Немає людини, яка б не любила свободу; але справедлива людина вимагає її для всіх, а несправедлива – лише для себе
Карл Людвіг Берне, німецький публіцист і письменник, поборник емансипації євреїв.

Ушанування без знання,

або На який державотворчий спадок орієнтуються українські політики
20 вересня, 2011 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Наш прем’єр-міністр, коли покладав вінок до могили російського прем’єра Петра Столипіна, порівняв реформи останнього з тими, що проводять зараз у нашій країні влада та Партія регіонів. Замах у нашого керівника уряду, звісно, не слабкий. При цьому не обійшлося без деякого насильства над історичними фактами для пропаганди власної реформаторської діяльності. Якщо такою її можна назвати.

Почнемо з того, що вихід російських селян з общини був дозволений не Столипіним, а до нього. До того ж, до повного прийняття Державною думою законів про аграрну реформу Петро Аркадійович не дожив. Завадив постріл Богрова. А навіть якщо фатальний постріл у київському театрі й не пролунав би, то політична доля Столипіна, як і його попередника, теж реформатора, Сергія Вітте була вирішена наперед. До відставки Столипіна залишалися лічені дні. Відповідні папери вже лягли на стіл імператора Миколи II. На самодержця чинили тиск як усередині країни, так і ззовні. Усі вимагали відставки голови російського уряду, та й цар не надто пручався. М’яко кажучи, він прем’єра недолюблював. Отже, в будь-якому разі не лише довести, а й провести реформи повною мірою Столипін не зміг би. Царська Росія у той час уже була принципово нереформованою. Так само, як і Франція перед своєю революцією. Адже там теж був свій Столипін — генеральний контролер фінансів Тюрго. Але вся його реформаторська діяльність завершилася, практично не розпочавшись. От тільки в Тюрго не стріляли, не знайшлося французького Богрова.

Постає інше питання? Чому наш прем’єр пішов покладати вінок на могилу категоричного противника не лише української державності, а й усього українського в принципі: від мови до культури. Можна з упевненістю сказати, що можливе зміцнення царської Росії завдяки діяльності Столипіна означало перекреслювання будь-якої можливості української державності. Адже невипадково Столипін попереджав своїх ліберальних та інших опонентів у Думі про те, що йому потрібна велика Росія. А як така може бути без України?

Швидше за все, покладання нашим прем’єром носить кон’юнктурний політичний характер, незалежно від особистих поглядів голови уряду. В умовах доволі складних відносин з Росією, зважаючи на газову проблематику та майбутній короткий візит Президента Януковича до Москви знадобився символічний жест як ілюстрація готовності до примирення. Тим паче що Столипіна вельми шанують у російських коридорах владі, про нього неодноразово схвально, навіть з деяким придихом відгукувався «національний лідер». А без його згоди жодного просування на газових переговорах не може бути за визначенням.

А що, без покладання вінків до могили ворога української державності неможливо вести переговори в Москві, відстоюючи українські національні інтереси? Навіщо зайвий раз показувати, що наші чиновники досі не позбавилися комплексу молодшого брата. Важко уявити, що американський президент покладатиме вінок до могили британського прем’єра Вільяма Пітта, який був противником незалежності британських колоній. Хоча для британської імперії він зробив досить багато й увійшов до її історії.

Мають відбутися нелегкі переговори, то навіщо перед їхнім початком згинатися в історичному уклоні? Можна з упевненістю сказати, в Москві цього не оцінять. Там про історію згадують лише в контексті єдиної й неділимої. З деякою модернізацією у вигляді Митного союзу й інших єдиних просторів. Знову комусь у Києві туди закортіло...

До речі, сьогодні Микола Азаров прочитає лекцію для студентів Національного економічного університету на тему «Столипінська реформа і сучасні виклики для України».

Чи має право прем’єр незалежної України вшановувати пам’ять таких особистостей як Столипін? Та на який державотворчий та світоглядний досвід мали б спертися українські політики? Про це — експерти «Дня».

КОМЕНТАРI

Олександр ПАЛІЙ, кандидат політичних наук, автор книжки «Ключ до історії України»:

— Упадає в око надзвичайна недоречність вислову пана Азарова про те, що реформи Столипіна, «особливо земельна, заклали серйозний фундамент для встановлення держави» і «в цьому контексті, безумовно, можна проводити паралелі з тими реформами, які зараз відбуваються в нас», бо, як відомо, реформа Столипіна провалилася й закінчилася великою кров’ю. Столипіна недарма називали «вішателем»: у нього було таке прізвисько ще за тих часів, він надзвичайно жорстко й жорстоко застосовував позасудові страти. За його часів держава фактично відійшла від усіх юридичних формальностей, запроваджених за царя Олександра ІІ у другій половині ХІХ століття. При ньому встановлений лібералізм зійшов нанівець, а імперія повернулася в архаїчні часи, коли самодержавство було в первісному вигляді. Крім того, фактично за Столипіна з території України було виселено близько мільйона осіб, і більшу частину з них — на Далекий Схід. Це відбувалося після поразки в російсько-японській війні, коли потрібно було залюднювати територію, колонізувати і так далі. Тобто якщо в Азарова стоїть мета витиснути з України чергову порцію економічних біженців, то на Столипіна можна рівнятися. Адже за його часів українську націю було розвезено по дуже великій території, і єдиний соціальний організм в результаті цього було фактично розчленовано.

Поразка, якої зазнала Росія у війні з Японією, була дуже образливою. Після російсько-японської війни це була єдина азійська держава, яка постала на рівні з великими державами, а до того її сприймали як таку собі азійську сатрапію, якою білі люди можуть керувати як завгодно. Тому зазнати поразки від такої держави, звичайно, було дуже образливо для Російської імперії, і почалися судомні спроби реформ, які ні до чого не призвели, а Росія, навпаки, повернулася до найбільш архаїчних механізмів відносин, зокрема економічних, тобто до колгоспів, усуспільнення, общини. Тому можна говорити, що Столипін був реформатором-невдахою, реформи якого викликали майнову диференціацію між різними частинами суспільства, і цей вірус заздрощів, який вражав багато епох російської історії, і тут не лишився осторонь і спричинив дуже серйозні руйнації в державному житті. Я впевнений, що вшановувати Столипіна українському уряду навряд чи є будь-які підстави — політичні чи історичні. Якщо український уряд збирається рівнятися на Столипіна, то, думаю, є ризик закінчити так само, як він.

Олександр МУЗИЧКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України історичного факультету Одеського національного університету ім. І. Мечникова:

— Мене головним чином хвилює не так висловлювання Азарова, як те, що, власне, справджуються мої і не тільки мої прогнози щодо запровадження програми ліберальної історіографії, тобто прагнення дегероїзувати історію. Під час дискусій часто кажуть, що не треба героїзувати Бандеру, Шухевича, інших персонажів української історії як, мовляв, неоднозначних і таких, що викликають роздратування в деякої частини суспільства. Я послідовно виступаю проти цього підходу, адже якщо не робити інформаційний прорив щодо україноцентричних героїв історії або щодо неукраїнців, які толерантно ставилися до української культури, то цей вакуум у будь-якому разі займе героїзація інших персонажів. І тут маємо цілу низку: почалося з Катерини ІІ, зараз, я впевнений, що буде і Олександр ІІ, і Столипін теж у цей перелік вписується. Очевидно, що «креольська» влада сучасної України, використовуючи формулювання Рябчука, Грабовського, інших політологів, безумовно, відшукує в історії України тих персонажів, які не дратували б Росію і проросійські кола, які відповідали б «креольській» ментальності сучасної політичної еліти, зокрема регіональної. Саме таким чином здійснюють політику історичної пам’яті. Азаров якось так скромно сказав, що реформи Столипіна «заклали серйозний фундамент для встановлення держави». Ця держава, яку не згадав прем’єр, мала назву Російська імперія, і, з погляду політики історичної пам’яті постколоніальних суспільств, яким, безумовно, є українське, таке вшанування на державному рівні — не що інше, як реверанс до відновлення цієї держави вже в сучасності, як би вона не називалася: СНД, Митний союз чи якось інакше.

Якщо оцінювати постать Столипіна загалом, то вона справді, як сказав Азаров, є неоднозначною. І навіть обставини його загибелі були пов’язані, як відомо, з негативним ставленням до нього з боку Миколи ІІ та «розбирайлівок» у середовищі тодішньої еліти Російської імперії. Але тут більш цікаво інше: коли постає питання вшанування українських героїв, то їхню неоднозначність сприймають як головний аргумент, щоб їх не вшановувати. А коли йдеться про того ж самого Ісака Бабеля в Одесі, то Костусєв на відкритті пам’ятника йому сказав: постать неоднозначна, але його треба вшановувати. З погляду історії це правильний підхід, але його треба застосовувати до всіх історичних персонажів. Давайте, відповідно, не шукати янголів із крильцями серед українських національних діячів, а визнавати, що, попри те, що багато неоднозначного робили і Бандера, і Шухевич, їх мають вшанувати.

Українські ліберали й ті, хто вважає, що не треба героїзувати історію України, мають зрештою зрозуміти: немає третього, середини: або ми віддаємо шану своїм героям і на місце російськоімперських і радянських героїв висуваємо своїх персонажів, або вони відроджуються в російськоімперській традиції. Тут я маю на увазі громадський рівень. На науковому рівні, звичайно, діють інші підходи. У справі пошанування не може бути вакууму. Суспільство не може розвиватися без орієнтирів, героїв, які уособлюють ті ідеали, які містять націотворчий потенціал. І якщо не буде чітко вироблено критерії українських героїв, то дії, подібні до вшанування Столипіна, будуть постійними, тому що політику історичної пам’яті реалізовуватимуть за принципом асфальтового катка.

Звичайно, столипінська аграрна реформа — це велика подія, але ця реформа збіглася, і мабуть, невипадково, з поступовим занепадом Російської імперії. У цьому контексті виглядає дивною фраза «фундамент для становлення держави»: якщо вона закладала фундамент, значить, він виявився не таким вже й міцним, якщо зрештою 1917 року відбувся соціальний вибух, передусім на селі. Загальновідомо, яким було ставлення Столипіна до національних рухів, і передусім до українського, єврейського, польського, і наскільки жорсткі заходи застосовували до українських діячів саме в цей час.

Постать Столипіна жодним чином не сприяла демократизації і розв’язанню нагальних питань. Його інші реформи сприяли тільки тимчасовому поліпшенню соціально-економічної ситуації. До речі, далеко не всі російські історики та політологи вважають Столипіна якимось ідеальним реформатором.

Я принципово не погоджуюся з тим, що російсько-імперські діячі, та ще й неукраїнські урядовці, можуть претендувати на роль взірця для українського політикуму та суспільства, в українському середовищі є більш вартісні персонажі.

Олексій ГАРАНЬ, доктор історичних наук, професор, директор школи політичної аналітики НаУКМА:

— Столипін — справді важлива постать для Росії, але дуже суперечлива. У тому числі й для України, тому що Столипін був прихильником «единой и неделимой». Тому постає питання, чи треба приділяти аж таку увагу цьому питанню. Ми бачимо й на телебаченні, й у виступах різних урядовців, у тому числі й Табачника, що це частина інформаційної картини, яка збігається з тією інформаційною кампанією, що розгортається в Росії. Столипін був прихильником монархізму, і це зручна ідеологічна постать для нинішньої Росії. Тому, можливо, тут справді є певне перебільшення з боку української влади, тим більше щодо української історії, українських героїв було багато різних контраверсійних заяв. Розглядаючи політику, яку проводить міністерство, можна говорити, що в нашої влади справді є комплекс малоросійства, якого потрібно позбавлятися.

Я вважаю, що можна знайти багато постатей українських державників, на які варто спиратися українським політикам, у тому числі і в українському націонал-комунізмі, щось можна взяти і з історії радянської України — був Скрипник, Хвильовий. Але ж можна взяти і з українського національно-визвольного руху. Тут важливо не перегинати палицю, але важливо давати інформацію. Людей треба інформувати, в тому числі — з тих питань, щодо яких зараз є певна суперечка. У Росії, наприклад, в серії «ЖЗЛ» видано блискучу книжку Тетяни Таїрової-Яковлевої про Мазепу, вона читається як бестселер, вона достатньо прихильна до Мазепи. От взяти б цю книжку і видати великим накладом в Україні, розповсюдити її по школах. Потрібні документальні фільми. Вони в нас є, але транслюють їх не на найбільш рейтингових каналах і не в прайм-тайм. Потрібна певна інформаційна політика, якраз цим наша влада й не займається.

Андрій БАУМЕЙСТЕР, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

— Я добре обізнаний з думками, творчістю й життям Петра Столипіна. Все ж таки, це зовсім інша політична традиція. І якщо мова йде про нашу традицію, то, мені здається, треба говорити про лідерів більш проєвропейських. З періодів, на які варто опиратися, я назвав би XVII століття. Постаттю, на яку варто опиратися, на мою думку, Петро Могила — у релігійному, культурно-політичному сенсі. Про постаті політичні важко сказати, тому що в нас, на жаль, не було сформовано політичну традицію.

Петро КУЛАКОВСЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри країнознавства Національного університету «Острозька академія»:

— Пантеон постатей і періодів, на які варто спиратися, давно вже сформований — це епоха Київської Русі, козацька доба, період 1917—1920 років, ще період боротьби УПА за незалежність. Постаті — київські князі, козацькі гетьмани, починаючи від Наливайка й закінчуючи Калнишевським, він, щоправда, був отаманом на Запорізькій Січі. Я не вважаю, що варто вшановувати російських загальнодержавних діячів, тим паче тих, які в історії українського народу не зробили нічого хорошого (ми знаємо, що Столипін закривав україномовні газети, відправляв українців на Далекий Схід, у Сибір), як діячів, які зробили якийсь визначний внесок в історію України.

Ольга ХАРЧЕНКО, «День»
Юрій РАЙХЕЛЬ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments