Вся історія людства — це боротьба держав віри з державами сумніву — в ім'я перемоги віри.
Юрій Липа, громадський діяч, письменник, поет, публіцист, автор української геополітичної концепції, ідеолог українського націоналізму

«Тому що людей люблю...»

Сторіччя Марії Примаченко знову відкриває нам космос української душі
14 листопада, 2008 - 00:00
МОЛОДІ ХУДОЖНИКИ АДАПТУВАЛИ «ЕКСТРАКТ» ТВОРЧОСТІ МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО ДО ПОТРЕБ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА, СТВОРЮЮЧИ МАЛЮНКИ, РОЗРОБЛЯЮЧИ ПРИНТИ Й ШРИФТИ / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День» ФОТО ВІКТОРА МАРУЩЕНКА ФОТО З АРХІВУ «ДНЯ» — ЦЕ ОДНА З ОСТАННІХ ФОТОГРАФІЙ МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО. НА НІЙ ХУДОЖНИЦЯ РАЗОМ ЗІ СВОЇМ ДУХОВНИМ НАСТАВНИКОМ, ПРОТОІЄРЕЄМ УПЦ ОЛЕКСАНДРОМ КУБЕЛІУСОМ, ЯКИЙ ПРИВІЗ У ПОДАРУНОК МАРІЇ ОВКСЕНТІЇВНІ НОМЕР «ДНЯ», В ЯКОМУ НА ПЕРШІЙ ШПАЛЬТІ НАДРУКОВАНИЙ МАТЕРІАЛ ПРО НЕЇ, — «СВІТ МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО». ЛИ

— Уявіть велике поле, де практично нічого немає, і на якому виростає велике крислате дерево. Це яблуня, а не тополя, в неї обвішане яблуками гілля, вона вся статуриста. А поле рівне-ріне, пусте-пусте...

Враження, що суспільство є — радянське суспільство, умовно кажучи, українське, а фактично — його немає. Так Марія Овксентіївна сиділа в хаті, підклавши хвору ніжку та латала мішки, — розповідає «Дню» мистецтвознавець і телекультуролог Людмила Лисенко, намагаючись вкласти в декілька речень 30 років знайомства з Марією Примаченко (за паспортом — «Примаченко». Сама Марія Овксентіївна називала й підписувалася «Приймаченко». Суперечки щодо правильного написання прізвища художниці в мистецькознавчих колах триває й сьогодні. — Ред.) — у свою повість «Земля і час Марії Примаченко» і присвячені їй фільми. — Перші її картини були на березі річки Болотянки. Вона розводила старі торфяники й паличкою малювала. Хвилька набіжить — новий малюнок.

Інша хвиля — знову новий малюнок. Небеса пливли — це теж малюнок, вітер — матеріальний, квіти — матеріальні, все матеріальне.

Вона була фантастично красивою жінкою доби Ренесансу. Її душа поєднувала колосальну силу й щемливу тонку ніжність і беззахисність. Вона від найменшого слова, навіть погляду, могла розчюлитися й плакати, що захід сонця — такий і що сьогодні в городі соняшник розпухнув. Марія Овксентіївна малювала лівою рукою — ближчою до серця, образи схоплювала на льоту.

Спершу клала світлі кольори, потім темніші — так, як писанку роблять, казала, що «так мені йде». Вона була дуже працездатна. Немає жодного художника, й у народному, й у професійному мистецтві, який мав би тисячі робіт. Вона дихала — і писала. Це був спосіб життя.

Коли Марія Овксентіївна малювала лева, вона його не бачила. Їй сказали, що це така ніби велика кицька з гривою. Вона вгадувала форми, настільки могутньою була її художня уява.

«НА ПІСКУ МАЛЮВАЛА ВСЯКІ КВІТИ...»

Марія Примаченко, мистецтво якої називають «наївним», «примітивістським» або ж «мистецтвом святого серця», народилася у 1908 році. Фактично все своє життя вона прожила у селі Болотня на Київщині. Хворої з дитинства, відрадою для неї стало малювання. Ось що розповідала сама художниця про початок своєї творчості: «Якось біля хати, над річкою на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...» Цю цитату наводить Наталка Самрук, авторка передмови у виданому до 100-річчя з дня народження художниці каталозі.

Марію Примаченко «відкрила» у 1936 році киянка Тетяна Флора, готуючи виставку народного мистецтва. Після цього її запросили до експериментальної майстерні при Київському державному музеї. Наприкінці 30-х її роботи вже мандрують Європою. А 1937 року на Всесвітній виставці в Парижі Марія Примаченко здобула золоту медаль. Пабло Пікассо, побачивши роботи Марії Аксентіївни в Парижі, сказав, що схиляється перед цим чудом-мистецтвом геніальної українки. Згодом її роботи побачили в Італії, Австрії, США, Канаді, Швеції, Японії, Китаї, Бельгії, Болгарії, Угорщині, Польщі, Данії, Португалії, Чехії, Німеччині, Росії, Грузії, Вірменії, Латвії, Литві, Естонії, Узбекистані, Казахстані та інших країнах. Після початку Другої світової війни художниця повернулася з Києва до Болотні. Війна забрала її чоловіка, який, пішовши на фронт, так і не побачив сина Федора і якому вона до кінця життя зберігала вірність. Решту життя Марія Овксентіївна провела у рідній Болотні. У 1960-х роках її «відкривають» знову — спершу мистецтвознавець та кінодраматург Григорій Мєстєчкін, а згодом — і московський журналіст Юрій Рост, який опублікував її фотографії в «Комсомольськой правде». У 1966 році Марія Примаченко отримала Державну премію імені Тараса Шевченка, а згодом — звання заслуженого діяча мистецтв та народного художника. У Всесвітній енциклопедії наївного малярства» (Белград, 1966) її робота прикрашає обкладинку.

Дослідниця творчості художниці Ніна Велигоцька стверджує, що, окрім малярства, Марія Примаченко вишивала (кажуть, носила тільки вишиті власноруч сорочки) займалася керамікою і навіть ілюструвала книжки, що на початку сімдесятих років виходили у видавництві «Веселка».

Нащадки Марії Примаченко — так само художники: її син Федір, який помер у серпні цього року, а також двоє онуків.

САМА ТВОРЧІСТЬ

Рік Марії Примаченко, ініційований Президентом і присвячений сторіччю з дня народження художниці, відкрив всеукраїнський конкурс «Примаченко і Я. Парад мистецьких подій». Творчі фантазії молодих ураїнських художників — ілюстровані примаченківськими мотивами одяг, кружки, листівки, плакати, шрифти — це фактично екстракт творчості Марії Примаченко, адаптований до потреб сучасного суспільства. Можливо, Україні від цього стане радісніше і тепліше...

До сторіччя художниці зусиллями декількох галерей («Родовід», «Я галерея», «Лавра») і Міністерства культури і туризму вже видано каталог її робіт. Щоправда, тільки однієї музейної колекції — Запорізького обласного художнього музею, де сформовано збірку «Дарую Вам сонце».

У київській галереї «Лавра» зібралися ті, кому пощастило особисто знати художницю за життя, але переважно ті, хто пізнавав її через мистецтво. Міністрові культури і туризму України Василеві Вовкуну пощастило.

— Це сталося на початку 90-х, коли Марія була вже в дуже похилому віці, вона мало ходила, більше — лежала і, лежачи, малювала, — розповідає міністр. — Ми приїхали до неї взимку на її день народження, який вона справляла на Щедрий вечір. Ми приїхали з вертепом. Звичайно, Марія була гнівна на те, що не попередили, але ми зарізали козу, викопали із землі самогонку, а Марія робила вареники. Така була забава.

Я мрію про музей (у передмові до згаданого каталогу створення музею Марії Примаченко Василь Вовкун навіть називає своїм боргом. — Прим. «Дня»), пам’ятник. Гадаю, це питання часу, і воно буде вирішене, тому що Марія стає не тільки українським, а й усесвітнім явищем. Ви знаєте про те, що її картини є в японському букварі? І на цих звірах японці своїх дітей вчать колористиці, фантазії. Марія — не автентична наївна художниця, це сільська жінка в образі сучасного генія.

Проголосивши, що наcтупний рік стане роком, коли «Марія буде визнана генієм світу», Василь Вовкун конкретизує:

— Плани грандіозні й великі. Я доручив цю справу двом кураторам — режисеру Сергію Проскурні, а над виставками працюватимуть Павло Гудімов і Ліда Лихач. Марія Примаченко побуває в усіх регіонах України і за кордоном. Ми поставили перед собою завдання, щоб це було нетрадиційне подання Марії. Ми хочемо, щоб її твори були всюди — починаючи від дитячої іграшки, горнятка, одягу — до узагальнених образів. Кожен може прийти зі своєю ідеєю. Якщо вона буде цікава, ми її розглядатимемо і долучимо до проекту. Також на території Лаври днями відкриється величезна виставка художниці. Окрім того, я щойно підписав листа на директора «Третьяковки», і в Москві також буде показана велика колекція її робіт. Мені здається, сьогодні стоїть черга до Марії.

У Києві вже з’явилася вулиця Марії Примаченко, у Дніпровському районі. Прикметно, що іменем художниці називається колишня вулиця Ілліча. Про це «Дню» розповіла Ольга Левченко, віце-президент і директор Всеукраїнського благодійного фонду Марії Примаченко. Фонд був заснований ще у 1994 році. Тоді його завданням було популяризувати мистецтво художниці, сьогодні — плани вже глобальніші.

— Найголовніше, щоб і тут, і за кордоном розуміли, які геніальні люди живуть в Україні, — каже Ольга Левченко. — Ми хочемо створити Музей наївного мистецтва України, тим більше, щойно вийшов указ Президента України про його створення. Ми вже говорили про це з київським мером, і він при Президентові особисто пообіцяв мені підтримку у заснуванні музею. Вулицю на честь Марії Примаченко вже назвали, готується ще срібна монета з її роботою і портретом, а також конверт.

Під час презентації проекту «Примаченко і Я» виставлялися відомі фотороботи згаданого Юрія Роста — фотографа, що зафіксував художницю за її життя. Він добре знав Марію Примаченко і описує свій із нею зв’язок як «божественний». Йому ідея з таким переосмисленням творчості художниці, яке запропонували організатори, не подобається .

— Я ще не бачив того всього, але я вже заздалегідь це все не люблю, — категорично відрізає він.

Так само скептично ставиться до цієї ідеї режисер Олесь Санін:

— Колись на могилі Мольєра його найкращий друг, завліт по теперішньому Театру Мольєра, сказав: «Тепер для слави Мольєра нічого не потрібно, він потрібен для нашої слави». Картинки у «фотошопі» можна так скласти і так, це дизайн. А суть творчості Марії Примаченко — це розмова з Богом, суть її самого життя — це те, що ти твориш, як дихаєш; те, що ти не йдеш на компроміси із замовниками чи ще з кимось... Саме це треба наслідувати, — переконаний Санін. — Примаченко тепер потрібна для слави всіх цих людей. Це моє відчуття як художника. Теперішній комерційний світ... Я вже не знаю, я його не читаю. Але Примаченко — не «Кока-Кола», це я точно знаю, вона не реклама творчності, вона — і є сама творчість.

Натомість казкар Сашко Лірник, який стверджеє, що бачить світ так само, як і художниця («у мене казки такі, як її картини — химерні, багатогранні»), вважає, що таке мистецтво повинно йти в маси:

— До людей це мистецтво повинно доходити через ту саму картинку на футболці, м’ячик, напис. Воно відкладається на підкірку, а в її картинах така потужність, яка будить підсвідомі речі й власні потужні сили людини.

Мабуть, розуміючи це, за життя Марія Овксентіївна дуже багато картин дарувала. У своєму матеріалі «Дню» ще за 1998 рік режисер Сергій Проскурня згадує: «Як багато роздавала Марія Овксентіївна своїх картин. Це не було розпорошення шедеврів. Це був довготривалий акт запліднення великого простору, посів добра і гармонії, передача її, Марії, матеріалізованих через колір та малюнок почуттів».

Очевидно, саме «заплідненням великого простору» мистецтвом художниці й можна назвати цю акцію. І, очевидно, організатори свідомо пішли таким «масовим» шляхом. Хоча це зовсім не значить, що, одягнувши футболку з мотивами творчості Примаченко, ми вже долучилися до її мистецтва. Це лише натяк і поштовх до пізнання. І добре, якщо він спрацює.

А Марія Примаченко, яку закономірно сприймають передусім візульно, є не менш цінною для тих, хто «відчуває словом». Вербальне вираження її єства, зафіксоване у назвах картин і схоплене в інтерв’ю кореспондентами, просто вражаюче. У передмові до згаданого каталогу директор Запорізького художнього музею Галина Борисова наводить одну з реплік художниці: «Роблю сонячні квіти, тому що людей люблю, творю на радість, на щастя, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти, по всій Землі...» Чи можна сказати простіше і водночас потужніше? Одна фраза «тому що людей люблю» є буквально глобальним вселенським мотивом. Ці чотири слова обеззброюють, перекривають і перекреслюють сотні-тисячі «кучерявих» монологів і експресивних промов. Що вже говорити про саме мистецтво Марії?

Маша ТОМАК, «День»
Газета: