Довгий, дуже довгий час у політичному й громадському житті нас привчали
тільки до ролі дитини. Держава повинна була піклуватися про нашу зарплату,
квартиру, роботу, відпочинок. Ніхто не говорив: я купив квартиру, я забезпечив
сім’ю. Говорили: мені дали квартиру, мені дали зарплатню тощо.
І ось тепер усім нам треба в незалежній Україні вчитися відповідати
не тільки за себе та свою родину, а й за державу. Інакше знайдеться «дорослий
дядько», який з охотою візьме на себе відповідальність за нас. А якщо не
будемо слухатися, поставить у куток.
І, судячи з останніх подій, народ наш може стати в цей куток покірливо.
Бо це його історичний досвід відбився у приказці: «Скільки вовка не годуй,
а він у ліс дивиться». Його втеча до свободи викликає у багатьох наших
громадян осуд, адже вона порушує їхній спокій у будці з кісткою в мисці
зі стола господаря.
Але весь народ — і це головне завоювання Незалежності — вже не загнати
до добровільних колодок. 1990 року українська молодь (на знімку) сказала
«Ні — рабству!». Їхні діти народжуються вільними.
Продовження теми на 4-й стор.







