Україна з кожним роком залишається все далі від процесу,
іменованого об’єднанням Європи, причому з власної вини. Вже сьогодні відчувається,
що, приміром, Чехія, Словаччина, Угорщина втрачають серйозний інтерес до
співробітництва, орієнтуючи й зовнішню політику, і торгівлю на Німеччину,
Францію, Австрію.
Уже тепер відчувається розчарування у «старих демократіях»
Європи тих, хто 1991-го справді вірив у реформи та процвітання України.
Вже сьогодні очевидно, що ні МВФ, ні Світовий банк не вірять у спроможність
України вийти на той рівень, на якому перебувають Польща та республіки
Балтії.
Натомість не лише ліві в Україні все частіше вимагають
фактично нового входження держави до Росії — через Міжпарламентську асамблею,
наддержавні органи СНД, військовий та політичний союзи. Один із американських
дослідницьких центрів зробив висновок, що так невдовзі й станеться.
Те, що Україну не беруть всерйоз до уваги в Європейському
Союзі — хоча б як потенційного члена в не надто близькій перспективі, залежить
перш за все від самої України, від її влади, від відсутності бодай якогось
просування вперед у економіці.
Про це ще йтиметься у травні у Львові на саміті держав
Центральної Європи та на Чорноморсько-Балтійському саміті восени в Ялті.
Напевно, ще далеко не все втрачене — адже, зрештою, історія жодної з країн
світу не робилася лише за сім років. Просто є кому й над чим подумати.
Поки вікно до Європи через Польщу ще не закрилося, все
більше українців намагаються ним скористатися. Що буде завтра?







