Заклик до гарантів нашої безпеки — крик «запізнілого пасажира»
Заява Верховної Ради про надання Україні реальних гарантій безпеки виглядає, наче крик запізнілого пасажира услід поїзду, що пішов. Йдеться про добровільну відмову незалежної України від ядерної зброї, яка залишилася на її території після розвалу Радянського Союзу. На той час це був третій у світі після США і Росії за своєю потужністю ядерний арсенал. Через п’ятнадцять років Україна вустами свого парламенту просить міжнародне співтовариство визначити й ухвалити міжнародно-правовий документ, який містив би «інструментарій, що гарантуватиме надійну відповідь на сучасні виклики національній безпеці України». Адже взамін на відмову Київ отримав лише декларативні обіцянки.
14 січня 1994 року президент України Леонід Кравчук підписав разом з президентами Росії і США Борисом Єльциним і Біллом Клінтоном тристоронню заяву, в якій ішлося про те, що Україна відмовляється від ядерної зброї і вивозить її на територію Росії для демонтажу. Натомість Україна отримала декларації гарантій безпеки від Росії та США, а також обіцянку гарантій такої безпеки від інших ядерних держав після того, як Київ приєднається до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї — ДНЯЗ. А 5 грудня 1994 року уже президент Леонід Кучма разом з двома президентами і прем’єр-міністром Великої Британії Джоном Мейджором підписав так званий Будапештський меморандум. На той час Україна вже приєдналася до ДНЯЗ як держава, котра не володіє ядерною зброєю, хоча тоді залишки ядерної зброї ще перебували на її території.
Крім декларативних запевнень гарантій безпеки, Україна ще отримала грошову компенсацію для демонтажу ядерної зброї від США та тепловиділяючі збірки для атомних електростанцій від Росії.
Отож, Україна отримала обіцянки та трохи грошей — якраз таку суму, щоб демонтувати зброю. Як конкретно реалізуватимуться обіцянки — жодного слова. А про інвестування української економіки взагалі мови не було.
Однозначним інструментарієм захисту України від агресії став би її вступ до НАТО, де напад на державу-члена розцінюється як напад на всіх учасників і натовські держави мусять реагувати на таке відповідним чином. Але Київ з приходом Віктора Януковича до влади відмовився від вступу до Альянсу.
За час, що минув, Україна неодноразово піднімала питання про реальніші гарантії безпеки, ніж прості декларації. Вона отримувала відмову, адже її гарантії правового плану прописані у Договорі про непоширення ядерної зброї. Отож, навіщо іще якісь документи? Але у нас перед очима приклад іншого учасника ДНЯЗ — Грузії. Попри участь у цьому договорі, Тбілісі не отримав реальної допомоги від світового товариства, коли на країну напали російські війська.
Нам нібито нічого не загрожує, адже Віктор Янукович начебто налагодив стосунки з Кремлем. Але приклад бацьки Лукашенка показує, що дружити з Москвою можна лише тоді, коли тупо виконуєш її вказівки та забаганки. А будь-який самостійний крок викликає скандал. Та й, попри встановлення міцної дружби, російські політики не вгамовуються. Недавно депутат Держдуми Костянтин Затулін вкотре виголошував заяви про необхідність перепідпорядкування Севастополя Росії.
Не можна сказати, що свого часу президент Кравчук не торгувався. Колишній держсекретар США Строб Телбот згадував, що українець вимагав астрономічну суму за відмову від ядерного потенціалу і обіцянку, що США розцінюватимуть напад на Україну як напад на США. У відповідь він почув, що максимум, на який Київ може розраховувати, — це компенсація за перевезення боєголовок до Росії для демонтажу. Вашингтон аж ніяк не волів брати на себе зобов’язання втручатися у конфлікт, наприклад, між Росією і Україною. Чому Вашингтон сьогодні мав би змінити свою позицію? Чому мали б змінити позицію інші держави, які декларували гарантію нашої безпеки? Боюся, що відповідь на це запитання не дадуть навіть ініціатори заяви Верховної Ради.
