Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Винна жертва?

ООН вимагає від України розпочати боротьбу з домашнім насильством і тортурами у силових структурах
24 листопада, 2006 - 00:00
У 90% ВИПАДКIВ ЖЕРТВАМИ ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА СТАЮТЬ ЖIНКИ. ВРЕШТI, ЦЕ МОЖЕ ОБЕРНУТИСЯ Й ПРОТИ ЧОЛОВIКIВ — ЗАГНАНА У БЕЗВИХIДЬ ДРУЖИНА ЗДАТНА НА ЗВОРОТНЮ ЖОРСТОКIСТЬ Й НАВIТЬ НА ВБИВСТВО / ФОТО ЛЕОНIДА БАККА / «День» ФОТО ЛЕОНIДА БАККА / «День»

Дев'ятсот — майже тисяча українських жінок — були забиті на смерть тільки цього року в п'яних і не дуже бійках власними чоловіками, що колись клялися в загсі любити вічно, бути і в радощах, і в смутку... Офіційної статистики насильства в родині не існує — як таке воно не відстежується. Наведена вище цифра — це кількість учинених за рік вбивств на побутовому грунті. Усього в поточному році через побут було різними способами знищено 1008 осіб. З них 90% — жінки... Проте, якщо в нашій країні зателефонувати до міліції і сказати: приїжджайте рятувати, мене б'є чоловік, у більшості випадків ніхто не приїде. «Розбирайтеся самі!» — таку відповідь почує жінка від охоронців законності та порядку.

Представлена днями Українською асоціацією Міжнародної амністії доповідь за результатами моніторингу забезпечення прав жінок називається «Насильство в сім'ї: звинувачуючи жертву». «Ця проблема не специфічна саме для України, — розповідає виконавчий директор Міжнародної амністії в Україні Антоніна Тарановська. — Позитивними моментами є те, що країна першою ухвалила «Закон про попередження насильства в сім'ї» і внесла відповідний пункт до Кримінального кодексу. Але все ж ефективних заходів щодо дотримання законодавства в останні роки Україна не вживала». Жінки, які стають жертвами домашнього насильства, не отримують адекватного захисту або навіть доступу до правосуддя. У суспільстві існує стереотип, що жінка сама винна в заподіяному їй злі.

«Ми вимушені констатувати, — роблять висновки експерти, — що законодавча і виконавча влада не виконують свої міжнародні зобов'язання, не застосовують на практиці принцип «необхідної відповідальності держави» для забезпечення прав жінок на рівність, життя, безпеку, свободу від дискримінації».

Також Міжнародна амністія на запит Комітету ООН з прав людини надала звіт про ситуації з правами людини в Україні. Ознайомившись із звітом, ООН висловила стурбованість у зв'язку з тортурами в період досудової ухвали, умовами утримання ув'язнених, насильства щодо жінок у сім'ї, не дотриманням прав біженців і не наданням релігійним і етнічним меншинам захисту від расистських і антисемітських нападок, а також висунула ряд першорядних вимог, про які ми поговоримо пізніше.

Повернiмося поки до першої проблеми, висвітленої в доповіді міжнародної організації, — насильству в родині. В Україні, як i в інших країнах, жінки рідко звертаються зі скаргами на власних чоловіків, і вражаючу цифру — зареєстровані за перші шість місяців поточного місяця 83150 заяв — правозахисники називають лише верхівкою айсберга. Члени неурядових організацій і співробітники міліції, яких опитала Міжнародна амністія, вважають, що жертвами домашнього насильства є від 50 до 70% українських жінок. «Але навіть коли заява лягає на стіл міліціонера, жінка стикається з великою кількістю перешкод у спробах покарати винного. Отож головна проблема на сьогодні — це безкарність насильників», — говорить А. Тарановська. Причини ж виникнення перешкод, на думку міжнародних експертів, криються в... дуже поширеному дискримінаційному ставленні до жінок у суспільстві.

По суті, «розчулити» правоохоронців можна тільки важкими тілесними ушкодженнями, все інше звичайно не розглядається. Крім того, існує таке поняття, як «віктимна поведінка», наявність або відсутність якої згідно із законом визначає дільничний. Для ілюстрації наведемо такі слова співробітника міліції в місті Вінницi: «...чоловік приходить додому. Годувальник (носій матеріальних благ) заходить до хати і бачить, що кухня не прибрана, а жінка нічого не зробила. Якщо вона отримає попередження про віктимну поведінку (ось як юридично називається неприбрана кухня. — Авт. ), в майбутньому вона буде поводитись інакше, і чоловіку не доведеться її бити»... Як кажуть, без коментарів. Одна з вимог ООН і Міжнародної амністії — викреслити поняття «віктимної поведінки» з українського законодавства.

«Найгірше, що жінки часто і самі відчувають себе винними в тому, що їх б'ють, — говорить психолог Тетяна Антоненко. — Це проблема виховання, проблема нерівності статей в країні. Багато матерів учили своїх доньок саме так — чоловік завжди має рацію. Ось вони і терплять, побоюючись розлучення, самотності, того ж засудження з боку родичів, мовляв, не змогла зберегти шлюб, кому ти потрібна тепер з двома дітьми... Крім того, насильники часто каються у скоєному, після бійки приносять квіти, освічуються в коханні, благають пробачити. Жінка потрапляє в замкнене коло — вона готова терпіти насильство, тому що хоче потім отримати небагато тепла і ніжності. Необхідно, щоб хтось міг допомогти їй розібратися в правдивих причинах такої поведінки її чоловіка і в собі».

Допомогти розібратися, та й просто сховатися, уберегтися, врятуватися, за законодавством покликані спеціальні притулки для жінок, які стали жертвами насильства в родині. Міністерство сім'ї, молоді і спорту має у своєму розпорядженні цілу низку центрів, які надають консультації, а також притулки для молодих людей (до 35 років). Але таку допомогу Міжнародна амністія вважає недостатньою. «Ті притулки, які існують в Україні, не можуть вважатися такими, — каже А. Тарановська. — По-перше, тому, що їх можна знайти. Хоча насправді про їх розташування не має знати багато людей — щоб чоловіки не змогли переслідувати своїх дружин. Це по-перше. По-друге, вони тільки для молодих людей — до 35 років. А куди піти 36-річній жінці, яку б'є чоловік?» У зв'язку з цим друга вимога Міжнародної амністії висувається до уряду: активізувати зусилля для подолання насильства в родині і забезпечити доступ всім жінкам до соціальних і медичних центрів для жертв насильства. Фінансуватися притулки мають з державного бюджету, вважають міжнародні експерти.

Третя вимога — забезпечити незалежне інспектування слідчих ізоляторів з правом конфіденційного інтерв'ювання будь-якого ув'язненого. Проблема досудового утримання затриманих і утримання ув'язнених в Україні досі стоїть дуже гостро. Проте експерти вважають, що помітні деякі позитивні тенденції.

«Порівняно з минулим роком, цього року зменшилась кількість зареєстрованих випадків тортур, — говорить координатор Вінницької правозахисної групи Дмитро Гройсман. — Це є серйозним позитивом, пов'язаним насамперед з тим, що МВС здійснює серйозне навчання своїх співробітників на предмет роботи із затриманими. Очевидно, збільшилася відкритість правоохоронних органів. Крім того, 2006 року ми маємо значно менше повідомлень про випадки тортур з важкими або особливо важкими наслідками — це дуже серйозний позитив. З другого боку, тортури все ж мають місце, до того ж рівномірно по всіх регіонах країни. Існує проблема безкарності. Ми практично не знаємо випадків — їх було усього до п'яти — коли правоохоронці були засуджені за тортури. Головна причина цього — закритість прокуратури з усіма її підрозділами. Громадський контроль не здійснюється абсолютно». За словами експерта, заяви про неправові дії міліції з вини прокуратури просто зависають у повітрі — прокуратура спочатку передає їх для розгляду до МВС, причому в 60% випадків заяви виявляються обгрунтованими... МВС намагається повернути зібрані дані до прокуратури, але вона просто відмовляється порушувати кримінальні справи. І — усього сім днів на оскарження такого рішення.

«Також дуже закрита пенітенціарна система, — розповідає далі Дмитро Гройсман. — Є офіційний документ, який свідчить про те, що Департамент виконання покарань сам здійснює перевірки за скаргами ув'язнених. Так, 2006 року департамент повідомляє, що отримав 360 скарг, все перевірив, і жодна з цих скарг, як виявилося, не мала під собою підстав. Чи можемо ми вірити такій перевірці? Ми маємо дані, що цей департамент не виконує свою роботу у сфері захисту прав людини...»

Заходів із попередження насильства — як в сім'ї, так і в пенітенціарних установах і міліції — пропонують безліч. Але все ж головний з них — змінювати громадську думку, переконувати людей, що бити — дружину або підслідного — неприйнятно, не можна, це кримінал, зрештою. Взагалі, звичайно, цікаво, що сім'я і в'язниця опинилися в одній доповіді під однією, так би мовити, рубрикою — кричущі порушення прав людини, яка... не може захищатися. Ув'язнений не може піти з в'язниці, затриманий — з міліції, а жінка — із своєї сім'ї, хоча на її вікнах немає грат. Останнє, до речі, може призвести до інших десяти відсотків побутових вбивств — коли жінка вбиває чоловіка. У доповіді наводиться випадок однієї українки, яку чоловік згвалтував на очах власних дітей, і погрожував згвалтувати і їх. Дружина вбила його. І отримала 15 років позбавлення волі. Така ось гендерна рівність...

Вікторія ГЕРАСИМЧУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments