Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Українсько-російські відносини в євроатлантичному вимірі

20 березня, 2007 - 00:00

Так історично склалося, що від стану українсько-російських взаємин багато в чому залежить майбутнє нашої державності і, певною мірою, так само й вірогідність демократичного поступу Росії. Тим часом, нинішній стан міждержавних відносин між сусідніми країнами переконливо засвідчує концептуальну хибність підходу українського керівництва до налагодження стосунків з колишньою метрополією. Спроба київських правлячих кіл будувати відносини з Москвою на братерських засадах є утопічно- ідеалістичною ще й тому, що такого аналогу поки що не знає міжнародна практика. Звідси — й приреченість такої політики, її безперспективність, що постійно засвідчує життя (як приклад, російсько-білоруські взаємини). Як відомо, міждержавні відносини ґрунтуються виключно на пріоритетності національних інтересів, тобто на стратегічних імперативах.

За логікою речей на початку XXI століття Україна виступає об'єктом інтересів існуючих геополітичних реалій, в першу чергу, Росії, Європи і США. Таким чином українському керівництву необхідно в кожному конкретному випадку ідентифікувати зміст цих інтересів і зосередитись на виробленні варіантів погодження їх з існуючими геополітичними реаліями. Як показує досвід, поки що ми постійно запізнювалися з вирішенням назрілих проблем. І причин цьому немало. Чи не найголовнішим тут виступає синдром «поваги» до Росії. Проте слід визнати, майбутнє українсько-російських відносин цікавить нині не лише Київ і Москву. Архіпричиною цього є, безумовно, приналежність Росії до категорії ядерних держав із глобалістськими інтересами і намірами.

Хоч потенційно (і це визнає сьогодні світ) розташована в центрі Європи, Україна з майже 50-ти мільйонним населенням здатна відігравати ключову роль у розв'язанні проблем європейської і глобальної безпеки. Генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон під час свого візиту до Києва у липні 2002 року підкреслював: «НАТО має власний сильний інтерес у розвитку свого партнерства з Україною, країною великої стратегічної важливості, величезного потенціалу». Головною причиною такого підходу до ролі української держави є наростаюче усвідомлення у світі того факту, що будь-яке порушення стабільності у її відносинах з Росією здатне негативно позначитись на ситуації в Європі. Але реально все зводиться до того, як сама Україна себе презентуватиме в нинішніх умовах.

Тобто мова йде про те, що події 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку зі всією очевидністю засвідчили, що той світопорядок, який був вибудований в XX столітті, став надбанням історії. Виразно проявилися тенденції нового світопорядку. На перший план в геополітиці вийшли проблеми глобальної безпеки, регіональна і міжнародна взаємодія. Світ стає надзвичайно вразливим. Раніше глобальні ризики, як правило, розглядалися як супутні наслідки науково-технічної еволюції людства. Сьогодні, крім ядерної і бактеріологічної зброї, нові електронні технології здатні паралізувати роботу транспорту, постачання енергоносіїв, зруйнувати як національну, так і міжнародну інфраструктуру. «Нові ризики, — як зазначає академік В.Семиноженко, — вимагають переоцінки не тільки підходів до їх джерел, а й до питань їх вирішення». На початку XXI століття світ опинився перед вибором шляхів глобальних взаємин.

Що стосується України, то їй варто остаточно визначитися щодо свого курсу на євроатлантичну інтеграцію. При цьому необхідно наголосити, що євроінтеграція України не може будуватися на протистоянні з Росією. НАТО з великою неохотою приймає країни, що мають проблеми з сусідами. У той же час Римська угода НАТО — Росія показала як швидко офіційна Москва зорієнтувалась у новій глобальній геополітичній ситуації і наскільки далеко і непрогнозовано пішла Росія в своєму співробітництві з НАТО і ЄС. І сьогодні на стиках НАТО і неНАТО ніби немає напруженості. Як наголошував в інтерв'ю газеті «Дзеркало тижня» у лютому 2007 року міністр Великобританії у справах Європи Джефф Хун, «... існує тривале й тісне співробітництво між Росією, США та ЄС в багатьох напрямках.

Росія дуже тісно співпрацювала з іншими членами Ради Безпеки ООН над вирішенням проблем навколо Іранської ядерної програми. Росія також бере участь у низці спільних операцій з НАТО, у тому числі — в операції «Активні зусилля». І підкреслює, що «виступ президента Путіна не відвертає необхідності продовжити це співробітництво».

Сьогодні точаться гострі дискусії з приводу євроатлантичної інтеграції України. При цьому чітко визначилися дві лінії, а саме: одна — що вступ до НАТО дасть можливість не тільки пришвидшити членство в ЄС, а й в процесі вступу вирішити цілу низку важливих проблем і продемонструвати свою повну прихильність до цінностей, які базуються на демократії та верховенстві права. Інша — що вступ до НАТО зашкодить нашій європейській інтеграції. Попутно зазначимо, що процеси вступу до ЄС і НАТО не залежні один від одного. Проте вони вимагають здійснення подібних реформ, які забезпечують функціонування демократичних цінностей і громадянського суспільства.

Для України, якій нелегко дається розбудова державності, значення і роль Північноатлантичного блоку важко переоцінити. Справді, згадаймо, що саме тільки обговорення проблеми розширення НАТО та підготовка до цього процесу вже привели до превентивного вирішення цілої низки серйозних проблем угорсько- словацьких, румунсько-угорських, польсько-литовських, німецько-польських, українсько-румунських, українсько-польських, включаючи надзвичайно вибухонебезпечні територіальні та етнічні суперечки. Відомо, що Україна першою з пострадянських країн налагодила відносини з НАТО через вступ до «партнерства заради миру» (ПЗМ) і поглибила їх підписанням хартії «Україна — НАТО», тобто прагне наповнити реальним змістом свої особливі відносини з цією авторитетною організацією. Тим часом, з огляду на внутрішньополітичну та зовнішньополітичну ситуації, перед Україною стоїть непростий вибір, оскільки при цьому необхідно врахувати, що означатиме вступ до НАТО: для України, Росії, регіону, Європи загалом і США.

Проблема особливо ускладнюється неоднозначним ставленням до НАТО українського парламенту, а також самого населення України, яке ще перебуває в полоні радянської ментальності.

Такий стан речей обумовлений тим, що держава не забезпечила своїм громадянам, котрі недавно отримали свободу, перспективи економічного благополуччя і впевненості в завтрашньому дні.

Спробуємо проаналізувати можливі варіанти розвитку подій.

Варіант 1. Україна не вступає до Північноатлантичного блоку.

В такому разі це означатиме, що вона тим самим обмежує свої можливості державотворення, перспективу користування надбаннями демократії та свободи, отже, входження до кола цивілізованих держав, тобто прирікає себе на існуюче балансування між Сходом і Заходом. Позитивом тут може бути хіба що надія на реанімування «братерських відносин» з Росією з розрахунком на основі цього розв'язувати свої сировинно-паливні проблеми. А такого типу рівнопартнерських відносин не існує. Адже зазвичай такі відносини будуються на основі поважання взаємних інтересів сторін. У даному випадку Росія буде робити все, щоб схилити Україну до білоруського варіанту.

Таким чином, з погляду стратегії такий варіант криє в собі безпосередню загрозу українській державі, оскільки це шлях, по суті, назад, а це суперечить закономірностям розвитку соціально- природних систем.

Варіант 2. Україна вступає до НАТО.

Позитив: тоді вона отримує можливість для використання набутків цивілізації в розбудові економіки, гальванізує процес соціально-економічного відродження, а, найголовніше, це позитивно позначається на державницькій свідомості громадян, національній ідентифікації суспільства. Однак на даному етапі проблема в тому, чи зможуть громадяни України подолати свою упередженість у ставленні до НАТО, тобто чи зуміють збагнути головне: що це саме та організація, яка здатна вивести їх з глухого кута. В цьому сенсі варто вітчизняним засобам масової інформації, просвітницьким організаціям, науковим установам, навчальним закладам активізувати роботу щодо дослідження, аналізу і роз'яснення справжньої природи та суті нинішнього НАТО та його значення для пострадянського світу взагалі й України зокрема.

Негатив: слід зважити на можливість спротиву в деяких регіонах або серед верств населення, однак вже перші економічні зрушення за сприяння Заходу стануть переконливим доказом такого вибору. Так само означене згодом стане позитивним імпульсом для реагування на це Росії, народ якої теж прагне до встановлення цивілізованих норм життя.

Варіант 3. Перспектива вступу до НАТО (близька).

Враховуючи сукупність нинішніх обставин, цей процес не слід форсувати. Навпаки, він набере сили за умови поступового цілеспрямованого, природного «вростання» в натовські структури в усіх сферах відносин, надто — в політичній. Це зумовлене багатьма чинниками, зокрема, внутрішніми (зазначеними вище обставинами в Україні) та зовнішніми (пов'язано, передусім, із ситуацією та можливими її змінами в Росії). Коротко кажучи, поки що сукупно умови для вступу України до НАТО ще не визріли, оскільки до цього ще не готова Україна. Таким чином, реально варіант близького вступу ще не на часі.

Варіант 4. Перспектива вступу (віддалена).

Окреслене вище та інші чинники вказують на те, що цей варіант найбільш реалістичний. По- перше, він відповідає задуму Заходу про поступове розширення Блоку вусібіч і, особливо, у східному напрямкові. По-друге, варто брати до уваги фактор часу для накопичення мінімуму необхідного, аби уможливити членство в НАТО. І це особливо стосується України, а ще більшою мірою — Росії, яка навряд чи скоро погодиться на примирення з фактом розширення Альянсу за рахунок колишніх радянських республік. Наразі поступове, поетапне входження до нього України впливатиме на пом'якшення позиції й РФ, в котрої в такому разі фактично альтернативи не буде: все-таки попри її опір, силкування повернути колесо загального поступу мають вигляд принаймні несерйозний. Отже, найбільш вагомі аргументи за те, що саме такий варіант міг би бути якоюсь мірою оптимальним для розв'язання проблеми, з котрою пов'язаний процес формування нового європорядку.

Із наведеного бліц-аналізу можна зробити висновок:

— реальної альтернативи вступу України до НАТО не існує;

— фактично вже склалися умови для того, щоб зробити доленосний історичний вибір;

— поступове, послідовне накопичення можливостей для вступу до НАТО є запорукою успішного вирішення, передовсім, проблеми становлення української державності.

ПРОГНОЗ

Якщо Україна має намір стати цивілізованою країною, то ігнорування шансу стати членом Північноатлантичного блоку означатиме залишитися на шляху, що веде назад. Отже, питання полягатиме в тому, яким чином (за допомогою яких механізмів) доцільніше реалізовувати оптимальний варіант вступу, хоч і очевидно:

1. Слід дотримуватися тактики поступового проникнення в натовські структури.

2. Ставку робити на невоєнні форми налагодження відносин.

3. Повною мірою використати фактор часу (процесу змін), щоб Росія звикала до невідворотності вступу України до НАТО.

4. Не варто боятися, що в разі вступу України вона відіграватиме роль буфера між РФ і Заходом: по суті, вона сьогодні вже є таким буфером, який надто вразливий через політичну невизначеність Києва.

5. Відмова від розширення НАТО за рахунок колишніх радянських республік, в тому числі України, не ослабить, а посилить імперські зазіхання Росії. Саме вступ до НАТО стане реальною перепоною на шляху можливих спроб Росії відновити свій контроль над пострадянським простором і реанімувати імперію в тому чи іншому вигляді.

6. Натомість членство України в НАТО стане гарантом її становлення як цивілізованої держави і позитивно позначиться на всіх вимірах:

— щодо можливості входження України до кола цивілізованої спільноти;

— щодо зміцнення дружніх, добросусідських відносин з усіма країнами, у тому числі з Росією на реальному фундаменті рівності й взаємовигідності;

— обрання Росією цивілізованого шляху розвитку (відома формула, що без України відновлення імперії неможливе);

— створення сприятливих умов для розвитку та утвердження ідей демократії в пострадянських країнах.

ВИСНОВОК

Всі країни зацікавлені у вступі України до НАТО (крім однієї), і це є основоположним спонукальним чинником поступу. Вступ України до НАТО не означає ізоляції Росії від Заходу і створення конфронтаційного світу. Для України вступ до НАТО означає перспективу входження до європейської цивілізації. Адже, як підкреслює Д. Хун, Україна для Заходу — важливий партнер «завдяки тій провідній ролі», яку вона відіграє в регіоні й своєму внеску в безпеку у світі.

Василь ЧУМАК, заступник завідуючого кафедрою політології Академії муніципального управління, м. Київ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments