Як ви ставитеся до участі людей культури в передвиборних
кампаніях політиків?
Мирослав ПОПОВИЧ, філософ:
— Ставлюся схвально.
Аполітичність — це велика розкіш, кожен має визначити свою позицію. Проте
варто зазначити, що не всі кандидати достатньо добре оцінюють роль і значення
інтелігенції в нашому суспільстві: тут завжди бракувало спеціалістів-політологів,
натомість інтелігенція була політично активною. Отже добре, що все-таки
є політики, які цей нюанс розуміють і намагаються залучити людей культури.
Щодо мене, то я свідомо не беру участі в передвиборній
кампанії жодного з політиків, тому що я хочу підтримувати не особистості,
а чітко сформульовані політичні течії. Але наше суспільство не структуроване,
хаотичне, звідси й невизначеність наших політиків. Єдине, що я можу сказати
напевно: я проти повернення комуністів, під яким би то не було прапором.
Але чудово усвідомлюю, що «проти» — це не вихід, вихід — це коли «за».
Анатолій БОРСЮК, кінематографіст, телепубліцист:
—
Я беру участь у політиці, можливо, не напряму, намагаючись популяризувати
певні позиції «Монологами». Інша справа, що бувають форми участі, для моєї
порядності неприйнятні, коли, навіть, якщо я співчуваю певним ідеям, то
не можу прийняти способу, яким вони пропагуються. Усе залежить від рівня
самоповаги, від розуміння того, що пристойно, а що ні. Має існувати внутрішній
культурний цензор, який підказує, куди спрямовувати свої зусилля. У кожного
своя шкала цінностей. Мені іноді неприємно бачити людей, особисто мені
симпатичних, які беруть участь у політичному шоу сумнівного гатунку. Однак
я чудово розумію, що їх до того схилила не тільки внутрішня, але і життєва,
побутова доцільність. Ми не в ідеальному світі живемо. Бувають ситуації,
коли не брати участі неможливо. До кожного такого випадку я підходжу не
огульно, не ідеалізуючи, але і не прагну бути категоричним. Припускаючи,
що й мені доведеться брати участь в акціях, що проходять у такій формі,
яка недопустима в «мирний час», так би мовити. Не можу зарікатися. Хоч
те, як я себе політично виявляю, комусь також може не сподобатися.
Олег СКРИПКА, рок-музикант:
— Я думаю, що це неправильно,
але необхідно. Що вдієш — у нас така країна. Утім, подібна практика існує
не тільки в Україні. Живучи у Франції, я спостерігав, як відбувалися вибори.
Питання тоді стояло гостро: або ліві, або праві. Так от — усі відомі артисти
були розподілені. Більшість голосувала і агітувала за правих, у результаті
ті, хоч і з невеликою, в три-чотири відсотки, перевагою перемогли. За певної
ситуації і я взяв би участь у кампанії такого гатунку. Адже мені треба
жити в цьому суспільстві, в цій країні, а я відчуваю себе дуже маленькою
постаттю, щоб іти проти законів цього суспільства. Проте, сподіваюся, що
в прекрасному майбутньому і довершеному світі цього не буде.
Давид БАБАЄВ, актор:
— Я думаю, що артисти прилучаються
до заходів такого гатунку тільки з матеріальних міркувань. Якщо ж вони
підкріплюються ще й ідейними — дуже добре, так буває, на жаль, рідко. Проте
докоряти своїм колегам не можу. От і за прикладами далеко ходити не треба:
наш театр ще за літо не одержав зарплату. Чесно кажучи, я б узяв участь
у передвиборній кампанії, якщо кандидат мені симпатичний по-людському і
за своїми переконаннями. Лівим би допомагати не став. Однак, повторю, засуджувати
нікого не можу. Проте, із другого боку, слово художника на підтримку або
з засудженням тієї чи іншої програми може бути вельми вагомим аргументом.
І про це потрібно пам'ятати артистам. Тепер я дедалі більше переконуюся
в тому, що все ж людям культури лізти в політику не можна. Вони мають впливати
на електорат із більш високими, вічними цілями.
Олександр ГЛЯДЄЛОВ, фотограф:
— Про інших мені казати
складно, наскільки вони вірять у того чи іншого політика, підтримуючи його
на виборах. Можливо, хтось і вірить. А хтось хоче заробити. Це цілком професійно.
Я можу казати тільки про себе. Знаєте, увага до моїх фотографій різко зростає
перед черговими виборами. Чимало політиків починає телефонувати і просити
«картинку на плакат» — вуличних дітей або наркоманів... Мені і в цій президентській
кампанії пропонували взяти участь, навіть «погрожували» книжку видати,
але з передмовою політика. Я, природно, відмовився. Чому? Тому, що не хочу
жодним чином у цьому брати участь. Непрофесійно? Значить, я в цій ситуації
дію непрофесійно. Я дуже серйозно ставлюся до того, що роблю, щоб утягувати
це в галузь політики, сприйняття якої в мене абсолютно однозначне: категоричне
неприйняття.
Володимир БИСТРЯКОВ, композитор:
— Не секрет, що
участь, зокрема, артистів естради в передвиборних кампаніях — це переважно
чисто комерційний захід. Навряд чи тут доречно вести мову про переконання
і принципи. От уже точно: хто платить, причому платить більше, ніж його
політичний конкурент, той і замовляє музику. І музику — на свій смак. Щоправда,
часто виявляється, що він не збігається із запитами електорату. Скажімо,
величезні гроші витрачаються на концерти, розраховані виключно на молодь,
а вона часом виявляється найпасивнішою частиною виборців. Отож, навіть
залучаючи артистів, політики та їхні команди не здатні прорахувати психологію
електорату, його соціальний і віковий склад.
Мирон ПЕТРОВСЬКИЙ, письменник:
— А що, така заангажованість
існує? Для мене це несподівана і цікава новина: виявляється, діячі культури
беруть участь у передвиборній агітації. Я, ж знаєте, навіть не впевнений
у своєму моральному праві оцінювати таку ситуацію. Тут я аутсайдерую. Річ
у тім, що я жодним чином не стикаюся з політикою. У мене однакове ставлення
як до колишньої, так і до нинішньої держави. У нинішній реальності я присутній
як фізичне тіло. Проте інтелектуально і духовно я у всьому цьому не беру
участі.
Микола ВЕРЕСЕНЬ, тележурналіст:
— Мені зрозумілі
слова відомого польського режисера Анджея Вайди про те, що взагалі-то це
огидно, але бувають часи, коли брати участь у політичній боротьбі можна
і навіть треба. Чим він, власне, і займався у 80-ті роки. А опісля сказав:
досить, час знімати кіно. Так от, я цілком поділяю цей погляд. Так, це
— погано. Проте, ймовірно, існують такі періоди, коли можливо. Інше питання,
що я не знаю, який нині час в Україні. Ми залишаємося якоюсь транзитною
зоною, в якій чекати революційних змін не випадає. Тому я дуже поважаю
Богдана Ступку, бо не бачу його серед депутатів. І не дуже розумію Валерію
Заклунну, або, скажімо, Олега Басілашвілі: чим вони займаються в парламенті
(дарма, нашому чи російському)? Напевно, подібне не буде відбуватися, коли
настане нормальне життя. Ну а нинішню участь діячів культури в передвиборних
кампаніях я б не став називати участю в політичному житті. Підгрунтя їхньої
активності, мені здається, все-таки гроші, які їм не платять за те, за
що мають платити, — за творчість.
P.S.: Ми адресуємо це питання всім читачам «Дня»:
Наскільки ваша життєва позиція збігається з думками учасників опитування?






