Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців
Євген Коновалець, український військово-політичний діяч, організатор ОУН

Україна знову перед вибором

25 липня, 2006 - 00:00
ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

Світ змінився. Змінилася і Україна. Люди стали іншими. Не скрізь і не в усьому кращими, але іншими. Кожен, хто свідомо, хто підсвідомо вчиться жити, пристосовуючися до нових умов. Не всім це дається легко. Звідси жорстокість, розчарування, ностальгія за минулим. Люди почали більш критично і глибоко осмислювати події, себе в цих подіях. Вони мають більш предметне уявлення про світ, що їх оточує. В кожного є можливість зануритись у філософію буття, розкрити свої духовні уподобання, не бояться помилятися. Страх перестав (особливо у молоді) сковувати бажання, наміри, дії.

Люди хочуть жити щасливо, почуватися незалежно. Замість хазяїна, хочуть мати порадника, справжнього лідера. Вони щасливі від того, що вірять в Бога, самі обирають церкву, хрестять своїх дітей, моляться перед прийняттям їжі.

Вони не соромляться відкрито любити, бо знають: життя — це любов і смерть.

А чи знає про це влада, яку обирають люди? Чи живе вона і діє за загальнолюдськими вимірами?

Думаю, що ні. І саме в цьому і є одна з найболючіших проблем нашої влади.

Спробую подати свій погляд на владу в Україні.

Перш за все влада, як і раніше, живе своїм особливим життям, керується своїми тільки їй притаманними принципами.

Звідси розхожа теза: народ сам по собі, а влада сама по собі. Народ не розуміє влади, а влада скаржиться за це на народ. Замість того, щоб зрозуміти уже інший народ, прислухатись до його думок, враховувати його бажання, запити.

У мене складається враження, що влада за час незалежності виробила свої принципи і норми життя, сформувала засади своєї політичної поведінки.

Найхарактерніші з них:

— переконаність в повній незалежності від народу — носія влади;

— вседозволеність в усьому, як у виконанні своїх службових повноважень, так і в приватному житті;

— нехтування законом, правовий нігілізм;

— корпоративність, кумівство;

— повна відсутність професійної честі. Люди беруться за будь-які повноваження, будь- яку службу, аби задовольнити свої владні амбіції;

— ототожнення державного і свого на користь свого. Для багатьох бути у владі означає — жити в палацах, їздити на найдорожчих авто, оздоблювати дорогими меблями свої резиденції, офіси, демонструвати дорогоцiнні прикраси, одяг і т.п.;

— відсутність сорому за політичне і духовне невігластво. Я знаю немало посадових осіб, які не знають і не хочуть знати історії своєї країни, рідної мови, культури, хизуються своїм пролетарсько-селянським походженням в найгіршому розумінні цього слова;

— відсутність людяності. Людей сприймають як виборців, дарувальників влади;

— невміння спілкуватись зі своїми політичними опонентами, сприйняття їх як своїх ворогів;

— невміння програвати в політичній боротьбі;

— найвищі досягнення в чорному піарі, неперевершена майстерність «оболванювати» народ, сіяти серед людей ворожнечу;

— пристосовництво, бо вищий нижчого тусає та ще й б’є затим, що сила є. За роки незалежності у владі перебувають десятки людей, які мігрували з партії до партії, з влади до опозиції, з опозиції до влади. Як тільки людину позбавляли посади, вона негайно брала на себе роль опозиціонера і викривальника злочинності режиму, який до цього вихваляла, а «вождя обожнювала».

А тепер логічні запитання: чи може влада з такими характеристиками достойно та ефективно працювати?

Чи може вона користуватися повагою і підтримкою народу?

Чи може вона користуватися повагою у світі?

Візьмiмо таке гостре питання, як боротьба за владу, бо в ній (цій боротьбі) беруть участь практично всі дорослі люди.

Боротьба за владу — це нормальне явище. Але тут діють (в цивілізованих країнах) певні норми політичної поведінки і загальнолюдські ціннісні критерії.

У нас норм політичної поведінки практично ніхто не дотримується, вимоги закону нехтуються.

Діє один єдиний принцип: для досягнення мети використовуються всі засоби.

Інший принцип не менш брутальний, а саме: все достойно і демократично, якщо перемагаю я.

Якщо хтось інший, то це вже від лукавого.

А як же бути з повагою до виборців, які проголосували за вашого опонента? Ах, вони помилились! Вибачте, але це вже цинізм чистісінької води.

Занесемо цю філософію у політичну практику, що склалась у державі після парламентських виборів.

Вибори вчинили новий розклад політичних сил, зберегли при цьому певний баланс суб’єктів політичного процесу.

Народ обрав проблемну владу, де жодна зі сторін не має переважної більшості.

І тут все залежало від мудрості і мистецтва політиків, їх лідерів.

Перевага все ж таки була на боці «помаранчевих». У них знаходиться виконавча влада, їх очолює Президент. Вони мають відповідну підтримку Заходу.

Тому вони повинні були, аби думали про Україну, а не про свої посади, швидко утворити парламентську коаліцію і сформувати Уряд.

Але ж вони перед очима українського народу, своїх симпатиків у Європі, США влаштували політичне шоу під назвою «битва за посадові крісла». І програли. Виграли сильніші і мудріші. Це факт.

Що повинні були б зробити мужні політики, а не істерики в такій ситуації? Визнати поразку через своє власне глупство і включитись (уже в іншій іпостасі) будувати Україну.

Відповідальний політик і справжній патріот повинен саме так і вчинити. А вони почали шукати винних, збурювати народ, готувати його до дострокових парламентських виборів, а значить, втягувати людей в нове протистояння. Власне, про людей уже забули.

У боротьбі за владу культура, традиції, честь, совість миттєво зникли. На поверхню вилупились відомі постаті борців за народне щастя, а насправді за свої амбіції, своє нездоланне бажання керувати і управляти ошуканим і змореним народом.

Не слід забувати і про той фон, на якому відбуваються нинішні політичні процеси в Україні.

А він не на користь «помаранчевих», які за час свого правління так і не змогли змінити ситуацію на краще. Радше навпаки. Темпи економічного розвитку знизились. Надворі цілком реальна енергетична криза. Ми кожен день дізнаємось про зростання цін на електроенергію, комунальні послуги і т. п.

Влада виявилась нездатною використати свої повноваження, можливості і час для рішучих і системних дій, щоб подолати кризові явища.

Маючи на перших порах серйозну підтримку українського народу, світового співтовариства, Президент України В.Ющенко не скористався цими сприятливими умовами для проведення справжніх реформ.

Як наслідок, ми сьогодні маємо слабку і безпорадну владу, розчарування і невіру народу в задекларовані цілі. В зовнішній політиці — на Заході не придбали, а на Сході втратили.

Влада не може позбутися філософії тимчасовості. Вона ще й досі не зробила остаточного вибору — за яку вона форму правління. Політична реформа діє, а влада цього не помічає. Вона весь час у русі, в пошуках нових шляхів. Посадовці в постійній, перманентній боротьбі як з опонентами, так і між собою. Вони ненавидять один одного, збирають один на одного компромат, поводяться просто непристойно. Хіба можна при цьому навіть думати про дострокові парламентські вибори? На що сподіватись?

Люди уже не повірять (навіть значна частина вашого електорату) в солодкі промови і обіцянки. Вони побачили хто є хто і хто чого найбільше хоче. Життя — добрий лікар. І за два роки багато хто вилікувався від чаду нових нездійсненних ідей нової влади. А тому варто подумати хоча б про власне збереження себе як політичної сили.

Що повинен робити Президент в цих умовах?

Принаймні забути, що він почесний лідер однієї політичної сили, і пам’ятати, що він фактичний лідер (за конституцією) українського народу.

Якщо Президент думає про Україну, то він не повинен своїми діями загострювати ситуацію, яка і так доведена до кипіння.

Народ має право знати, як Президент ставиться до нової коаліції, які шляхи співпраці з нею він пропонує. Без ультиматумів.

Це ж стосується і коаліції.

Люди мають право також знати, як Президент ставиться до висунутої коаліцією кандидатури на посаду Прем’єр-міністра України.

Чи є у нього аргументи проти і які вони могли б бути?

Ну, скажімо, чи є у ВР Януковича підтримка народу? Є, бо мільйони людей проголосували за нього і Партію регіонів. Партія регіонів вийшла переможцем на виборах. І з цим фактом не рахуватись не можна. Це небезпечно для спокою в Україні.

Друге, чи можна зробити В.Януковичу закид в непрофесіоналізмі? Ні, бо під час його перебування на посту Прем’єр-міністра України економіка розвивалась найвищими темпами, були зроблені значні позитивні зрушення в соціальній сфері.

Все останнє — це змагання в гострих, дотепних і недотепних слівцях. І це вже історія. Не проста для В.Януковича, але історія, яку ті, хто за нього голосували, сприйняли по- людськи нормально.

Правда, може, В.Ющенко знає про В.Януковича щось таке, що народ ще не знає. То про це слід сказати народові.

Президент може мати свою особисту думку про В.Януковича, але він повинен поважати волю мільйонів людей і позицію нової антикризової коаліції.

У В.Ющенка були час і можливості зробити все можливе, щоб події в Україні розвивалися за його сценарієм.

Він цього не зробив. І «допомогло» йому найближче оточення, політики в коротеньких штанцях. Амбіційні молоді коти, бо тиграми їх назвати не можна.

Їм засліпила очі влада, а Президент не зміг поставити все і всіх на свої місця. Тепер потрібно писати новий сценарій, писати разом з антикризовою коаліцією, бо іншого виходу не існує. Слід відкинути гучні заяви політичних екстремістів, знайти добрих професіоналів, поставити їх на ключові мости і почати працювати для України.

А про особисті амбіції, якщо вони навіть президентські, потрібно забути.

Це не простий, але мужній поступок. І народ, історія його оцінить достойно.

А все останнє на тлі великої політики — полова. Хоч і вона може засмітити очі, але не зможе збити з дороги тих, хто йде, не зможе їх зупинити.

Україна перед новими випробуваннями. Вона знову перед вибором.

Президент України, Верховна Рада (коаліція і опозиція), всі політичні сили, громадські організації України в цей історичний час мають діяти відповідально, виважено, слухати і поважати народ, бо життя — це любов і смерть.

Кожен має право на щастя. І влада також. Тільки її щастя — в служінні народові.

Леонід КРАВЧУК, перший президент України
Газета: