Зінаїда Турчина: 28 років промайнули як 28 днів
В`ячеслав КУЦЕНКО, спеціально для "Дня"
Здавалося б недавно спортивна громадськість відзначила 35-річчя київського клубу "Спартак", найтитулованішого в історії гандболу. А на черзі - чвертьвіковий ювілей перших медалей для підопічних Ігоря Турчина на світових чемпіонатах. Минуло вже стільки років, а всі цікавляться понині творчими секретами "Спартака" часів цього легендарного тренера. Саме з цього почалася наша розмова з видатною українською гандболістскою, дворазовою олімпійською чемпіонкою Зінаїдою Турчиною:
- Його тренування можна сміливо порівнювати з репетиціями акторів. До зростання спонукав той дружній мікроклімат, який поглинає новачка з першої хвилини. Про те, що старший тренер був для дівчат батьком і матір'ю - все правда. Його бачення гри було справді неповторним. До речі, в молодості він займався настільним тенісом. Один з учнів згодом виграв першість УРСР. А в дипломі можете побачити... баскетбольну спеціалізацію.
- Але ж я читав, що й ви до певного віку в школі віддавали перевагу баскетболу. І от одного дня туди завітав Турчин...
- У принципі, так і трапилося. А було це в сьомому класі. Він узяв до секції 12-13-річних дівчат. Знали про гандбол не багато, та й у ті часи ще не забули ручний м'яч "11 Х 11". Ну, а цей варіант ("сім на сім") виглядав таким собі модерном. Разом зі мною записалася до Ігоря Євдокимовича й Галя Захарова.
- А як він став для вас не просто наставником у спорті, - пам'ятаєте?
- Ви розумієте, 28 років подружнього життя промайнули, як 28 днів. Немовби все було вчора. Таких років, можливо, вже й не буде. Звичайно, запам'ятався момент, коли Ігор освідчився мені в коханні, запропонував руку й серце, для мене це було повною несподіванкою. У 18 років я вийшла заміж.
- Як дружина, ви краще за інших можете розвіяти думку про "важкий" характер Турчина-тренера.
- Незважаючи на емоційність під час матчів, у житті Ігор був зовсім іншою людиною. Він любив жартувати, знав безліч анекдотів, вважався душею компанії. З ним було легко й просто, тому, напевно, він і мав багато друзів. А конфлікти... Я не назвала б це конфліктами. Траплялися здорові творчі дискусії, на рівних.
- Який найпам`ятніший подарунок отримали ви від Ігоря Євдокимовича?
- Пригадую, коли в Ігоря не було ще власних дітей, то ставився він до малюків з якоюсь прохолодою. Коли ж з'явилася Наталя, а потім і Мишко, то в нього заграли справжні батьківські почуття. А ще вдячна Ігорю за любов, яку подарував мені. От вам і відповідь.
- Чим займаються діти тепер?
- Наталя свого часу виступала за "Спартак, трохи грала за кордоном, нині влаштовує власне сімейне життя. А 14-річний Мишко захоплюється баскетболом і навчається в спортліцеї, тренер ним задоволений. У Михайла прекрасні дані центрового, його зріст - 194 сантиметра. Так що, не виключено, у нашій родині підростає ще один спортсмен.
- Чи часто ви зустрічаєтеся з колишніми партнерками по "Спартаку"?
- Раз на тиждень приходимо в гандбольний зал, тренуємося, проводимо товариські матчі, потім п'ємо чай і згадуємо минуле. Це закон. Колишні гандболістки "Спартака" - це велика єдина дружня сім'я. Хоча, вплив сьогодення - очевидний. Безумовно, змінилися люди, цінності, принципи. Нинішні гандболістки - діти свого часу. Які вони? Хороші чи погані, вирішувати не мені. Зрозуміло одне: вони люблять гандбол і шанують традиції "Спартака".
- Якщо порівняти першу плеяду гандболісток "Спартака" з нинішньою?
- Багато в чому саме Ігор Турчин змайстрував жіночий гандбол в Україні. Зумів зацікавити дівчат, змусив їх повірити, що ця гра з роками набиратиме обертів, стане популярною і всенародною. А загалом, як на мене, порівняння тут недоречні. Ми жили в інший час, в іншій країні, за іншого устрою. У нас закладалася методика життя по-турчиновськи.
- Мабуть, продовжує змінюватися й сам гандбол?
- Гандбол став більш атлетичним, менше уваги приділяється техніці. В основному акцент зроблений на фізичну готовність гравців. Коли виступала я, гандболістки були здебільшого тендітнішими, більш технічними й демонстрували видовищний гандбол. Не спостерігається на сьогоднішній день, у світовому гандболі і яскравих "зірок", особистостей. У часи запозичення багатьох рис чоловічого гандболу тон задають (що цілком природно) піонери цієї гри - скандинави.
- Ви вважаєте, "Спартак" зразка 1998-го може кинути виклик їм та іншим фаворитам?
- Я вважаю, може. У "Спартаку" є сплав молодості й зрілості. Головний тренер спартаківок Леонід Євтушенко - це тренер номер один. В Україні таких титулованих наставників я нині більше не знаю. "Спартак" сьогодні сміливо грає з будь-яким суперником. Сприятиме цьому загострення конкуренції серед лідерів чемпіонату України. Не забувайте, що ужгородські "Карпати", взявши "бронзу", всерйоз завели й львівську "Галичанку", і броварський "Автомобіліст". Проте, напевно, за "золото" головна суперечка йтиме між "Спартаком" і запорізьким "Мотором", який має міцну фінансову підтримку й демонструє останніми роками стабільну гру.
- Зінаїдо Михайлівна, читачі бажають почути, чи поставлено вже крапку в конфлікті з Григорієм Савчуком?
- Я б не хотіла згадувати минуле. Переміг здоровий глузд, добро виявилося сильнішим за зло. У команду вже повернулися справжні спартаківки, які сповнені бажання вигравати, бути першими.
- І нагода є хороша. У "Кубкові міст" ваш клуб зіграє з волгоградською "Аквою".
- "Аква" свого часу була чемпіоном Росії. Отож зустрічей, що пройдуть у лютому, очікуємо з великим нетерпінням. Головне, щоб ніхто не отримав травм і щоб видужали Лариса Муляр і воротар Світлана Морозова.
- "Спартаку" нині активно допомагає "ВА-БАНК". Ви не боїтеся, що в одну хвилину контакт може розірватися?
- Коли банк "Україна" відмовився нас підтримувати, саме "ВА-БАНК" прийшов нам на підмогу. Я хочу, щоб співробітництво зав'язалося надовго. Жодних підстав для сумніву не існує. Голова правління "ВА-БАНКА" Сергій Максимов любить гандбол. А це багато!
- Нікого не дивує, що гандболістки, відігравши в рідних краях декілька сезонів, їдуть виступати в "імпортні" команди. Чи у вас ніколи не виникало бажання залишити Україну?
- Ні, я ніколи не мріяла про переїзд. Хоча запрошень надходило безліч. Пригадую, як 1976 року нам із Ігорем обіцяли пристойну суму за те, щоб ми залишилися в Канаді. Ми відмовилися й потім не шкодували. Жити в іншій країні я б не змогла. Під час поїздок завжди відчуваю ностальгію за Україною, за домівкою...
ФОТО ВОЛОДИМИРА РАСНЕРА / "День"
