Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

«Уроки Ющенка» і націонал-демократія

27 березня, 2003 - 00:00


Ущербність планів «єдиної» опозиції скинути нинішню владу, не маючи чіткого бачення принципів формування нової влади, почали, схоже, усвідомлювати не тільки її політичні опоненти, але й прихильники. Тим більше, що представники опозиційних політичних сил останнім часом дають усе більше підстав для критики. Вельми показове з цього погляду, зокрема, обговорення у Верховній Раді питання про відправку українського батальйону радіологічного, хімічного і бактеріологічного захисту до Кувейту. Рівень аргументації деяких противників такого рішення вкотре примусив замислитися над долею вітчизняної опозиції. Можна було б ще зрозуміти, якби вони говорили про те, що кошти, необхідні для передислокації батальйону РХБ-захисту до зони Перської затоки та його там перебування, доцільніше було б віддати лікарням, дитячим будинкам, — хоча і ці, певною мірою популістські, доводи розраховані насамперед на «пересічного» обивателя, а не на професійних політиків. Але риторика представників опозиції була ще більш специфічною: «ми самі вийшли на панель і пропонуємо себе», «сидиш на пороховій бочці, не грайся з сірниками» (лідер Соцпартії Олександр Мороз), «професійні банди таким чином влаштовують випробування новим членам» (лідер БЮТ Юлія Тимошенко), «наша хата скраю» (Іван Плющ) тощо. Не кажучи вже про відверту підміну цими ораторами понять: адже жодним чином не йшлося про те, щоб кинути український батальйон у саме пекло ВІЙНИ, йшлося — і йдеться — про ліквідацію МОЖЛИВИХ НАСЛІДКІВ, про допомогу мирному населенню сусідньої з Іраком держави. Невже лідери «трійки» досі наївно вважають, що наша держава здатна одна вирішувати питання війни і миру? Та нібито часи наддержави СРСР давно минули... Особливу позицію знову зайняв лідер «Нашої України» Віктор Ющенко. Відзначивши, що війна в Іраку — факт, що вже здійснився, він висловився за мінімізацію наслідків бойових дій. Щоправда, лідер «НУ» не уточнив при цьому, як голосуватиме його фракція й особисто він. Як відомо, Віктор Андрійович у властивій йому манері утримався від прийняття якого-небудь рішення... Запропонована сьогодні читачам «Дня» стаття — ще одна спроба проаналізувати «феномен Ющенка» в контексті тривожних тенденцій, характерних для сьогоднішньої вітчизняної націонал-демократії. Власне, «День» і раніше критикував риси політичної діяльності В.Ющенка: відсутність позиції, принципи формування списку блоку, непослідовність, низький клас політики, якість оточення. Нижченаведена стаття прикметна тим, що показує: проблеми є і їх визнають і в середовищі прихильників Ющенка. Визнають, щоправда, більше ніж через рік після того, як пролунали перші критичні аргументи щодо лідера «НУ». За цей час можна було б багато чого змiнити.

Для кожного українського патріота в політичному дискурсі сучасності є одна домінанта: Ющенко має стати президентом. Усе інше — парламентська республіка, акції опозиції, соціальне напруження і економічні показники — є речами похідними і залежними від цього основного пункту програми.

У президентстві Ющенка концентруються усі сподівання, стратегії, усвідомлені й не дуже усвідомлені небезпеки. Чи вірить Ю. Тимошенко в те, що вона може стати президентом? Думаю, що не вірить. Але для того, щоб не стати для Ющенка розмінною монетою в майбутньому, вона мусить бути для нього достойним опонентом сьогодні. Це не говориться прямо. Можливо, про це навіть не думається, це відчувається шкірою, тому що ми вже давно є заручниками складного і непередбачуваного феномена, який у політичній історії України буде визначено, можливо, як «душа Ющенка».

Ця загадкова душа, порухи якої так доленосно впливають на настрої і думки дисциплінованого національно-демократичного електорату, є основним орієнтиром політичного майбуття України. Якби ж то йшлося про ідею, розрахунок, інтерес чи інші загальнозначущі феномени, то ситуація була б значно яснішою. А коли маєш справу з душею, мусиш грати «втемну», все відбувається під покровом символіки, містики, пауз і двозначностей.

Тим часом окреслюється досить тривожна тенденція. Про Ющенка і його суспільні заслуги потроху починають забувати. Мас-медійне замовчування органічно доповнюється політичною пасивністю самого лідера «Нашої України». Можливо, якісь рухи робляться, але коли за кроком вліво слідує крок управо, то це дорівнює стоянню на місці, а в полі зору населення такі рухи взагалі перестають фіксуватися.

Ющенко ризикує стати жертвою своїх-таки «наближених», кожен з яких думає сьогодні не стільки про генеральну битву, скільки про розподіл трофеїв. У разі невдачі більших хулителів, ніж теперішні побратими, важко буде знайти на всій вулиці Банковій і навіть на прилеглих — Інститутській, Шовковичній та Грушевського.

Мова не лише про зменшення рейтингу, він ще не є катастрофічним. Мова про катастрофічне зменшення резервів зростання цього рейтингу.

Минув майже рік після перемоги. З цієї відстані можна вже більш-менш об’єктивно оцінити цей факт української політики — 24% ідеалістів, оптимістів і патріотів. Бо тільки людина з такими рисами віддасть свій голос за Ющенка — відставного прем’єра, поціновувача архаїки і філософствуючого банкіра. Ця людина дожила до нашого часу ще з моменту романтичного піднесення 1991-го. Тоді вона голосувала за Чорновола (а може, й за Юхновського), потім вона змушена була полюбити Кравчука (1994) і навіть Кучму (1999), лише з тією умовою, щоб таки дочекатись свого Ющенка.

Українська Україна — садок вишневий коло хати і захоплені вигуки усіма офіційними мовами ООН: «Йес! Юкрейн! Звичайно, знаємо! Заходьте, будь ласка». До всього цього лишився один невеличкий крок. Ющенко — президент.

Але ця солодка мрія не має жодних шансів поширитися на решту 76 (!) відсотків населення України. Щоб голосувати за Ющенка, треба не просто довіри, треба віри. І чим ближче до виборів, тим ця вимога віри стає все категоричнішою: вірю, тому що абсурдно, як казав Тома Аквінат.

Чому Ющенко так досі й не увійшов у простір реальної політики? Можливо, через природжену гидливість, можливо, через егоїстичну самозакоханість. Але складається таке враження, що лідер націонал-патріотів і сам вважає свій прихід до влади самодостатньою і самоцінною метою, що матиме певну містичну перетворюючу дію на весь суспільний устрій та історичну долю України.

І проблема не в тому, що не треба вірити, а слід усе раціонально оцінювати і прогнозувати. Проблема в тому, щоб вийти зі стану мрійливої самозакоханості, прийняти по-чоловічому виклик долі та вгризатися у дійсність, перетворювати її щоденно, власними руками, не цураючись брудної роботи і неестетичних поз. Людина, яка справді прийняла свою долю, ніколи не відкине раціональне міркування або аргумент, вона їх використає, тому що головне для неї результат. І цим результатом, його масштабними, але конкретними обрисами визначається її справжні велич і покликання.

На жаль, людей, які б своєю присутністю і діями не знижували, а піднімали рівень Ющенка, в оточенні лідера «Нашої України» не виявилося. Головні свої соціально-політичні характеристики він успадкував від романтичної і наївно-маргінальної вітчизняної націонал-демократії, з якою вимушено пов’язав свою долю навесні 2001.

Націонал-демократичний проект на той момент вже себе повністю вичерпав. І на захист Ющенка-прем’єра стали ті політичні сили, які його, цей проект, провалили. Ющенко став для них (для нас) виправданням усіх несправджених надій і виправленням усіх прикрих помилок. Якщо й став Віктор Андрійович для когось «месією», то це для політичного авангарду націонал-демократії: тут тобі і відпущення гріхів, і манна небесна у вигляді результатів кампанії-2002.

Але політична мудрість і досвід недавніх подій підказує нам, що слід обережно ставитися до таких подарунків долі. Ізі кам, ізі гоу, як говориться в народній приказці.

На минулих виборах ми говорили про те, що всі проблеми в державі існують через те, що націонал-демократів реально не допустили до влади. Добре, що ми казали це не дуже голосно, а більше наполягали на іншому: Ющенко зробив і Ющенко зробить ще.

Насправді націонал-демократи першого, а тим більше другого призову на роль суспільного авангарду просто не спромоглися. Символічні добутки пелюшкового періоду незалежності давалися легко навіть у Білорусі чи Середній Азії. Але для того, щоб ідеали свободи і національної гідності впроваджувати в життя на практиці, треба бути постійно діючим ферментом суспільних перемін, а в цьому націонал-демократам не допомогли ні депутатські мандати, ні міністерські посади. Інші сили захопили ініціативу і розчинили в собі забронзовілих нацдемів. Жулинського хвилею нових віянь прибило до табору В.Щербаня, Яворівського — до О.Волкова та Г.Антоньєвої, львівську «нову хвилю» — до НДП, а Чорновіл лишився у своїй «конструктивній опозиції» в оточенні молодих, голодних кар’єристів, яких старий вожак зграї ніяк не пускав до участі в переділі сфер, посад, акцій і т.п. Скінчилося, як відомо, капцями...

Сьогодні ми знову перетворюємося на глядачів у театрі абсурду під назвою «українська політика», тільки вже в окремо взятому політичному заказнику «Нашої України». Пам’ятаю, у році 1993 хтось зауважив: які конфлікти, які пристрасті вирують під куполом Верховної Ради, але в підсумку — всі на тих самих місцях, ніхто не вибуває з колоди... Персональні маневри, гра на публіку, маніпулювання почуттями мас — усі ці артистичні навички націонал- демократичної отаманщини, можливо, ще й згодяться команді Ющенка на виборах-2004. Вони допоможуть знову, з горем пополам, зібрати електоральну данину з вірних — ті ж таки 24%. Але навіть якщо цього виявиться досить для кінцевої перемоги (існує ймовірність і такого сценарію), то які це матиме наслідки для України?

Сьогодні Ющенко став притягальним магнітом для численних політичних банкрутів так само, як Тимошенко — для маргіналів. І от вони — при владі. Уявили? Питання: з ким сьогодні треба боротися?

Відповідь: із собою. Зі своїми лінощами і безвідповідальністю. Тому, що це ми не створили громадської думки, яка б визначала поведінку лідера «Нашої України», це ми уникаємо принципових оцінок і ключових питань, плекаємо інфантилізм вождя і терпимо лицемірство почту.

Проти Ющенка спрямовано кращі інтелектуальні сили — його дискредитують і поливають брудом численні аналітики і телевізійні пророки... Піховшек, Корчинський, Джангіров оперують відпрацьованими пропагандистськими конструкціями, які базуються на визначеній політичній і суспільній стратегії. Вони б’ють по наших слабких місцях, а ми змушені постійно прикривати свої слабкі місця однією великою ковдрою, на якій церковнослов’янськими літерами написано: «Ющенко — хороший».

Вибори 2002 року означили суспільний вододіл між «нашими» і «не нашими». Сьогодні вирішальний момент для того, щоб зберегти і спрямувати це відчуття спорідненості на достойні цілі та перспективні справи. Якщо ми цього не зробимо, якщо попливемо за стихією, то вже зовсім скоро настане інший час — відбиватися від чужих, копати шанці, готувати схрони. І можна не сумніватися, що ті, хто був приручений один раз, будуть умиротворені і вдруге.

Найбільша біда українських патріотичних сил — їхня нездатність прогнозувати і свідомо впливати на події. Ми завжди діяли ситуативно, на хвилі емоцій, а тому періодично ставали жертвою маніпуляцій. Дехто, щоправда, зробив це амплуа жертви своєю професією (яка чомусь називається «народний депутат»), але у своєму товариському колі ми мусили б цьому явищу дати належну оцінку і винести колегам відповідні рекомендації.

Хочу, щоб правильно мене зрозуміли. Гасло доби не «Ющенко — в номенклатуру!», гасло доби: «»Наша Україна» — в народ!». Якщо нинішні професійні політики від національної ідеї хочуть довести свою соціальну спроможність і своє право говорити від імені всієї України, то сьогодні вони мусять вийти з-за широкої спини Віктора Андрійовича, розподілити ділянки роботи і провести, принаймні, мозкову атаку на основні суспільні проблеми сучасної України — від ідеологічного вакууму і моральної деградації до забезпечення сільських шкіл підручниками, а пенсіонерів ліками. Якщо ця Україна наша, то чому ми відкладаємо «привласнення» її проблем на якийсь час «Ч»? І де гарантії, що їй від того стане легше?

Звичайно, є ризик, що подібні проекти втіляться лише у стихійних зібраннях з метою взаємного агітування, на зразок Форуму українців. Але нинішня ситуація ще гірша: «Наша Україна» нагадує такий собі пароплав, на якому люди зібралися зі своїми родичами, пожитками і планують переплисти через буремне житейське море до нового берега, не змочивши ніг. Не буду вдаватися до надто вже сумних аналогій, але й на Ноїв ковчег це, по правді, не схоже.

Людям в Україні потрібна на дія, і в цьому патріоти сходяться з космополітами, а комуністи з баригами. Люди чекають сигналів про справді принципову і енергійну політичну діяльність, їх не обдуриш імітацією.

«Наші Українці» отримали парламентську трибуну. Але що з того, коли фракція принципово виключає зі своїх лав штрейкбрехерів, у той час як сама лишається найбільш інертним і маловиразним політичним суб’єктом, що породжує інформаційні спекуляції або з приводу внутрішніх протиріч, або в контексті дрібних зіткнень на периферії політичного життя?

Якщо Ющенко зараз займається тим, що стає президентом, то він повинен принаймні демонструвати наміри щось робити на цій посаді. Чи готується план діяльності, програма — не виборча, а реальна програма суспільних перетворень? Координатор блоку Р.Безсмертний заявляє, що така програма готується. Але де вона? Де її соціальні «сліди»: хто її вигадує і чому про це нікому не відомо навіть у середовищі патріотичної інтелігенції?

Чи гуртується команда суспільних менеджерів, готових взяти на себе управління країною? Якщо так, то з кого вона добирається і на яких принципах? Якщо знову йдеться про братів, синів, сватів, як це ми бачили у списку «Нашої України», то кого ми, панове, дуримо? Електорат є за визначенням об’єктом маніпуляцій, але ж ті, хто мав би агітувати за Ющенка на майбутніх виборах, повинні хоч трохи вірити в те, що вони говоритимуть людям. Це — технологічна, якщо хочете, вимога.

Сумно. Можна багато говорити про те, що «Ющенко не винен». Що він став жертвою певних, історично сформованих, а також соціальне обумовлених моделей поведінки. Але це означає лише констатацію політичної незрілості, а можливо, й невідповідності.

Адже історичні постаті тим і відрізняються, що закладають нові, не властиві попереднім поколінням, моделі поведінки, які згодом стають взірцевими і входять у генетичну пам’ять спільноти.

Чому пам’ятають Бандеру, який практично весь бойовий період діяльності ОУН просидів у в’язниці, а Романа Шухевича, який організував боротьбу, згадують лише посвячені? Тому що визначних організаторів і воєначальників Україна дала багато, а фанатиків національного визволення — одиниці.

Ющенко-політик, і навіть Ющенко-менеджер Україні вже не потрібен. Сьогодні вакантна тільки одна посада — роль загальнонаціонального лідера. Але вона не дається як приз за гарну поведінку і не є почесним обов’язком. Це звання виправдовує лише одне — щоденний рух до загальнонаціональної мети.

Максим РОЗУМНИЙ, голова Наукового товариства «Гуманітарна колегія» — «Українське слово», 20—26 березня 2003 р.
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ