Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Учні «ефективного менеджера» йдуть в ідеологічний наступ

27 серпня, 2009 - 00:00
ЛІТОПИСЦІ ВІЙНИ / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ СЕМЕНА ХОРОШКА

Сталося саме так, як гадалося. Рушниця, яку кілька місяців тому повісили на стінку, таки вистрілила. Керівник адміністрації президента Російської Федерації (а водночас і керівник президентської комісії з питань протидії фальшуванню історії) Сергій Наришкін якраз на 70-ліття підписання пакту Молотова—Ріббентропа назвав держави, які, на його думку, ведуть інформаційну війну проти Росії, фальшуючи історію, ревізуючи геополітичні результати Другої світової війни, применшуючи заслуги СРСР у перемозі над фашистською Німеччиною. Сергій Наришкін обурений провокаційним, на його думку, нав’язуванням Росії, спадкоємниці СРСР, моральної провини за події тих років і створенням ідеологічної бази для висунення проти неї компенсаційних вимог.

Що ж, спеціальна комісія при президенті Медведєві цілком логічно перейшла від виловлювання тих, хто «переписує історію на шкоду державним інтересам Росії» всередині держави до полювання за цілими державами. Це полювання, а водночас і роздмухування відповідних настроїв усередині Російської Федерації проводиться комплексно: у Думі «на виході» перебуває закон, що запроваджує сувору кримінальну відповідальність «переписувачів», друком щомісяця виходять десятки книг, у яких на різних прикладах доводиться «ефективний менеджмент» товариша Сталіна та його оточення як напередодні війни, так і під час, а державний телеканал «Россия» демонструє «документальні фільми» про союз панської Польщі та гітлерівської Німеччини для нападу на СРСР.

А тим часом ціла плеяда російських письменників-фронтовиків (назву лиш Віктора Астаф’єва, В’ячеслава Кондратьєва, Олександра Солженіцина) стверджувала: повною фальсифікацією є якраз офіційна історія війни — радянсько-сталінська, і її слід переписати, власне, нагально потрібно написати нову історію Другої світової війни. Скажімо, Віктор Астаф’єв, який пройшов усю війну, називав маршала Георгія Жукова «браконьєром російського народу», що разом зі Сталіним «спалив у вогні війни народ російський і Росію», а Червону армію — «найбездарнішою армією з часів створення роду людського». Про фальсифікацію офіційної історії війни пишуть й авторитетні сучасні російські історики — Андрій Буровський, Олександр Гогун, Михайло Мельтюхов, Ірина Павлова, Борис Соколов та інші. Що робитиме комісія Наришкіна з текстами Астаф’єва? Заборонить? Вилучить з бібліотек? А з сучасними «неправильними» істориками? Он торік професора Бориса Соколова вже позбавили викладацької роботи, що, тепер його депортують до Литви чи до України? А з Україною та Польщею тепер розірвуть дипломатичні стосунки, чи як?

Поза сумнівом, в Україні знайдуться охочі на роль підголосків московського адміністратора, закликаючи «берегти правду історії». Але яку правду і якої історії? Правдива історична концепція, яка аргументовано заперечуватиме не лише актуальну, а й потенційну «диявольську брехню» (як охарактеризував місяць тому фальсифікацію історії війни Патріарх Московський Кирило), можлива виключно на ґрунті фактів. А як із цим? Виявляється, сьогодні дослідження фактів і документів, що стосуються історії Другої світової війни в Росії знову майже унеможливлене. Так, білоруський дослідник Володимир Бешанов зазначає, що йому в архівах відмовляються видавати таємні (хоча й кілька років тому розсекречені) документи часів війни під тим приводом, що він є громадянином іншої держави. А от російському історикові (й громадянину) Марку Солоніну не дозволили ознайомитися з документами архіву МЗС, які відносяться до часу Мюнхенської угоди 1938 року під іншим приводом: мовляв, вони всі вже оприлюднені. А «раніше опубліковані документи користувачам не надаються», іншими словами, звіряти опубліковані колись під омофором відділу пропаганди ЦК КПРС (і, вельми ймовірно, цензуровані) тексти з оригіналами не дозволено.

Зайве казати, що доступу до абсолютної більшості матеріалів сталінського архіву і протоколів засідань політбюро ЦК ВКП(б), до планів розгортання Червоної армії 1941 року тощо незалежні історики не мають. Чому? Це торік пояснив на «круглому столі» у Культурному центрі ФСБ, присвяченому, ясна річ, «спробам фальсифікації історії», президент Російської асоціації істориків Другої світової війни професор Олег Ржешевський: «Деякі документи залишаться недоступними на століття, якщо це стосується державної чи особистої таємниці». Те саме заявив начальник управління реєстрації й архівних фондів ФСБ генерал-майор Василь Христофоров: «Існують категорії документів, які не будуть розсекречені ніколи». То хто тут служить дияволу, свідомо ховаючи найважливіші документи минулого?

А якби й існував відкритий доступ? Ті історики, яким пощастило у роки єльцинської лібералізації ознайомитися з частиною сталінського архіву, відзначили: у ньому відсутні такі, здавалося б, нейтральні офіційні тексти, як «повідомлення ТАРС» з березня по липень 1941 року. Чому? Пояснення одне: очевидно, на них були такого ґатунку правки чи примітки, зроблені рукою «вождя всіх народів», що їх не можна ані читати «непосвяченим», ані публікувати. Знищені чи вилучені кудись ці документи? Невідомо. Схожим чином професор Борис Соколов, працюючи над книгою про Лаврентія Берію, зіштовхнувся із тим, що відповідні архівні одиниці зберігання були серйозно «почищені» у 1953 і 1956 роках. Та що там вибіркова «чистка»! Впродовж 1990—1991 років в Інституті військової історії та Генштабі ЗС СРСР було спалено понад 10 тонн документів, які відносилися до 1941 року. Мовляв, саме тепер, коли таємниці почали розсекречувати, ніде стало їх зберігати...

А тепер для того, щоб читач остаточно зміг оцінити ситуацію, я наведу велику цитату з виступу Марка Солоніна — автора п’яти ґрунтовних книг і низки статей на теми, пов’язані із Другою світовою війною, — на російській службі Радіо «Свобода» 23 травня 2009 року:

«Колишній архів ЦК КПСС, зараз він зветься РГАСПІ — Російський державний архів соціально-політичної історії, роки два чи три тому розсекретив Особливі теки протоколів засідань політбюро ЦК ВКП(б). Особливі теки — свята святих. Коли я туди приїхав і увійшов до них, то доглядач цього закладу навіть у мене нічого не спитав, він подивився на вираз моїх очей і одразу мене до них відвів.

Що мене цікавило? По-перше, мене цікавив серпень 1939 року. Передивившись усе, що там пред’явлено, як Особливі теки засідань політбюро ЦК ВКП(б), я з’ясував, що ніякого Ріббентропа у Москві у серпні 39 року, мабуть, не було. І газету «Известия» 1939 року, в якій була його фотографія, я, мабуть, побачив уві сні. Жодного документа, жодного сліду, жодної згадки про те, що в Москву приїздив Ріббентроп, що з Німеччиною була підписана певна угода, що до цієї угоди були певні таємні протоколи, жодної згадки про це немає.

Другий момент, який цікавив мене: липень 1940 року, совєтська окупація Прибалтики — чи анексія, щоб нікого не ображати. Передивившись один за одним усі листочки засідань політбюро, внесені в Особливу теку, що відносяться до липня 1940 року, я знайшов одну-єдину згадку про те, що введення радянських військ в Естонію, Латвію та Литву справді мало місце. Був там в одному з засідань пункт порядку денного про збільшення видачі махорки, сірників і курильного паперу для особового складу військ, що виконували особливе завдання.

Я не жартую, я не збиткуюсь, усі охочі можуть прибути в РГАСПІ, це в самому центрі Москви, недалеко від Держдуми. Єдина згадка, що така подія, як анексія трьох держав, була — це збільшення видачі махорки та курильного паперу. Що це означає? Це може означати дві речі, однаково сумні. Перше: всі документи давно, десятки років тому знищені, й повне відкриття архівів не відбувається за тієї смішної причини, що трохи соромно показати історикам власним і закордонним (зараз же доба інтернету, зразу все стане відомо), що, взагалі-то кажучи, все знищено, всі документи знищені, як належить у мафії. Варіант другий, дещо кращий — це те, що нас, істориків, просто водять за ніс, документи переховані в якийсь інший нікому не відомий архів, а під назвою «особливі теки засідань політбюро ЦК ВКП(б)» нам запропонували такий «порожняк».

Є ще один архів, Державний архів Російської Федерації, в ньому лежать фонди Комітету оборони при СНК СССР. Я там працював і виписав декілька дуже цікавих документів квітня-травня 1941 року, опублікував у своїй книзі «25 червня: недоумкуватість чи агресія?». Десь місяць тому отримую по інтернету листа від розлюченого читача, який мені нарікає: «Де ви взяли ці виписки — з пальця, зі стелі? Звідкіля ви їх узяли? Я їздив в ДАРФ, цей фонд не видається, він секретний, ніколи не розсекречувався. Ви, мабуть, усе вигадали». Може бути, це розіграш, але якщо це правда, то відбувається повторне закриття документів».

Це — заява не «українського буржуазного націоналіста» й не «московського грантоїда». Марк Солонін за першим своїм фахом — авіаційний інженер із провінційного Саратова, нині — один із провідних військових істориків Росії, який всі свої книги видрукував суто на комерційній основі.

До цього можна додати ще один вельми цікавий сюжет: 1992 року був опублікований сенсаційний документ під назвою «Міркування щодо плану стратегічного розгортання сил Радянського Союзу у разі війни з Німеччиною і її союзниками», який датований 15 травня 1941 року. Згідно із цим документом, СРСР на літо цього року готував випереджальний удар по Німеччині. Простіше кажучи, йшлося про план радянського походу в Європу. Ясна річ, поява цього документу викликала зливу дискусій. Був опублікований ряд інших архівних матеріалів, які підтверджували факт розгортання радянських військ згідно з «Міркуваннями...», — аж до спогадів поетів та композиторів, коли кому дали завдання написати «пісні воєнних років» («Вставай, страна огромная...» — лютий 1941 року, «Я уходил тогда в поход...» — травень 1941 року і так далі).

Але далі з опублікованими вже «Міркуваннями...» почали коїтися дивовижні речі. По-перше, у ряді видань з’явився текст документу під такою самою назвою, кардинально відмінний від першопублікації, можна сказати, зовсім інший текст, — такий собі коротенький план-проспект, чернетка, ескізні абриси для самого себе, — супроводжуваний коментарями: а ніякого плану нападу на Німеччину ніколи й не було. По-друге, самі публікатори «Міркувань...» почали подавати цей текст у різних варіантах, причому істотно відмінних один від одного — і все під тим самим номером реєстрації. По-третє, карти, згадані в тексті «Міркувань..» (а на них має бути показане розташування радянських військ), так і не були опубліковані. По-четверте, так і залишилися таємними документи за підписами наркома оборони й начальника Генштабу, на які зроблені прямі посилання в «Міркуваннях...», тобто ті, які вже були розіслані військам до 15 травня 1941 року. Одне слово, краєчок таємниці померехтів трохи — і знову заховався у тінь, відтак сумлінні історики змушені розшифровувати підготовку Червоної армії до війни з Німеччиною за друго- та третьорядними документами. Очевидно, якщо правду так ретельно ховають, комусь це дуже потрібно. Але що, цікаво, у світлі сказаного можна оцінити як «помилкові історичні концепції»?

А тепер узагалі фантасмагорія під оглядом заперечення «спроб переписати історію війни». Киянин Кейстут Закорецький, колишній армійський офіцер, а нині — історик-любитель (як він сам себе називає), кілька років тому у центральній науково-технічній бібліотеці Києва знайшов у відкритому фонді й опублікував «Короткий російсько-англійський воєнний розмовник», виданий у середині літа 1940 року, де зібрана дуже специфічна лексика: не лише «Відповідайте тільки «так» чи «ні»!», «Покажіть на карті», «Яка частина?», «Якщо будеш шуміти, уб’ю!» — а й «Злазь із велосипеда!», «Ви хочете битися на нашому боці?», «Як говорять про СРСР?», «Не бійтесь червоноармійців», «За все взяте у жителів війська Червоної армії заплатять!», «Чи згодні ви продати харчі?» — і так далі.

Це ж де і з ким мали так розмовляти рядові червоноармійці та молодші командири (при старшому командному складі були перекладачі)? При обороні священних рубежів СССР від британських агресорів? Але тільки чверть розмовника надається до цього (важко уявити, що британське військо висадиться десь у Владивостоці й рушить до Москви на велосипедах...). Та й виданий друком розмовник тоді, коли британське військо якраз відступало з Дюнкерка під тиском Вермахту, кинувши всю важку зброю — яка там агресія проти будь-кого! І на території Індії чи Єгипту з таким лексиконом далеко не зайдеш (ані слова про верблюдів чи слонів та інші відповідні атрибути цих країн). А от на території «туманного Альбіону» — якраз! То що ж це означає? Що Сталін та його оточення цілком серйозно розглядали спільну разом із гітлерівською армією висадку на Британські острови (і не тільки на них: опубліковані плани дій Чорноморського флоту та його авіації проти Суецу, Хайфи, Мальти — і це 1940 року)? Немає відповіді у межах «непереписаної історії», і на додачу незаперечний факт цей ніяк не влазить у зазначені межі...

І ще один факт уже іншого ґатунку. 4 травня 2005 року, за півроку до своєї смерті, президент Міжнародного фонду «Демократія» Олександр Яковлєв, команда котрого 15 років працювала (де тільки могла) із секретними архівами сталінської доби, документально довела: 954 тисяч військовослужбовців СРСР під час війни були розстріляні своїми ж, «червоними». Це десять загальновійськових армій. При цьому військові трибунали за різні гріхи винесли 167 тисяч смертних вироків (це дві загальновійськові армії). Шляхом нескладної арифметики маємо 954 — 167=787 тисяч. Стільки було розстріляно без будь-якого, навіть позірного, суду та слідства. А тепер візьмемо дані про втрати Червоної армії у боях з УПА (саме її частин, а не радянських карателів різного ґатунку), і побачимо у підсумку, що більшовики знищили (в основному — пострілами у спину чи в потилицю) у сто разів з чимось разів більше фронтовиків-червоноармійців, аніж українські націоналісти.

Жодна влада жодної країни світу не чинила так зі своєю армією, як більшовицька влада і цілий сонм виконавців її волі...

Отож неозброєним оком видно, що нинішня російська влада розпочала свій «похід на Захід» зовсім не у прагненні обстояти історичні істини, а в намаганні раз і назавжди убезпечити себе від правдивої оцінки ролі сталінського режиму й загалом СРСР у розпалюванні Другої світової війни, від дослідження незалежними істориками агресивних радянських планів завоювання Європи, від, зрештою, руйнації одного із тих соціальних міфів, на яких ця влада тримається. А саме — міфу про одноосібний «порятунок Радянським Союзом світу від коричневої чуми». Бо ж об’єктивне дослідження історичних фактів одразу виводить на питання про політичні взірці, які копіювали носії цієї чуми, і про того союзника нацизму у 1939—1941 роках, без допомоги якого він би не зміг завоювати цілий ряд європейських держав. І, зрештою, про типологічну спорідненість путінсько-медведєвської влади з тоталітарними режимами першої половини ХХ століття...

...Але що цікаво: Сергій Наришкін оголосив ідеологічну війну саме тим країнам, які 70 років тому стали першими жертвами пакту Молотова—Ріббентропа. Талановиті учні «ефективного менеджера» сидять у Кремлі!

Сергій Грабовський
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ