Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

«Зимовий» вірш

«День» попросив українських письменників поділитися улюбленими поезіями, що залишають по собі «сезонний» післясмак...
20 січня, 2012 - 00:00
НАШЕ ДЕРЕВО. ВИД ІЗ ВІКНА «Дня» / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Добігає кінця період найбільших зимових свят. Когось вони порадували і надихнули, когось втомили, а повз когось пройшли непоміченими. Втім, зима триває, а значить — знайдеться ще не один привід потішити себе та інших приємними зимовими несподіванками та подарунками. Наше видання також підготувало подарунок для своїх, за словами 14-річної учасниці нашої акції «Намалюй привітання!» Насті Семененко, «рідних» читачів — зимовий настрій. Для цього ми звернулися до сучасних українських письменників — Івана Драча, Івана Малковича, Мар’яни Савки, Івана Андрусяка та Богдани Матіяш — із проханням поділитися своїми улюбленими «зимовими» поезіями — тими, чиї рядки мимохіть спадають на думку, коли за вікном здіймається завірюха, або коли під ногами рипить свіжий сніг.

Літератори охоче поділилися віршами, які особисто їм навіюють той особливий зимовий настрій — часом дитячо-святковий, часом спокійний та тихий, часом — тривожний. Всі вірші дуже різні за настроєм та світовідчуттям, але всі вони лишають по собі пізнаваний зимовий післясмак. Можливо, дехто з приємністю знайде серед них і «свій» ідеальний зимовий вірш, дехто захоче перечитати тексти улюблених поетів, а ще хтось саме цієї зими відкриє для себе світ української поезії, в якій завжди знайдеться щось для кожної пори роки та під будь-який настрій.

Мар’яна САВКА, поетеса, дитяча письменниця, головний редактор львівського «Видавництва Старого Лева»:

— Чому саме цей вірш? Бо він справді прекрасний. А ще тому, що мій чоловік Юрко Чопик написав дуже гарну музику на цей текст — таким чином у репертуарі гурту «Мертвий Півень» з’явилась пісня.

Юрій Андрухович
«Фавстове свято»

1. Ніч

Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва —
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем.
Крила не тут, але спогад крила
на ніч прип’яв до стола —
мить, наче рибу, ловиш багром
і повертаєш в огром.
Тільки тепер вона має печать
віщих прозрінь і зачать.
Є в ній зима — цегляні димарі
теплі о білій порі.
Ось тобі й ніч, пуста голова,
напередодні Різдва.
Хочеш — придумай, як до зорі
рушили тріє царі...

2. Зоря

Там, де нас немає і не буде,
сніг упав на вежі і сади.
В темряві жаріють без остуди
вогники у вікнах зі слюди.
Сяють ночви, тесані до ладу,
і м’яка для купелі вода.
І зоря таємну має владу.
Ляда. Чоколяда. Коляда.

3. Сумнів

Такої ночі перейду місток,
ступлю на сніг і подолаю схил.
Всього мене — до мозку і кісток
пройме мороз, опівночі стосил.
О ніч німа, пустельна і совина!
Цей холод, ця тілесна печія...
Матерія — первинна. Це — провина.
(Як не моя й не Божа, то чия?)
Мої знання сумнівні і сумні.
Тому й жага нуртує, мов аорта, —
і я не сам: глузлива пика чорта
по-змовницьки підморгує мені.
Беріть мене, панове чортівня!
Тягніть у вир, де душу розітнуть.
А там, де народилося ягня,
про мене, безнадійного, зітхнуть...

Іван МАЛКОВИЧ, поет, перекладач, головний редактор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:

— Це особливий вірш — з нього свого часу почалися і «Улюблені вірші»: коли я називав збірку, то мав на увазі передовсім цей вірш. У дитинстві дядько передплачував мені газету польських українців «Наше слово», до якої входив і дитячий додаток «Світанок». Ця газета виходила раз на місяць і там іноді друкували вірші, які не могли бути надруковані в Україні, зокрема Олександра Олеся, який був заборонений. Саме там я прочитав цей вірш, який мені дуже сподобався і подобається досі.

Олександр Олесь
«Ялинка»

Раз я взувся в чобітки,
Одягнувся в кожушинку,
Сам запрігся в саночки
І поїхав по ялинку.
Ледве я зрубати встиг,
Ледве став ялинку брати,
А на мене зайчик — плиг!
Став ялинку віднімати.
Я — сюди, а він — туди...
«Не віддам, — кричить, — нізащо!
Ти ялинку посади,
А тоді рубай, ледащо!
Не пущу, і не проси!
І цяцьками можна гратись:
Порубаєте ліси —
Ніде буде і сховатись.
А у лісі скрізь вовки,
І ведмеді, і лисиці,
І ворони,і граки,
І розбійниці-синиці».
Страшно стало... «Ой, пусти!
Не держи мене за поли!
Бідний зайчику, прости, —
Я не буду більш ніколи!»
Низько, низько я зігнувсь,
І ще нижче скинув шапку...
Зайчик весело всміхнувсь
І подав сіреньку лапку.

Іван ДРАЧ, поет, перекладач, драматург, громадський діяч:

— Зимовий вірш є в одній з моїх поетичних збірок, називається «Крила».

«Новорічна баляда»

Через ліс-переліс,
через море навкіс
Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому — шапку смушеву,
кому — люльку дешеву,
Кому — модерні кастети,
кому — фотонні ракети,
Кому солі до бараболі,
кому три снопу вітру в полі,
Кому пушок на рило,
а дядькові Кирилові — крила.
Був день як день, і раптом — непорядок,
Куфайку з-під лопаток як ножем прошило.
Пробивши вату, заряхтіли радо,
На сонці закипіли сині крила.
Голодні небом, випростались туго,
Ковтали з неба синє мерехтіння,
А в дядька в серці туга,
А в дядька в серці тіні.
(Кому — долю багряну,
кому — сонце з туману,
Кому — перса дівочі,
кому — смерть серед ночі,
Щоб тебе доля побила,
А Кирилові, прости господі,— крила).
Жінка голосила: «Люди, як люди.
Їм доля маслом губи змастила.
Кому — валянки,
кому — мед од простуди,
Кому — жом у господу,
а цьому гаспиду,
прости господи, — крила?!»
Так Кирило до тями брів,
І, щоб мати якусь свободу,
Сокиру бруском задобрив,
І крила обтяв об колоду.
Та коли захлинались сичі,
Насміхалися зорі з Кирила,
І пробивши сорочку вночі,
Знов кипіли пружинисті крила.
Та Кирило з сокирою жив,
На крилах навіть розжився —
Крилами хату вшив,
Крилами обгородився.
А ті крила розкрали поети,
Щоб їх муза була небезкрила,
На ті крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.
(Кому — нові ворота,
кому — ширшого рота,
Кому сонце в кишеню,
кому — дулю дешеву.
Щоб тебе доля побила,
А Кирилові — не пощастить же отак чоловікові! — крила).

Іван АНДРУСЯК, поет, дитячий письменник, перекладач:

— Чомусь саме цей текст мені першим нагадався. У нього такий зимовий-зимовий настрій, я би навіть сказав стан — мені той саме присипаний снігом хрін уявився одразу... «Стукайте до хати хрону,стукайте до цієї хати.. .Стукайте — і вам відчинять...», — отака зимова музика мені тут звучить — аж пробирає...

Олег Лишега
«Пiсня 352»

Коли вам так забаглось погрітись,
Коли вам так хочеться перекинутись хоч словом,
Коли вам так хочеться хоч
крихту тепла —
То не йдіть до дерев — там вас не зрозуміють,
Хоч архітектура в них просто космічна
І з комина в’ється прозорий димок..
Не йдіть у ці гори хмарочосів —
з тисячного поверху
На вас можуть висипати жар..
Коли вже вам так не терпиться за теплом,
То йдіть на завіяний снігом город,
Там скраю стоїть самотня хата хрону..
..А ось і вбога хата хрону..
Світиться? — світиться..
він завжди дома —
Стукайте до хати хрону, стукайте до цієї хати..
Стукайте — і вам відчинять...

Богдана МАТІЯШ, поетеса:

— Цей вірш подобається мені тим, що він дуже делікатний. Мені взагалі імпонує, коли дорослі люди не бояться бути лагідними. І взагалі Іван Малкович як поет цікавий тим, що дуже спокійно пише про ангелів — про щось таке світле і ясне. Так що, якщо вже вибирати собі якусь візію зими, то ця поезія мені дуже симпатична.

Іван Малкович
«Із янголом на плечі»

Старосвітська балада
Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.
Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —
щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.
Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий...
А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.

Газета: