Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

«Тому що людей люблю...»

Сторіччя Марії Примаченко знову відкриває нам космос української душі
14 листопада, 2008 - 00:00
МОЛОДІ ХУДОЖНИКИ АДАПТУВАЛИ «ЕКСТРАКТ» ТВОРЧОСТІ МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО ДО ПОТРЕБ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА, СТВОРЮЮЧИ МАЛЮНКИ, РОЗРОБЛЯЮЧИ ПРИНТИ Й ШРИФТИ / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День» ФОТО ВІКТОРА МАРУЩЕНКА ФОТО З АРХІВУ «ДНЯ» — ЦЕ ОДНА З ОСТАННІХ ФОТОГРАФІЙ МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО. НА НІЙ ХУДОЖНИЦЯ РАЗОМ ЗІ СВОЇМ ДУХОВНИМ НАСТАВНИКОМ, ПРОТОІЄРЕЄМ УПЦ ОЛЕКСАНДРОМ КУБЕЛІУСОМ, ЯКИЙ ПРИВІЗ У ПОДАРУНОК МАРІЇ ОВКСЕНТІЇВНІ НОМЕР «ДНЯ», В ЯКОМУ НА ПЕРШІЙ ШПАЛЬТІ НАДРУКОВАНИЙ МАТЕРІАЛ ПРО НЕЇ, — «СВІТ МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО». ЛИ

— Уявіть велике поле, де практично нічого немає, і на якому виростає велике крислате дерево. Це яблуня, а не тополя, в неї обвішане яблуками гілля, вона вся статуриста. А поле рівне-ріне, пусте-пусте...

Враження, що суспільство є — радянське суспільство, умовно кажучи, українське, а фактично — його немає. Так Марія Овксентіївна сиділа в хаті, підклавши хвору ніжку та латала мішки, — розповідає «Дню» мистецтвознавець і телекультуролог Людмила Лисенко, намагаючись вкласти в декілька речень 30 років знайомства з Марією Примаченко (за паспортом — «Примаченко». Сама Марія Овксентіївна називала й підписувалася «Приймаченко». Суперечки щодо правильного написання прізвища художниці в мистецькознавчих колах триває й сьогодні. — Ред.) — у свою повість «Земля і час Марії Примаченко» і присвячені їй фільми. — Перші її картини були на березі річки Болотянки. Вона розводила старі торфяники й паличкою малювала. Хвилька набіжить — новий малюнок.

Інша хвиля — знову новий малюнок. Небеса пливли — це теж малюнок, вітер — матеріальний, квіти — матеріальні, все матеріальне.

Вона була фантастично красивою жінкою доби Ренесансу. Її душа поєднувала колосальну силу й щемливу тонку ніжність і беззахисність. Вона від найменшого слова, навіть погляду, могла розчюлитися й плакати, що захід сонця — такий і що сьогодні в городі соняшник розпухнув. Марія Овксентіївна малювала лівою рукою — ближчою до серця, образи схоплювала на льоту.

Спершу клала світлі кольори, потім темніші — так, як писанку роблять, казала, що «так мені йде». Вона була дуже працездатна. Немає жодного художника, й у народному, й у професійному мистецтві, який мав би тисячі робіт. Вона дихала — і писала. Це був спосіб життя.

Коли Марія Овксентіївна малювала лева, вона його не бачила. Їй сказали, що це така ніби велика кицька з гривою. Вона вгадувала форми, настільки могутньою була її художня уява.

«НА ПІСКУ МАЛЮВАЛА ВСЯКІ КВІТИ...»

Марія Примаченко, мистецтво якої називають «наївним», «примітивістським» або ж «мистецтвом святого серця», народилася у 1908 році. Фактично все своє життя вона прожила у селі Болотня на Київщині. Хворої з дитинства, відрадою для неї стало малювання. Ось що розповідала сама художниця про початок своєї творчості: «Якось біля хати, над річкою на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...» Цю цитату наводить Наталка Самрук, авторка передмови у виданому до 100-річчя з дня народження художниці каталозі.

Марію Примаченко «відкрила» у 1936 році киянка Тетяна Флора, готуючи виставку народного мистецтва. Після цього її запросили до експериментальної майстерні при Київському державному музеї. Наприкінці 30-х її роботи вже мандрують Європою. А 1937 року на Всесвітній виставці в Парижі Марія Примаченко здобула золоту медаль. Пабло Пікассо, побачивши роботи Марії Аксентіївни в Парижі, сказав, що схиляється перед цим чудом-мистецтвом геніальної українки. Згодом її роботи побачили в Італії, Австрії, США, Канаді, Швеції, Японії, Китаї, Бельгії, Болгарії, Угорщині, Польщі, Данії, Португалії, Чехії, Німеччині, Росії, Грузії, Вірменії, Латвії, Литві, Естонії, Узбекистані, Казахстані та інших країнах. Після початку Другої світової війни художниця повернулася з Києва до Болотні. Війна забрала її чоловіка, який, пішовши на фронт, так і не побачив сина Федора і якому вона до кінця життя зберігала вірність. Решту життя Марія Овксентіївна провела у рідній Болотні. У 1960-х роках її «відкривають» знову — спершу мистецтвознавець та кінодраматург Григорій Мєстєчкін, а згодом — і московський журналіст Юрій Рост, який опублікував її фотографії в «Комсомольськой правде». У 1966 році Марія Примаченко отримала Державну премію імені Тараса Шевченка, а згодом — звання заслуженого діяча мистецтв та народного художника. У Всесвітній енциклопедії наївного малярства» (Белград, 1966) її робота прикрашає обкладинку.

Дослідниця творчості художниці Ніна Велигоцька стверджує, що, окрім малярства, Марія Примаченко вишивала (кажуть, носила тільки вишиті власноруч сорочки) займалася керамікою і навіть ілюструвала книжки, що на початку сімдесятих років виходили у видавництві «Веселка».

Нащадки Марії Примаченко — так само художники: її син Федір, який помер у серпні цього року, а також двоє онуків.

САМА ТВОРЧІСТЬ

Рік Марії Примаченко, ініційований Президентом і присвячений сторіччю з дня народження художниці, відкрив всеукраїнський конкурс «Примаченко і Я. Парад мистецьких подій». Творчі фантазії молодих ураїнських художників — ілюстровані примаченківськими мотивами одяг, кружки, листівки, плакати, шрифти — це фактично екстракт творчості Марії Примаченко, адаптований до потреб сучасного суспільства. Можливо, Україні від цього стане радісніше і тепліше...

До сторіччя художниці зусиллями декількох галерей («Родовід», «Я галерея», «Лавра») і Міністерства культури і туризму вже видано каталог її робіт. Щоправда, тільки однієї музейної колекції — Запорізького обласного художнього музею, де сформовано збірку «Дарую Вам сонце».

У київській галереї «Лавра» зібралися ті, кому пощастило особисто знати художницю за життя, але переважно ті, хто пізнавав її через мистецтво. Міністрові культури і туризму України Василеві Вовкуну пощастило.

— Це сталося на початку 90-х, коли Марія була вже в дуже похилому віці, вона мало ходила, більше — лежала і, лежачи, малювала, — розповідає міністр. — Ми приїхали до неї взимку на її день народження, який вона справляла на Щедрий вечір. Ми приїхали з вертепом. Звичайно, Марія була гнівна на те, що не попередили, але ми зарізали козу, викопали із землі самогонку, а Марія робила вареники. Така була забава.

Я мрію про музей (у передмові до згаданого каталогу створення музею Марії Примаченко Василь Вовкун навіть називає своїм боргом. — Прим. «Дня»), пам’ятник. Гадаю, це питання часу, і воно буде вирішене, тому що Марія стає не тільки українським, а й усесвітнім явищем. Ви знаєте про те, що її картини є в японському букварі? І на цих звірах японці своїх дітей вчать колористиці, фантазії. Марія — не автентична наївна художниця, це сільська жінка в образі сучасного генія.

Проголосивши, що наcтупний рік стане роком, коли «Марія буде визнана генієм світу», Василь Вовкун конкретизує:

— Плани грандіозні й великі. Я доручив цю справу двом кураторам — режисеру Сергію Проскурні, а над виставками працюватимуть Павло Гудімов і Ліда Лихач. Марія Примаченко побуває в усіх регіонах України і за кордоном. Ми поставили перед собою завдання, щоб це було нетрадиційне подання Марії. Ми хочемо, щоб її твори були всюди — починаючи від дитячої іграшки, горнятка, одягу — до узагальнених образів. Кожен може прийти зі своєю ідеєю. Якщо вона буде цікава, ми її розглядатимемо і долучимо до проекту. Також на території Лаври днями відкриється величезна виставка художниці. Окрім того, я щойно підписав листа на директора «Третьяковки», і в Москві також буде показана велика колекція її робіт. Мені здається, сьогодні стоїть черга до Марії.

У Києві вже з’явилася вулиця Марії Примаченко, у Дніпровському районі. Прикметно, що іменем художниці називається колишня вулиця Ілліча. Про це «Дню» розповіла Ольга Левченко, віце-президент і директор Всеукраїнського благодійного фонду Марії Примаченко. Фонд був заснований ще у 1994 році. Тоді його завданням було популяризувати мистецтво художниці, сьогодні — плани вже глобальніші.

— Найголовніше, щоб і тут, і за кордоном розуміли, які геніальні люди живуть в Україні, — каже Ольга Левченко. — Ми хочемо створити Музей наївного мистецтва України, тим більше, щойно вийшов указ Президента України про його створення. Ми вже говорили про це з київським мером, і він при Президентові особисто пообіцяв мені підтримку у заснуванні музею. Вулицю на честь Марії Примаченко вже назвали, готується ще срібна монета з її роботою і портретом, а також конверт.

Під час презентації проекту «Примаченко і Я» виставлялися відомі фотороботи згаданого Юрія Роста — фотографа, що зафіксував художницю за її життя. Він добре знав Марію Примаченко і описує свій із нею зв’язок як «божественний». Йому ідея з таким переосмисленням творчості художниці, яке запропонували організатори, не подобається .

— Я ще не бачив того всього, але я вже заздалегідь це все не люблю, — категорично відрізає він.

Так само скептично ставиться до цієї ідеї режисер Олесь Санін:

— Колись на могилі Мольєра його найкращий друг, завліт по теперішньому Театру Мольєра, сказав: «Тепер для слави Мольєра нічого не потрібно, він потрібен для нашої слави». Картинки у «фотошопі» можна так скласти і так, це дизайн. А суть творчості Марії Примаченко — це розмова з Богом, суть її самого життя — це те, що ти твориш, як дихаєш; те, що ти не йдеш на компроміси із замовниками чи ще з кимось... Саме це треба наслідувати, — переконаний Санін. — Примаченко тепер потрібна для слави всіх цих людей. Це моє відчуття як художника. Теперішній комерційний світ... Я вже не знаю, я його не читаю. Але Примаченко — не «Кока-Кола», це я точно знаю, вона не реклама творчності, вона — і є сама творчість.

Натомість казкар Сашко Лірник, який стверджеє, що бачить світ так само, як і художниця («у мене казки такі, як її картини — химерні, багатогранні»), вважає, що таке мистецтво повинно йти в маси:

— До людей це мистецтво повинно доходити через ту саму картинку на футболці, м’ячик, напис. Воно відкладається на підкірку, а в її картинах така потужність, яка будить підсвідомі речі й власні потужні сили людини.

Мабуть, розуміючи це, за життя Марія Овксентіївна дуже багато картин дарувала. У своєму матеріалі «Дню» ще за 1998 рік режисер Сергій Проскурня згадує: «Як багато роздавала Марія Овксентіївна своїх картин. Це не було розпорошення шедеврів. Це був довготривалий акт запліднення великого простору, посів добра і гармонії, передача її, Марії, матеріалізованих через колір та малюнок почуттів».

Очевидно, саме «заплідненням великого простору» мистецтвом художниці й можна назвати цю акцію. І, очевидно, організатори свідомо пішли таким «масовим» шляхом. Хоча це зовсім не значить, що, одягнувши футболку з мотивами творчості Примаченко, ми вже долучилися до її мистецтва. Це лише натяк і поштовх до пізнання. І добре, якщо він спрацює.

А Марія Примаченко, яку закономірно сприймають передусім візульно, є не менш цінною для тих, хто «відчуває словом». Вербальне вираження її єства, зафіксоване у назвах картин і схоплене в інтерв’ю кореспондентами, просто вражаюче. У передмові до згаданого каталогу директор Запорізького художнього музею Галина Борисова наводить одну з реплік художниці: «Роблю сонячні квіти, тому що людей люблю, творю на радість, на щастя, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти, по всій Землі...» Чи можна сказати простіше і водночас потужніше? Одна фраза «тому що людей люблю» є буквально глобальним вселенським мотивом. Ці чотири слова обеззброюють, перекривають і перекреслюють сотні-тисячі «кучерявих» монологів і експресивних промов. Що вже говорити про саме мистецтво Марії?

Маша ТОМАК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ