Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Таких більше не буде...

Спасибі, Борисе Григоровичу!
24 травня, 2012 - 00:00
ФОТО АНДРІЯ МОСІЄНКА
«ПОРТРЕТ ГЕРОЯ» / ФОТО ОЛЕКСАНДРА ХАРВАТА

Його знали й шанували музейники не лише України — цілого світу. За плечима патріарха музейної справи, академіка Бориса Возницького — понад 60 років самовідданої праці, покладеної на вівтар збереження національної культури. Хтось навіть намагався порахувати, скільки пам’яток він врятував, і вийшла неймовірна цифра — близько сорока тисяч.

Цьогоріч минуло п’ятдесят років, як Борис Григорович прийшов на посаду директора Львівської галереї мистецтв. У передостанньому інтерв’ю газеті «День» він сказав: «Я так багато працюю, що навіть у відпустку не ходжу, — останнього разу відпочивав 1964-го. Працюю всі суботи й неділі»... У тому ж інтерв’ю пролунали й такі фрази:

— Мене страшно гнітить те, що я хочу щось зробити і не можу...

— Тримаю біля себе вислів Йосипа Сліпого: «Народ, що загубив минуле, зникає з лиця землі». А ще завжди цитую Mein Kampf Гітлера: «Для того щоб зліквідувати народ, в нього треба забрати культуру».

Трагедія сталася вчора, близько дев’ятої ранку. Борис Возницький, перебуваючи за кермом власного автомобіля, врізався в маршрутку. Цю інформацію «Дню» підтвердили у Львівській галереї мистецтв і додали, що Борис Григорович виїхав зі Львова рано-вранці, залишивши записку: «Їду в Поморяни».

Колектив «Дня», який упродовж багатьох років співпрацював iз Борисом Возницьким, відчував його увагу, духовну підтримку, висловлює щирі співчуття рідним, друзям та колегам Бориса Григоровича. Вічна пам’ять.

Оксана КОЗИНКЕВИЧ, завідувач відділу європейського мистецтва Львівської галереї мистецтв:

— Чим можна виміряти цю втрату? Ми всі стали сиротами, бо втратили рідну людину, утратили нашого батька. Епоха Возницького закінчилася. Це був останній із могікан. Таких нині не зустрінеш... Ми всі в дуже тяжкому піке... Сьогодні мав відкриватися проект Бориса Григоровича «Код Трипілля», і ми вже тривалий час обговорювали, як це сьогодні відбуватиметься... Він радів, як мала дитина... Про те, що поїде до Поморян, нікому нічого не казав...

Роман ЯЦІВ, професор Львівської академії мистецтв:

— В особі Бориса Возницького багато чого було зібрано — це й інтелектуал, і ентузіаст музейної справи, й ерудит... Його володіння культурно-мистецькою проблематикою не мало меж. Він постійно був натхненний новими й новими ідеями, постійно шукав можливості вдосконалювати свої знання, у нього весь час були нові розробки, знахідки... Він посилював імідж України у світі. Я не перебільшую: саме в такому контексті можна говорити про таку індивідуальність, як Борис Возницький. Він був дуже світлою людиною. І моральним й етичним авторитетом для всіх нас — тих, що працює в дотичних із Борисом Григоровичем галузях. (Посил тим, хто досі не розібрався: чи ж є в Україні моральні авторитети?! — Ред.).

Ігор КОЖАН, директор Львівського національного музею ім. Андрея Шептицького:

— Бориса Григоровича я знав понад тридцять років. Усе своє життя він присвятив Львівській галереї мистецтв, її розбудові. Завдяки йому ця галерея стала одним із найпотужніших музеїв не тільки в Україні, а й у Європі. Беззаперечною заслугою Бориса Григоровича є відбудова Олеського замку, який він підняв із руїн, зробив у ньому унікальну експозицію. Довів майже до пуття й Золочівський замок. Багато здоров’я й сил вклав також у Підгорецький замок. Його мрією було показати скульптури Пінзеля в Луврі... Борис Григорович ще за життя поставив собі пам’ятник, бо не мав регламенту в часі роботи: щойно закінчував свій робочий день і вже його розпочинав. Робочим часом було все його життя. Так, у робочому ритмі серце його й зупинилося... Борис Возницький зробив колосальний внесок не тільки в українську, а й у світову культуру. Він зробив дуже багато для того, щоб популяризувати українське мистецтво у світі. Загибель Бориса Возницького — велика втрата для всієї України, не тільки для працівників культури, бо Возницький був і громадським діячем, до якого завжди прислухалися. Люди робили певні висновки, спираючись на життєвий досвід Бориса Григоровича...

Сергій КРОЛЕВЕЦЬ, голова Всеукраїнської асоціації музеїв, в. о. директора Музею історії Києва:

— Це унікальна людина енциклопедичних знань, легенда України, совість нації, цілком віддана Україні й музейній справі. Для нього музейна справа, Україна і власне життя — нерозривні поняття. Він служив Україні. Був переконаний, що найважливіша ланка — музейна сфера, сфера охорони пам’яток: він ставав на захист і церков Закарпаття, і проти руйнації об’єктів культурної спадщини історичного центру Львова. Людина дуже легка на підйом, дуже доброзичлива, усміхнена. У нього навіть із віком зморшки на обличчі склалися в дуже добру усмішку. Людина відкрита й повернута обличчям до всіх, хто б до нього не звертався, — від Президента до пересічного відвідувача. Він нічого власного не мав — у нього був один костюм, одне пальто, черевики. Усім його життям були музеї й Батьківщина. Його відхід із нашого життя — непоправна втрата для всієї України.

Колектив студії «ВІАТЕЛ» (Василь Вітер, кінорежисер; Василь Образ, кінорежисер; Наталія Сопіт, ведуча серіалу «Гра долі»; Георгій Кривошеєнко, кінооператор; Галина Криворчук, продюсер):

— Гострий біль пронизав нас, коли сьогодні вранці до нас на студію подзвонила директор Золочівського музею Надія Гупало і повідомила про загибель Бориса Григоровича Возницького. Це величезна втрата і для його рідних, і для його співробітників, і для тих, хто хоч раз мав щастя з ним спілкуватися, і для всієї України.

Для нас, кінематографістів, Борис Григорович за багато десятків років своєї самовідданої роботи створив неймовірної краси й достовірності знімальні майданчики. Про це можуть сказати не тільки українські, а й зарубіжні кіномитці, які знімали історичні фільми в палацах і замках, які він зберіг, обстояв у чиновників, відвоював у часу, що руйнував їх, і відреставрував разом зі своїми колегами. Тепер це всесвітньо відомі замки в Олеську, Золочеві й Підгірцях.

Борис Григорович був незаперечним авторитетом у мистецтвознавців України і Європи, до його поважної думки прислухалися українські високопосадовці й президенти. Але ми знали, що в будь-який момент можна подзвонити йому на мобільний телефон, — і він завжди допоможе порадою й відповість на запитання. Він завжди, за будь-якої влади, починаючи ще з радянських часів, твердо йшов до своєї мети — збереження української культурної спадщини. Він був генієм, він був титаном. Він став Героєм України зовсім недавно. І ми бачили, із якою пошаною й гордістю він носив цю нагороду.

Мабуть, тому, що відчував: заслужив її від України. Але він був героєм і без цієї нагороди. Для знімальної групи серіалу «Гра долі», створюваного на студії «ВІАТЕЛ», він був порадником і науковим консультантом у декількох фільмах. І ми знали, що він, не зважаючи на свою колосальну зайнятість, бачив наші фільми. Отже, він був обізнаний із культурологічними процесами в Україні не тільки в своїй галузі.

Борис Григорович був надзвичайно скромною й шляхетною людиною. І він зумів виховати в своєму колективі таких же захоплених своєю справою фанатиків. Ми не раз під час зйомок спостерігали, як він міг приїхати, наприклад, у Золочівський музей пізно ввечері, щоб попрацювати над старими експонатами. І бачили, з якою любов’ю й радістю зустрічали його співробітники.

Таких людей замінити неможливо. Але його справа, наскільки він зміг завершити її, залишиться для нас усіх, хто любить історію, мистецтво, Україну.

Світла пам’ять Вам, Борисе Григоровичу.

Любомир Медвідь, народний художник України:

- Життя великої людини нагадує книгу, зміст якої має логічний початок, повновартісний розвиток і логічний кінець. А, однак, нам важко усвідомити, що сюжет цієї книги завершений із цілковитою вселенською точністю, що кожен її розділ виповнений своїм високим і злагодженим смислом, кожен рядок перебуває на своєму точному місці, кожне слово виважене, кожна буква чи титла наповнені граничною виразністю і у своїй сукупності бездоганно розташовані у маєстаті абсолютної Божої всеоб’ємності. Кожне велике життя – коротке чи довге – триває рівно стільки, скільки його великий зміст вимагає сторінок – ні рядком більше, ані словом менше. Все ж, нам, хто назавжди прощається із великою людиною, незмінно видається, мовби останні сторінки її великої книги відсутні, кінцевий розділ не дописаний, завітні слова не сказані.

Очевидно, це лише ілюзія, властива земним людським очам. Та, хоча це ілюзія, ми з болем у душі здригаємося від думки, що обкладинка талановитої книги замкнулася передчасно, що сюжет обірваний, зміст невичерпаний, остання крапка не поставлена. Ми повинні бути вдячними Провидінню, що наповнює нас тією безцінною сумною ілюзією. Вона означає, що наша свідомість здатна осягати високі тексти, що наші душі живі для великого, наші прагнення не змарновані, наше розуміння реальних обставин дійсності не втрачено. Вона свідчить, що ми живі для живого, здатні творити і відповідати за наше життя.

В нас завжди залишиться живе розуміння того великого змісту, який дарував нам Борис Возницький. Ми незмінно залишимося вдячними Йому за нашу незмарновану минулість, за те, що повернув з небуття важливі епізоди нашої історії, що єднав нашу пам’ять із неспокійним насущним, що цеглина по цеглині заповнював прогалини у цоколі нашої культури, що, повертаючи знаменні силуети Олеської, Підгорецької, Золочівської твердинь, обриси скульптур незрівнянного Пінзеля, твори Палійовських, Кондзелевичів, Рутковичів, Долинських, наддністровських й надзбручанських майстрів різця і пензля, великих гетьманів і безіменних мистців, пращурів Плісниська і стольного Києва, підвалини та фронтони минувшини – що усією своєю плідною діяльністю Він зумів проявити фарби, форми й ансамблеві сув’язі у панорамі нашої Вітчизни.

Повноцінне життя Возницького зупинилося точно у тій точці, звідки у перспективу проростає відповідальність нашого прочитання тексту його величної книги.

ВІД РЕДАКЦІЇ. Борис Возницький був Особистістю, що об’єднувала покоління. У «Дня» з Борисом Григоровичем склалися особливі стосунки. Він завжди відвідував всі акції нашої газети у Львові, і сама його присутність постійно була для нас підтвердженням того, що не варто чекати моментального ефекту від нашої діяльності. Слід спрямовувати свої зусилля на віддалену перспективу. Саме цим керувався і він. Борис Григорович свою високу планку тримав до останнього подиху. «День» продовжує брати з нього приклад. Вічна пам’ять Героєві.

Колектив редакції висловлює глибокі співчуття колегам, рідним і близьким Бориса Возницького.

ОСТАННЄ ІНТЕРВ’Ю БОРИС ВОЗНИЦЬКИЙ ДАВ «Дню»

Цими днями редакція «Дня» готує аналітичний матеріал про проблеми збереження пам’яток нерухомої архітектури. Звісно, ми звернулися з проханням прокоментувати ситуацію в галузі і до визнаного авторитета в цій сфері Бориса Григоровича Возницького. Пропонуємо читачам останнє бліц-інтерв’ю майстра, яке він дав нашому кореспонденту у Львові Тетяні Козирєвій.

«Позаяк держава не забезпечує коштами, єдина надія — на громадськість»

Борис ВОЗНИЦЬКИЙ, директор Львівської галереїмистецтв, Герой України:

— Проблема в тому, що в Україні професії реставратора не вчать. Реставраційні роботи виконують майстри, що вчаться у професійно-технічних училищах будівельній та штукатурній роботі. І вони, вступаючи на посаду реставратора, засвоюють методи реставрації. Так само, як інженери чи архітектори, котрі хочуть перепрофілюватися на реставраторів.

Проблема — кошти, котрих на реставраційні роботи взагалі не виділяють. Зокрема ми тут, у Львові, за останні п’ять років не отримали ані копійки ні на один замок. Ще колишній голова Львівської обласної адміністрації через Міністерство з надзвичайних ситуацій добився для нас якихось грошей, але ми їх так і не отримали. Все робимо своїми силами. Чи шукаємо спонсорів. Замок у Золочеві будемо закривати — руйнується брамна вежа. Там зараз все тече — заливає і бібліотеку, і фонди... Участь громадськості для вирішення питання порятунку архітектурних пам’яток дуже важлива. Безумовно! Позаяк держава не забезпечує коштами, єдина надія — на громадськість. Наприклад, Поморянським замком (пам’ятка історії й архітектури у селищі Поморяни на Золочівщині), який почав валитися, заопікувалися реєстрові козаки. Допомагають нам і у Підгірцях — нещодавно там працювала група з «Кока-Коли». Зараз приїжджає на десять днів ще одна група. У Золочеві нам допомагає військова частина, місцеві міліціонери... Це дуже важливо. Якби не громадські організації, то взагалі була б біда! Але на Львівщині ситуація—не найгірша, бо в нас не є так багато замків і ми якось із ними даємо собі раду. А от на Тернопільщині — близько сорока руїн. І якщо їх не рятувати, то багато замків невдовзі бачитимемо тільки на світлинах. Я пам’ятаю діючим Поморянський замок, замок у Старому Селі... А зараз все це валиться... А скільки палаців пропадає...

ДОВІДКА «Дня»

Борис ВОЗНИЦЬКИЙ (18. 04. 1926 — 23.05. 2012) — мистецтвознавець, директор Львівської галереї мистецтв, академік Української академії мистецтв, Герой України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, заслужений працівник культури України й Польщі, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM). Багато уваги приділяв збереженню замків і палаців, зокрема Олеського, Золочівського, Підгорецького, П’ятничанської башти, дерев’яних церков. Опікувався збіркою дерев’яних барокових скульптур Іоанна Пінзеля.

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments