.П. Потьомкіним (18.02.1939) дав зрозуміти, що Берлін готовий значно розширити обсяг торгівлі й знизити процент по торгових кредитах. Народний комісар закордонних справ СРСР М. Литвинов звернув увагу, що західні держави нацьковують Гітлера на Схід: йди на Схід, або ми з ним зійдемося проти тебе. «Не буду здивований — пророчо зазначив народний комісар, — якщо відповіддю будуть такі ж жести на нашу адресу з боку Гітлера».

Ведучи переговори з представниками Англії та Франції, Й. Сталін, який параноїдально не довіряв західним демократіям, пам’ятаючи досвід громадянської війни і особливо зраду ними в Мюнхені Чехословаччини, став приглядатися... до Гітлера.

Усе ще вірний ленінській революційній ідеї підпалити, зруйнувати і здобути Європу — якщо не з допомогою комуністичних партій, то шляхом легального введення «обмежених контингентів» радянських військ у суміжні країни, вождь народів був глибоко розчарований позицією англо-французької делегації, що вела переговори в Москві, та небажанням ряду країн — насамперед Польщі — пропустити Червону Армію на свою територію.

Переоцінюючи свою геніальність і підступність, Сталін почав гру із Гітлером: це була зустріч воістину двох диявольських сил ХХ століття, двох систем поневолення і знищення людини, двох різних, але однаково злочинних способів мислення — раціонально-жорстокого (сталінського) та інтуїтивно-бісівського (гітлерівського). Зійшлися впритул дві школи — прусько-мілітаристська здисциплінована машина, посилена здатними на все безжальними молодими вбивцями із загонів СС, які вже пройшли початкову школу Голокосту й концтаборів — і безоглядно підпорядкована своєму вождю команда поплічників, за якими стояв Голодомор 1933 року, масові репресії і винищення керівних кадрів РСЧА, вбивства мільйонів невинних людей в ім’я світлого майбутнього.

Нікому — ні Шекспіру, ні Толстому, ні Достоєвському (портрет якого як запеклого антисеміта висів у кабінеті Гітлера) не могли наснитися ці грізні картини, що звітували всесвітнє затемнення.

Сталін із грузинською щедрістю зробив Гітлеру перший подарунок, знявши з посади народного комісара закордонних справ СРСР М.М. Литвинова — переконаного антифашиста, єврея, який дратував і вождя, і фюрера, людину відносно незалежну і тим небезпечну. 3 травня 1939 р. наркомом (за сумісництвом) став В.М. Молотов — твердокам’яний, тупо відданий вождю голова Раднаркому СРСР — один із співавторів Голодомору в Україні. Гітлер — в угоду Сталіну — не змістив із посади жодного зі своїх горлорізів. Тільки наказав притишити антирадянську, антикомуністичну, антисталінську пропаганду в ЗМІ рейху.

Першим зв’язківцем між цими воїнами темряви і першою жертвою сталінсько-гітлерівської змови став тимчасовий повірений у справах СРСР у Німеччині Георгій Олександрович Астахов, народжений у Києві в козацько-дворянській сім’ї, випускник романо-германського факультету Московського університету, член РКП(б) із 1918 р., відомий сходознавець, професійний дипломат, за певними ознаками — агент Берії у НКЗС СРСР.

Зважаючи на безумовну інтелігентність Астахова, його блискуче знання, крім інших, і німецької мови, німці довіряли йому більше, ніж безграмотному інженеру холодокомбінату, радянському послу в Німеччині А.Ф. Мерекалову. Саме на долю Г. Астахова випала надзвичайно важка як у дипломатичному, так і в моральному плані місія бути довіреною людиною Москви та Берліна у підготовці одного з найганебніших актів ХХ століття — змови Сталіна з Гітлером. Адже Астахов був рекомендований до Берліна М. Литвиновим і, можливо, поділяв його погляди. Таємне листування Астахова з Москвою тривало коротко — з 9 травня(!) по 13 серпня 1939-го. Треба віддати належне професійності радянського дипломата, який у своїх повідомленнях дуже точно передає думки співбесідників (а це — дипломатична верхівка Німеччини: Ріббентроп, Вайцзеккер, Шнурре, Штумм, Шуленбург та інші) й тактовно інтерпретує отриману інформацію, намагаючись передбачити майбутній поворот подій. Подеколи відчувається його скептицизм щодо німецьких обіцянок.

Його нещастя полягало в тому, що він дуже багато знав. Це були смертельно небезпечні знання. Напередодні остаточного оформлення змови пролунав вирок: 15 серпня 1939 р., під час зустрічі Молотова з Шуленбургом, на запитання останнього, чи не можна й надалі проводити переговори в Берліні (за участю, природно, Астахова), нарком холодно відкинув цю ідею, заявивши, що «ми вважаємо Астахова недостатньо досвідченим(!) і тому вважаємо за потрібне вести переговори тут».

19 серпня Астахов був відкликаний до Москви і в грудні 1939-го звільнений із НКЗС. 27 лютого 1940 року заарештований, звинувачений у змові «правих» у НКЗС, а також у шпигунстві на користь Польщі(!). Винним себе не визнав. 9 липня 1941 року, коли німці просувалися вглиб радянської території, був засуджений на 15 років і помер у таборі 15 лютого 1942 року...

Звичайно, Астахов був лише епізодичним персонажем, небажаним свідком цієї драми. Головними дієвими особами злочинної змови з нацистами були Сталін і Молотов. Уже на ранній стадії переговорів (20.05.1939) сталінський нарком зробив Шуленбургу неочікувану пропозицію — для успіху економічних відносин створити відповідну політичну базу. Через кілька днів Шуленбург заявив Молотову, що німецький уряд бажає не тільки нормалізації, але й покращання своїх відносин із СРСР. Він додав, що ця заява, зроблена ним за дорученням Ріббентропа, отримала схвалення Гітлера.

Німці поспішали. Адже у квітні було схвалено план нападу Німеччини на Польщу (план «Вайс»), який передбачав початок операції 1 вересня 1939 року. На нараді у Гітлера з участю воєнної верхівки рейху фюрер чітко визначив головні завдання, підкресливши, що справа не в Данцигу. Польщу треба знищити, оскільки поляки — віковічний ворог німців.

Завдання полягало в тому, щоб ізолювати Польщу.

Це можна було зробити тільки за допомогою СРСР. Тому з пекельною настирливістю німці «працювали» зі Сталіним і Молотовим. Вони переконували радянських майбутніх «друзів», що:

— німецький уряд стоїть на тому, що між Балтійським і Чорним морями не існує жодного питання, яке б не могло бути вирішено до повного задоволення обох країн. Сюди належать питання Балтійського моря, Прибалтійських держав, Польщі(!), Південного Сходу і т.д.;

— німецько-радянська політика перебуває у даний момент на історичному поворотному пункті. Політичні рішення, які мають бути ухвалені найближчим часом у Берліні й Москві, матимуть вирішальне значення для розвитку відносин між німецьким народом і народами СРСР упродовж поколінь(!);

— уряди Німеччини та СРСР мають рахуватися з тим, що капіталістичні західні демократії є непримиренними ворогами як націонал-соціалістичної Німеччини, так і Радянського Союзу.

Це — з пам’ятної записки, врученої Молотову Шуленбургом 15 серпня 1939 р., в якій пропонувався — ні, вимагався — негайний приїзд Ріббентропа до Москви.

До початку війни залишалося 16 днів. Через два дні Молотов передає позитивну відповідь, попереджаючи німецького посла, що «т. Сталін перебуває в курсі справи і відповідь з ним узгоджена». Також Молотов пропонує укласти договір про ненапад і (увага!) підписати таємний протокол із «питань зовнішньої політики», в яких зацікавлені обидві країни. Молотов просить німців не піднімати навколо приїзду Ріббентропа багато галасу.

Шуленбург прямим текстом повідомляє, що конфлікт між Німеччиною і Польщею вибухне днями, і знову наполягає на якнайшвидшому приїзді Ріббентропа.

Нарешті 21 серпня А. Гітлер іде на безпрецедентний крок, висилаючи особистого листа своєму головному ідеологічному і державному ворогу Й. Сталіну. В листі повідомляє, що «напруження між Німеччиною та Польщею стало нестерпним. Польська поведінка щодо великої держави така, що криза може вибухнути з дня на день... Тому я повторно пропоную вам прийняти мого міністра закордонних справ у вівторок 22 серпня». Це звучить як ультиматум.

Вождь народів із цим погоджується.

23 серпня Ріббентроп та його супутник прибули до Москви на двох великих транспортних літаках «Кондор». У ніч з 23 на 24 серпня було підписано Договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом і таємний додатковий протокол, в якому були чітко розмежовані сфери державних інтересів обох агресорів у Прибалтиці та Польщі. Єзуїтські звучала формула: «Питання, чи є в обопільних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави(!), може бути остаточно з’ясоване лише впродовж подальшого політичного розвитку(!)», читай: у ході скоординованих воєнних дій вермахту і Червоної Армії.

До Берліна з німецького посольства пішла шифровка: «У ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. у ході розмови пан Сталін виголосив спонтанно тост за фюрера такими словами: — Я знаю, до якої міри німецький народ любить свого фюрера, тому я хотів би випити за його здоров’я ... Генке».

О другій годині ночі 1 вересня Сталіну принесли шифровку з радянського посольства у Берліні: нібито 31 серпня польські військовослужбовці увірвалися на радіостанцію німецького містечка Гляйвіц, убили кількох німецьких службовців і зачитали польською мовою текст, що містив заклик до війни.

Починався кривавий світанок Європи. Спільні папери і карти, узгоджені Гітлером і Сталіним, перетворювалися на потворну дійсність війни: завивання пікіруючих бомбардувальників, гуркіт танків, грім артилерії, тисячі трупів у полях, містах і селах, безкінечних біженців на дорогах...


Кінець першої статті

Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments