Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

За лаштунками театральних надій

27 березня, 1999 - 00:00

Сьогодні — Міжнародний день театру. Кожен рік у це свято відтворюється неймовірна кількість прекраснодушних банальностей з цитатами із Шекспіра, згадками про запах лаштунків і з патетичними визнаннями в любові до «священних чудовиськ» Мельпомени. Чиновники всіх рангів направляються віддати данину поваги керівникам національних флагманів, а театри намагаються тримати простягнуту руку з максимальною гідністю й елегантністю: свято завжди пробуджує надії.

Сьогодні ввечері на сцені театру ім. Івана Франка відбудеться церемонія вручення щорічної професійної театральної премії «Київська пектораль». Цією єдиною в своєму роді й тому особливо престижною нагородою будуть відзначені кращі з тих, кому пощастило в нелегкому минулому році все-таки випустити прем’єру, створити роль, дебютувати. Хтось скаже вже тривіальне, огульне й хворобливо-справедливе: «Бенкет під час чуми». Але в комусь, можливо, відродиться віра в немарність зусиль.

Для більшості сьогоднішніх улюбленців публіки Театр як Професія починався аж ніяк не з пресловутої вішалки, а з курилки Київського театрального інституту. З божевільних амбіцій і відчайдушного азарту, загнузданих й облагороджених благословенною академічною нудьгою. Тут і сьогодні майже нічого не змінилося. Слава Богу!

Наша бесіда з ректором Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого Ростиславом Пилипчуком відбулася якраз напередодні свята. І, можливо, тому не змогла його потьмарити.

— Ростиславе Ярославовичу, складається враження, що інститутське життя певним чином ізольоване від реальності...

— Інститут завжди жив своїм замкненим життям. Вузівська система взагалі консервативна. І завдяки цьому, до речі, вузи втрималися й вижили. При тому, що були дуже складні часи. Так що ця замкненість — далеко не найгірша якість. Вона дозволяє зберегти те, що називається Школою.

З іншого боку, наш інститут — досить відкрита система. Адже у нас працює чимало провідних діючих режисерів, акторів. Сьогодні в роботі зі студентами беруть участь представники практично всіх київських театрів. Вони залучають студентів до своїх спектаклів, таким чином уже сьогодні даючи їм вихід на професійну сцену.

Так, у інституту сьогодні немає коштів на повноцінне утримання навчального театру: на декорації, костюми для студентів-виконавців. Але дипломні спектаклі йдуть і, повірте, їхнiй рівень мало залежить від рівня матеріальної бази.

— А як ви оцінюєте досвід колишнього Інституту культури, а нині Національного університету культури й мистецтв? Чи прийнятний, скажімо, для нашого театрального подібний спосіб «розкрутки», створення певного вузівського іміджу?

— До цього, безумовно заслуговуючого на увагу, досвіду можна ставитись по-різному. Але для нас він неприйнятний з двох абсолютно об’єктивних причин. По-перше, ми маленький вуз. Масовий навчальний заклад, скажімо, з річним набором 8–10 тис. студентів, має можливість приблизно половину місць виділяти під платне навчання. Це дає великі гроші й, отже, — можливість маневру — тієї самої рекламної розкрутки. Ми ж набираємо на рік 75 студентів. Навіть якщо прийняти ще таку саму кількість платників — це, безумовно, якісь гроші. Але виживати за їх рахунок неможливо. Але крім цього, є ще й інша — принципова точка зору на цю проблему. Як би нині не називався Інститут культури та як би красиво й обтічно не звучали його рекламні обіцянки, по своїй суті це завжди було й залишається масове виробництво кадрів для художньої самодіяльності (я не говорю зараз про бібліотечний факультет — це зовсім інша сфера). За моїм глибоким переконанням, академічна освіта повинна зберігати свої традиційні адекватні форми. Ми зобов’язані зберегти Школу й фундаментальну науку. Навіть незважаючи на те, що сьогодні фундаментальні дослідження в занепаді. Наука перестала бути престижним і «хлібним» заняттям. Можливо, тому сьогодні в неї йдуть переважно ті, хто дійсно збирається жити нею. У нас сьогодні складно знайти, наприклад, фахівця з давнього театру. Історики театру, як правило, не опускаються нижче ХХ сторіччя!

— Як позначається сьогоднішня культурна ситуація на кількості абітурієнтів?

— Ви знаєте, незважаючи на всі труднощі, конкурс залишається високим: 10 чоловік на місце було в минулому році на акторську спеціальність. Традиційно високий конкурс на кіно- й телережисуру. Як завжди, низький на теоретичні дисципліни. Багато бажаючих навчатися за власні кошти найбільш престижним спеціальностям. Адже, до речі, в багатьох країнах театральна освіта первісно позбавлена державної підтримки й представлена переважно приватними студіями. У цьому плані у нас немає відчуття безперспективності.

— На що сподіваються люди, які сьогодні приходять до інституту з наміром служити театру?

— На те саме, на що й в усі часи: на талант і долю.

Ганна ШЕРМАН «День»
Газета: