«Я — прихильник американської системи»

«У ГРИВНЯХ ДЕПОЗИТІВ УЖЕ БІЛЬШЕ, НІЖ У ДОЛАРАХ»

— Чи можна говорити про те, що і банківська система України виконує важливу соціальну функцію? Чи справляється вона з нею?

— Банківська система, за великим рахунком, має одну і головну функцію: зберегти і примножити гроші клієнтів та акціонерів. Але якщо на ринку існує конкуренція, а в Україні її вистачає (як ви знаєте, у нас працює майже півтори сотні банків), то це зобов’язує робити такі послуги, які б відповідали як можливостям, так і потребам суспільства. Усе інше від лукавого. Коли я чую слова «для блага України», у мене з’являється думка: невже і це шахрай? Практика показує, що не слід дуже довіряти людям, які стверджують, що кладуть усе своє життя на вівтар вітчизни. Кожен, особливо у банківській справі, схильний переслідувати свої, суто комерційні цілі. І це цілком нормально. Але конкуренція і закон повинні ставити людей у соціально зумовлені рамки: у цьому випадку ви будете просто вимушені надавати суспільству потрібні йому, доступні за ціною і прийнятні за якістю послуги.

— Колись, у перші роки незалежності, комерційні банки виконували в Україні «локомотивну» функцію, оскільки першими стали на рейки ринкової економіки. Дещо пізніше їх звинувачували у багатьох гріхах, у тому числі — що вони тримають економіку на голодному грошово-кредитному пайку. Як би ви сьогодні у загальних рисах визначили систему відносин банків і реальної економіки — чи вдалося налагодити довірчу співпрацю, чи доріс уже позичальник в Україні до банківських стандартів, чи вдалося остаточно позбутися так званих проблемних кредитів?

— Весь час після кризи 1998 року банківська система розвивалася стрімкими темпами, обсяги активів зростали щорічно приблизно на третину, але, звичайно, адекватно зростанню грошової маси. Інакше і бути не може, адже чудес у цій сфері не буває: робочий інструмент банківської системи — це гроші. А та демонетизація економіки, яка спричинила багато наших негараздів, зверніть увагу, сталася не з вини банків. Гроші друкували наші бездарні економісти, що стояли на чолі уряду. На той період в економіці перемогли бартерні розрахунки й інші схеми, що й вимило капітали з банківської системи, позбавивши її «робочого тіла» і можливості підживлювати грошима реальну економіку. Коли ми розмовляли з колегами з-за кордону, то жартували, що можемо гордитися кількістю співробітників, але аж ніяк не капіталами. Проте не банківська система була винною в цьому. Щойно у країні знову почали проводити нормальну макроекономічну політику, помітно оздоровилася й фінансова система. Сьогодні у країні прийнятна інфляція, стабільна національна валюта, а населення продає долар, купує — гривню. У банках на депозитах більше гривні, ніж долара, тоді як раніше, коли національній валюті не довіряли, було навпаки. Можу передбачити, що банківська, та й фінансова системи країни швидко насичуватимуться ресурсами, але, звичайно, у межах розвитку економіки.

Дещо складніше з позичальниками, хоч сьогодні стало досить багато просто чудових підприємств, керованих сучасним менеджментом, із яким ми, банкіри, розмовляємо однією мовою. Його досягненням став не тільки чіткий облік, а й поточне і стратегічне планування. А взагалі ставлення людини до боргів — це така собі глобальна категорія, яка багато чого визначає в житті конкретного суспільства. Є люди, які дуже легко ставляться до боргів і вважають, що це проблема їхніх кредиторів. А є й інші, хто не може не відчувати дискомфорту, коли комусь винен. Але сьогодні ситуація з несумлінними позичальниками для банків уже не критична. Монстрів, які брали і не повертали, вже ідентифіковано, і ніхто їм нічого не дає. Їм залишається безрезультатно бігати з банку до банку. І все ж над усіма комерційними банками (і над нашим у тому числі) висить тягар кредитів, виданих у минулі роки. Триває нудний юридичний процес, який із нового року буде просто у глухому куті через набуття чинності новим Цивільним і Господарським кодексами, які багато в чому суперечать один одному. Це дозволить затягувати судові розгляди до нескінченності. Причому, це робитимуть, безумовно, найбільш зловмисні позичальники, які брали кредити саме для того, щоб, як тепер кажуть, «кинути» банк. У них є великі, по суті, вкрадені гроші, і вони, задля свого виграшу в суді, можуть поділитися ними з кваліфікованими адвокатами, здатними тягти і тягти справу. А нормальна людина, яка опинилася у несприятливій фінансовій ситуації че рез об’єктивні обставини, наприклад, у зв’язку з погодними умовами, але все ж примудрилася повернути кредит, не зможе отримати нового, тому що наші ресурси постраждали від таких ось «кидал». Наприклад, виконання рішення у справі, яку ми нещодавно виграли у Верховному господарському суді, припинено рішенням Шевченківського місцевого суду м. Запоріжжя. І найприкріше, що відповідачем у цьому випадку виступав вищий навчальний заклад, який готує юристів. Ось тобі й школа права, побудована на краденому майні! Словом, закон ще не став на сторону кредитора. Сьогодні готують нові законопроекти, після прийняття яких його захист повинен посилитися. Але банки вже навчені гірким досвідом, і на закон, який у нас майже завжди можна обійти, особливо не сподіваються. Вони просто посилюють кредитні процедури. Щоправда, це нерідко призводить до того, що й нормальний позичальник не в змозі отримати такий необхідний йому кредит, а якщо отримає, то йому, по суті, треба буде платити відсотки не тільки за себе, а й за «того хлопця». У банківській ставці є кілька складових. Перша — це собівартість грошей, тобто відсоток, під який узято гроші в населення. Друга — вартість банківської мережі. Третя — так звана премія за страх, що йде на формування страхових резервів, призначених для покриття ризиків від можливих проблемних позик. І лише четверта — власний прибуток банку. Сьогодні найбільша частка в банківських ставках припадає на першу та третю складові. У розвинених економіках вважається абсолютно нормальним, коли на фізичних осіб припадає 75% депозитів. А ми тільки у грудні минулого року подолали своєрідний рубіж: уперше депозити фізосіб дещо перевищили депозити юридичних. Динаміка депозитів дуже хороша. Довіра до банків зросла. Сьогодні з ходу можна назвати два десятки банків, у яких я міг би рекомендувати тримати заощадження навіть своїй матері. А вісім років тому порада була одна: забирай та йди. Але, зверніть увагу, нинішня банківська система відчутно переплачує людям. У гривні ставка від 14 до 18% річних. І я можу стверджувати, що в країні немає іншого бізнесу, який давав би таку доходність. За стабільної гривні і низької інфляції ці ставки просто нечувані. Їх можна розглядати як виплати банківської системи населенню за минулими боргами — за «Ощадбанк», банк «Україна»...

БIЙКА ЗА ПАРТНЕРА

— Ваш банк одним із перших підтримав зусилля солiдних державних підприємств отримати великі кредити шляхом випуску облігацій і рефінансування. Ви переконані, що прийняли правильне рішення? Вас переконали чи підштовхнули? Чи згодні ви з тим, що випуск облігацій держпідприємствами може сприяти зниженню банківських ставок? Чи витримає банківська система таку тенденцію?

— Банкірів сьогодні дуже складно примусити. Ми все робимо свідомо і після відповідних розрахунків. Для мене ніколи не було принциповим, чи є позичальник приватним чи державним підприємством. Тут важливі дві речі: реальний грошовий обіг підприємства-позичальника у розмірі, який би міг погасити його грошовий борг. І ще суб’єктивний чинник: особисті якості керівника. Якщо він до боргів ставиться серйозно, а грошовий обіг підприємства перевищує обсяги запозичених грошей десь удесятеро, то тут можна бути спокійним. Про це свідчить уся світова практика. Скрізь передкредитні розрахунки проводять за співвідношенням кредиту й обігу, а не за співвідношенням боргу і взятого у заставу майна. Головне — бізнесова здатність партнера банку освоїти запозичені гроші. А наш партнер — Південно-Західна залізниця — минулого року мав доход у два мільярди 350 мільйонів гривень. І для нього борг у 500 мільйонів, який потрібно повертати, починаючи з січня, протягом 2,5 років по 22 мільйони на місяць, не становить проблеми.

Для банку трудомісткість обслуговування маленького і великого кредиту практично однакова. Тому собівартість обслуговування великого кредиту істотно нижча. Плюс його надійність. В Україні досі не склалася практика визначення вартості кредиту залежно від ступеня ризику. Але тут усе цілком зрозуміле: великий кредит для клієнтів VIP-класу з низьким рівнем ризику є для банку вельми надійним і дозволяє знизити відносну вартість адміністрування таких операцій. У цих умовах можна передбачити справжню бійку за таких клієнтів. І в принципі це повинно б вплинути на зниження кредитних ставок у країні. Але річ у тому, що банківська маржа стрімко знижується. Ставки за депозитами вже мало чим відрізняються від ставок за кредитами. Та у будь-якому разі банки, приваблюючи вкладників, ведуть жорстку конкурентну боротьбу, яка сьогодні явно на користь клієнту. Чи всім банкам це під силу? Думаю, далеко не кожен витримає таку гонку.

— У свою чергу, як нам відомо, ваш банк добивається синдикованого іноземного кредиту. На які цілі його використовуватимуть?

— Сьогодні вистачає проектів і вистачає вкладів. Банк багато грошей залучає і багато вкладає. За допомогою кредиту, про який ви говорите, ми збільшуємо свої потужності, розширюємо інструментарій. Але здебільшого його використовуватимуть на фінансування і розширення зовнішньоторговельних операцій. Нині помітно знизилися кредитні ставки у гривні, і для більшості внутрішніх операцій зручніше користуватися національною валютою. Гривнева ставка сьогодні становить 18%, а для VIP-клієнтів дають 16% і навіть 14%. А для зовнішньоторговельних операцій коштів не вистачає.

ЧОГО БОЯТЬСЯ БАНКIРИ

— Як ви дивитеся на прихід в Україну філіалів іноземних банків? Чи готова наша банківська система до конкуренції на такому рівні?

— Абсолютно спокійно. Внесені на розгляд парламенту документи цілком реальні — вони передбачають запровадження природного принципу дзеркальності. Якщо філія французького банку хоче прийти в України, то й Франція повинна дати дозвіл на відкриття філії українського банку в цій країні. Але конкуренція, звичайно, посилиться. Бідні банки, я впевнений, помруть. Інші отримають додатковий досвід, а тому можуть стати ще успішнішими. Щоправда, досвід деяких пострадянських країн не дозволяє припустити, що до нас рине потік іноземних філіалів. Ось скупка діючих банків іноземними стала поширеним явищем. Наприклад, у Польщі вже все практично куплене. Але входити у наші ризики і складності нормальним західним банкам, схоже, не дуже комфортно. Щонайбільше, до чого вони сьогодні готові, це взяти якісь наші елітні підприємства і фінансувати їхню зовнішньоекономічну діяльність. Ось Райфайзенбанк починає працювати з населенням, включаючи проекти кредитування, але чекати, що й інші іноземні банки розкидатимуть долари по містах і селах України, м’яко кажучи, наївно.

— Чи не є ризиком для банківської системи намір парламенту ввести оподаткування банківських депозитів?

— На мою думку, це псевдопроблема. Будь-які доходи повинні оподатковуватися, причому за єдиними (однаковими) ставками. Якщо цього не зробити, то з’являється можливість через цю пільгу уникати оподаткування, відмивати гроші тощо. Скільки можна наступати на граблі? Та й громадян це по-справжньому не зачепить. Якщо ви розмістили депозит під 16%, то після сплати 5% прибуткового податку у вас вийде ставка 15,2%. Це велика проблема?

— Багато банків проводять нині досить агресивну кампанію з залучення грошей населення. Ваша політика в цьому плані має свої особливості?

— Наші ставки залучення депозитів нижчі, ніж у дрібних та середніх банків. Ми входимо до першої десятки банків, й у нас найкраща маржа між залученням і розміщенням. І тут є проблема вибору: або ти хочеш заробляти гроші, або ти прагнеш нарощувати частку ринку. Багато навіть цілком успішних банкiв йдуть на те, щоб переплачувати гроші. Вони хочуть якнайшвидше зростати. Ми ж вибрали компромісний варіант: ми також хочемо швидко розвиватися, але при цьому все-таки намагаємося не втрачати свою доходність. І, я повторюю, ставки за депозитами сьогодні завищені, що спричинено конкурентною боротьбою. Водночас навіть деякі великі банки ставлять сьогодні перед собою агресивні цілі — зростання понад усе. Це — небезпечна гра.

— Чого ви як банкір більше боїтеся: інфляції чи дефляції?

— Інфляції я боюся більше. Вона призводить до того, що ми нібито створюємо псевдовартість. Якщо за інфляції в 8% національний доход виріс на 10%, то, справжнє зростання було в межах 2%, а все інше — дуті цифри. Хоч для бюджету, для міністерства фінансів інфляція навіть може здаватися корисною — будь-які затверджені цифри легко виконуються. Але реальна кількість благ і послуг, звичайно, не зростає. Банкіри бояться таких речей, адже 90% наших активів — це гроші. Щоправда, металургійне підприємство від інфляції не надто втрачає. Матеріальні активи у ринковій оцінці не дуже залежать від інфляції.

ЕКОНОМІКА, КРІМ «БЛАТНИХ» ТЕМ, ВІДОКРЕМИЛАСЬ ВІД ДЕРЖАВИ

— Який ваш прогноз стосовно курсу гривні по відношенню до долара до кінця року? Чи вважаєте ви, що Україна вже доросла для того, щоб підтримувати долар або, можливо, правильнішим рішенням була б прив’язка нашої грошово-фінансової системи до кошика основних валют?

— Базовою розрахунковою валютою в Україні є долар, і такий кошик можна собі уявити, але у ньому мали б лежати валюти пропорційно нашому зовнішньоторговельному обігу, де той самий долар становить приблизно 90%. Його ми підтримуємо тільки через експортерів. Якби його курс визначався з суто ринкових позицій, зважаючи на попит і пропозицію, то сьогодні він був би не 5,33 гривні, а, скажiмо, 5,2 — 5,23. Тому нинішній курс — це такий собі розумний компроміс, який насправді позитивно впливає на ринок. На фінансових ринках головним чинником руху нерiдко виступає психологія, а — ніяк не економіка. Тут сценарій нерiдко розвивається за формулою: злякалися і побігли, а потім усе почало руйнуватися. А буває і навпаки: зраділи і побігли, тоді як економіка показує: бігти не треба — ринок перегрітий.

— У чому ви вбачаєте економічний аспект пропонованої Президентом політичної реформи? Чи є, зокрема, надія зменшити корупційний податок?

— На мій погляд, однією з головних проблем управління у нашій країні було засилля тимчасових людей: міністр, заступаючи на цей державний пост, якщо він, звичайно, у здоровому глуздi, ставив перед собою завдання вирішити за той рік (а на більший термін ніхто не розраховував) якісь свої питання. Тому я прихильник чіткої американської системи, де обраний народом президент є главою всієї виконавчої влади і ні з ким не ділить відповідні повноваження. Він безпосередньо керує урядом. Немає ні прем’єра, ні кабінету міністрів. Міністрів призначають на п’ять років і лише узгоджують із парламентом. Це — зрозуміла структура. Якщо президент поганий, його переобирають. Це — нормальна виконавча влада. А ось ті метушня і черезсмужжя, що цілком можливі за парламентсько-президентської республіки, до якої ми начебто нині йдемо, вже були у післявоєнних Франції та Італії... І чи було це добре? Але що у нас тепер добре, це те, що завдяки сумбурному розвитку політичної системи наша економіка вже де-факто багато в чому відділилася від державних органів. Крім хіба що якихось «блатних» тем, де штучно створювали бюджетні «струмочки». Але якщо ти нормально працюєш і заробляєш трудові гроші, то політичні коливання не дуже вже й відчутні. Економічне життя собі триває, а в політиці немов би нічого і не відбувається. Але якщо уявити державу як таку собі суперкорпорацію, то ніхто не повірить, що вона може досягти успіху в тому випадку, якщо щороку змінюватимуться її віце-президенти і виконавчий директор. Однак, політична реформа, на мою думку, не матиме для країни помітних економічних наслідків. Буде, як і раніше: якщо ти при владі, то можеш і ікру на хліб намазати, а всі інші і без того собі хто на хліб, а хто і на масло зароблять.