Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

ЗАПИТАННЯ «Дня»

22 червня, 1999 - 00:00

— Чи є сьогодні прийнятна ідеологія в державі для
приходу через 10 — 20 років наступних поколінь творчих інтелектуалів, інтелігенції?

Іван МАРЧУК, художник:

— Ні, нині такої державної
ідеології немає. Це видно з усього. Якщо навколо занепад, то про яке можна
говорити спрямування, чи підвалини, чи базис для того. Людям треба просто
дати можливість працювати, жити й їсти. У нас є один осередок культури
для юного покоління. Він маленький, і поширюється на мізерну кількість
людей. Це Дитяча академія мистецтв. І тут, як кажуть, витає Дух Божий.
Я впевнений, що діти в такому оточенні ніколи не підуть на вулицю, не будуть
паразитами чи шахраями. Виховувати — це ж не лише батьківський обов'язок.
А перенести такі стандарти на все наше населення просто неможливо, але
до цього треба йти.

Сьогодні в державі кожний належить сам собі. За таких умов
Україна може втратити наступні покоління інтелектуалів. А реальна політика,
яку проводить сьогоднішня влада, робить усе, щоб приспати людей, щоб люди
були нічиї і росли просто, як бур'ян.

За всіма параметрами, в Україні мав уже настати Ренесанс.
На нього сподівалися. Замість Ренесансу відбулася певна деградація, що
досі продовжується.

У західному суспільстві кожний також належить сам собі,
але там є закони, що працюють. Вони спонукають кожного до активної діяльності.
Там діє єдина ідеологія для всіх — виживання. Щоб вижити, кожний прагне
бути найліпшим, найкраще і найбільше працювати. Той, хто працює погано,
чи співає погано — опиняється за бортом.

Коли кожна людина у своїй справі прагне бути кращою, складається
враження, що «суспільний» поїзд їде, і ніхто не відстає. Здається, крім
нас.

Мирослав ПОПОВИЧ, фiлософ:

— Її немає. Але ця ідеологія
повинна бути. Коли дітей будуть просто вчити жити на світі, тоді держава
створить найкращий потенціал для свого майбутнього. А відсоток талановитих
і відсоток людей малоздібних завжди в усіх суспільствах однаковий. Проблема
полягає в тому, кого суспільство згодом випустить нагору. Нині в цьому
питанні я бачу тільки суто економічні проблеми. Хоча сьогодні здібна людина
має більше можливостей пробитися нагору. На мою думку, тут є проблема ось
у чому: в існуванні у свідомості молодої людини стереотипів «столиці» й
«периферії». По-перше, сьогодні треба пам'ятати, що на периферії молоді
важко, бо вона не має таких потужних інтелектуальних джерел, як у Києві,
і не має відповідного середовища. По-друге, у самій українській державі
ще кілька років тому не було столиці, лише республіканський центр, або
— ще раніше — губернське місто. Але столиця в нас була — Москва. І трагедія
була в тому, що кращі інтелектуальні сили України їхали туди. І якщо Україну
тепер будувати як малу імперію, то вона загине, бо не витримає. Державі
по т рібно створити такі ж столичні умови в Харкові і Львові, у Миколаєві
й Чернігові, в усій Україні. Саме це і має бути метою державної політики
у сфері збереження й розвитку розумних поколінь у країні. Але ми так боїмося
федералізації України, що самі ж гальмуємо ці процеси.

Володимир ГРОНСЬКИЙ, композитор:

— Цієї ідеології
сьогодні не існує. Чому? Бо в Україні немає української влади, єдиний критерій
якої — вона повинна спиратися на більшість народу, а не бути клановою.
Влада, яка сьогодні існує, працює над знищенням будь-яких ознак національного,
самобутнього в цій країні. Жодний указ, який видається Президентом, урядом,
насправді не підтримує ні мистецтва, ні культури. Жодний закон, ухвалений
Верховною Радою, не захищає вироблення власного культурного продукту в
будь-якій галузі. У державі цілеспрямовано лобіюється те, що є просто ворожим
для виникнення саме національного продукту. Натомість для українців тут
існують резервації. Але «домашня» творчість зазвичай не може бути реалізована
й не може дійти до адресата.

Так, у нас залишилися мистецькі школи, є мистецькі центри,
де можна одержати якісь професійні навички. Але дітям з уже вираженим творчим
потенціалом реалізувати себе в цій країні згодом буде тяжко. У майбутньому
вони стануть духовними остарбайтерами, що ними українська нація, по-суті,
є уже три століття для всього світу. І сьогодні ми продовжуємо вирощувати
майбутніх донорів світової культури, мистецтва і т. д. Сучасній Україні
талановиті люди абсолютно не потрібні.

 

 

Газета: