Життя без совісті і честі — все одно що земля, позбавлена сили тяжіння
Наґіб Махфуз, єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

Жінка, яка вірить: усе буде добре

25 травня, 2007 - 00:00

У Анастасії Айзенбарт усе незвичне: і життя, і віра, і любов


Ярина КОВАЛЬ, "День"

Вона стояла в сараї, тримаючи на руках мокре, синюватого кольору немовля. Стояла, не рухаючись, усе ще чудуючись щойно здійсненому великому таїнству: тільки що вона сама у себе прийняла щойно народжене дитинча.

Уже потім дитячий плач почує сусід, прибіжить з поля перелякана мати, яка від того, що розгубилася, загорне малюка не в чисте простирадло, а в батьків старий жакет, набитий гайками та іншим непотребом, попрокидаються в хаті розтривожені метушнею старші діти породіллі, примчить з роботи чоловік, і, нарешті, викличуть лікаря. А поки вона мала трохи часу, аби прийти до тями і усвідомити: цей серпневий світанок подарував світові ще одне життя - хлопця Ярослава.

Ярослав став п'ятою і, до слова, жаданою дитиною у родині Анастасії та Івана Айзенбартів із села Літиня Дрогобицького району. Утім, першою, яку Анастасія благословила на світ самостійно. Ще двох своїх синів жінка, щоправда, також народила вдома, але при тому були присутні її рідні.

Сьогодні, коли їхній найменшенький - уже учень другого класу, ті події видаються чимось нереальним. Інші клопоти, інші будні. Життя є життя, воно не стоїть на місці. Проте іноді знову накочуються спогади...

З Іваном, своїм майбутнім чоловіком, Анастасія познайомилася в рідному Грушеві. Там, у її школі були старші класи, де вчилися учні з Літині, звідки родом Іван. Тоді, пригадує, був шкільний КВК, й Анастасія, що мала розкішне довге волосся, танцювала там індійський танець. Можливо, саме з цієї миті і народилося велике і тривале кохання яке згодом дасть життя Іванці, Михайлові, Степанові, Ігореві та Ярославу. Але закохані ще не загадуватимуть на далеке майбутнє, вони вирішать просто бути разом. І стануть, особливо не розголошуючи цей факт. Лише повідомлять батькам, що їхні діти уже офіційно зареєстрували свої почуття. Анастасії тоді було 18, Іванові 20 років. Він - ще не бачив себе главою такої численної родини. Вона на той час ще мріяла про далекі дороги, навчаючись у Львівському залізничному училищі на провідника далеких рейсів, не сподівалася, що за якийсь час тяжко захворіє (лікарі навіть підозрюватимуть у неї пухлину мозку) і їй доведеться пройти усі муки тривалого лікування, коли навіть рідні уже не дуже віритимуть у її шанс на життя. Проте ніхто з них жодного разу не пошкодував, що життя склалося саме так.

"Мене знайомі часто запитують, для чого мені стільки дітей, - розповідає Анастасія Айзенбарт. - А я вважаю, де багато дітей, там легше і цікавіше жити. Можливо, вбрати і прогодувати їх складно, але зате в роботі вони справжні помічники. Скажімо, Степан добре знає куховарити і любить цю справу, а Михайло, той більше працює у господарстві. Бо село є село, у ньому завжди всім роботи вистачить".

Усталеним є погляд, і часто справедливо, що жінки в селі старіють швидше. Анастасія Айзенбарт - живе заперечення цієї тези. У своїх сорок років, вона може дати фори тридцятилітнім - струнка дівоча фігура, доглянутість, врода. Мало хто відразу повірить, що вона - мати п'ятьох дітей, більше того - бабця рідного трирічного внука. Навіть незнайомі чоловікові колеги з роботи, заїжджаючи, часом зверталися до неї: "А тато вдома?" І знічувалися, коли виявляли, що помилилися.

Нещодавно Анастасія Айзенбарт, підштовхувана до дій власним чоловіком, донькою та сестрою, взяла участь у львівському конкурсі жіночої вроди "Ще не вечір". І перемогла. У віковій номінації від 40 до 50 років вона виборола перше місце і завоювала титул пані глядацьких симпатій. Коли жінка це мені розповідала, в очах її чоловіка світилася гордість, кохання, щастя.

"Та які там особливі жіночі таємниці? Люблю некрикливу косметику, щоб не дуже дорога і така, властивості якої я вже знаю, скажімо, ленінградська туш для вій. Жодними кремами і мастиками для обличчя не користуюсь, парфумів, до речі, теж не люблю, жінка повинна пахнути природною свіжістю. Намагаюся виглядати охайною не лише на людях, а й у хаті. Люблю спілкуватися по- приятельському не тільки із власними дітьми, а і з їх однолітками. І завжди й у всьому зберігаю внутрішню віру. У те, що усе буде добре".

 

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments