Тепер кожен українець повинен, лягаючи, в голову класти мішок думок про Україну, повинен покриватися думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну.
Микола Куліш, український драматург, режисер, педагог, представник Розстріляного Відродження

Брутальна акварель

6 грудня, 2018 - 17:14

Щоб отримати максимально повне уявлення про Миколаїв як місце й певну спільність, я поставив ідентичні питання про місто двом його мешканцям, точніше, мешканцю й мешканці.

Ось як вони охарактеризували себе.

Євген УМАНОВ, 1985 року народження.

«Корінний миколаївець.

За професією інженер-програміст.

Творчістю займаюся все життя: публікував вірші й прозу, випустив книжку, вигравав конкурси, знімав фільми, ставив музичний моно-театр, організовував найрізноманітніші творчі вечори, створив «Гаражное ТелевиденЬе Николаева», отримував всілякі нагороди й обіцянки фізичної розправи. Маю гараж із видом на Інгул. Останнім часом захоплений створенням фільмів і передач про історію Миколаєва в розважальному форматі».

Світлана ЧЕБАНОВА, 1980 року народження.

«Народилася, живу та працюю в Миколаєві. За освітою культуролог. За покликанням проповідник. За фактом художник, ілюстратор. Учасник проекту Slava Frolova-group. Автор серії популярних у Миколаєві листівок Миколаїв патріотичний. Ідейний натхненник і популяризатор проектів #cards_mk і «Світла Майстерня». Волонтер ветеранського центру «4.5.0.» Іноді про мене кажуть, що я ще й поет, але це не точно».

ДИТЯЧЕ

— Який ваш перший спогад про місто?

Світлана: Мармурові леви в каштановому сквері, кінотеатр «Хроніка», фонтан на Набережній. І літо. За руку з батьком. А біля фонтана — кафе, де морозиво посипали шоколадною стружкою або поливали смородиновим, чомусь, варенням. Папа брав для мене подвійну порцію, і я не могла впоратися з цим завданням. А ще вуличний кран водонапірний, із важелем, на рідній Слобідці. В дитинстві я його називала «пелікан». І трамваї. Багато трамваїв. І бузок. Багато бузку.

Євген: Вигулювала мене моя бабуся Жанна по вулиці Авангардній у бік Південного Бугу, в бік нафтобази. Були там при дорозі польові квіти, такі типові для півдня України, всякі жовті дикі собачки, червоні маки, зелені колоски й велика синя Куряча Сліпота, яку в жодному разі не можна було чіпати руками.

— Чи є у вас улюблені місця й маршрути в місті й чому саме вони?

Євген: Від Садової через Манганарієвський сквер, через Адміралтейство, через стару дорогу, обабіч обнесену стіною з жовтого черепашника до Інгулу, до суднобудівного заводу, до першої верфі, що було зведено за рік до появи самого Миколаєва. Цією дорогою ходило кілька поколінь моїх предків, і вона майже не змінилася за минуле століття. Яким шляхом гуляти в Миколаєві та на що подивитися, можна дізнатися з мого фільму «День у Ніко», який саме для цього я й робив.

Світлана: Я багато часу проводжу в піших прогулянках. Тому улюблених маршрутів чимало, але більшість із них у центрі. Там дещо зберіглося зі старої міської архітектури. Є в що вдивлятися. Мені подобаються деталі. Але, хай яким був маршрут, як правило, він приведе до річки. Вода обнулює. Переходиш міст, і якось одразу згруповуєшся, видихаєш складне, в голові прояснюється. В мене навіть вірш про це є: «Як перейдеш міст — станеш невразливий». Люблю наші береги. Люблю тихі доглянуті двори на Адміральській, газони перед мерією й Каботажку. Але Кабо — це окрема велика любов.

— Наскільки змінилося місто, якщо порівнювати з тими ранніми дитячими відчуттями?

Світлана: Осуєтилося. Змарніло. Набряклість та ядуха через зайву вагу — зовнішню рекламу неймовірних форм та величезних кількостях, потворні МАФи, що жодним чином не монтуються з картиною забудови... На жаль. Миколаїв нездоровий. Але це лікується. Я пам’ятаю місто дитинства просторим і чистим. І йдеться не про сміття як таке. А саме про передозування зоровим шумом, про архітектурний бруд, про якісь абсолютно безглузді рішення простору. А ще про транспорт. Його багато й він всюди.

Євген: У мене не було дитячого уявлення про все місто. Півтора роки тому заходив у двір, де жила бабуся, там нічого особливо не змінилося. Ті самі шовковиці, з яких ми не злазили все літо. Та сама відкрита земля в центрі двору, на якій ми грали в ножики. Ті самі гаражі, за якими ми бігали, граючи у війнушки.

ВОДА

— Якщо подивитися з більш загального просторового ракурсу, то яка геометрія Миколаєва, його ключові вертикалі та горизонталі?

Євген: Миколаїв — місто рівне. Вулиці прямі, паралельні й перпендикулярні. Всього кілька місць мають сходження п’яти вулиць одразу. Головні транспортні артерії, що прорізають все місто, не дадуть заблукати приїжджому. І куди не підеш — вийдеш до води.

Світлана: Миколаїв такий дуже паралельний і перпендикулярний. Квадрати, прямокутники. Центр присадкуватий, або навіть, можна сказати втоптаний. Багато житла напівпідвального. Одноповерхового. Спальні райони всі типові, радянського зразка. Дев’ятиповерхівки та п’ятиповерхівки. Тут у нас специфічний грунт, будувати можна не вище шістнадцяти поверхів. Таких будинків — раз-два, та й усе. Багато що з оглядом на річки і берегові лінії. Вода диктує тут. І це дуже відчувається в усьому.

— Я жодного разу не бував у вас, тож маю уявлення про Миколаїв як приморське місто, а культурна пам’ять відразу підказує, що в усіх приморських міст є особлива аура — більше сонця, волелюбності, певної мрійливості. Я помиляюсь?

Євген : Помиляєтесь. Миколаїв не приморський. Область — так, але то таке море, що більше лиман. Хто був на Кінбурні, той Коблево морем не назве. Миколаїв — місто суднобудівне, його створювали як верф, а все, що було не верф, залишалося другорядним. Для роботи на верфі сюди звозили рекрутів, невільних кріпаків. Миколаїв — не Одеса, не порто-франко. Ми живемо на півостровах, які створюють дві річки: Інгул і Південний Буг. Зайва мрійливість і вільнодумство, як це не сумно, тут не в пошані.

Світлана: Ми, радше — південне місто. Це так. Гедонізм, неспішність, безтурботність — усе це про нас. Миколаїв взагалі по суті своїй місто мрійників і адміралів. Тут люблять відкладати на завтра, не поклоняються богам дед-лайну, спізнюються на зустрічі і часто кажуть «давай уже після вихідних».

СУСІДСТВО

— Якщо вже мова зайшла про городян: то чи існує типовий миколаївець / миколаївчанка? Які їх звичаї, страхи й радості?

Євген: Ми любимо літо, а зиму переживаємо. В нас багато красивих і чарівних жінок. Ми всім незадоволені й нікому не довіряємо. Ми закохані в своє місто, але не вміємо його любити.

Світлана: Я не дуже вірю в узагальнення. Але є в нас загальноміська біда — дуже погано зі смаком. Причому це катастрофа таких масштабів, що боротися з нею марно. Хіба що очолити й звести в ранг стилю й місцевої визначної пам’ятки, щоб не розводити руками в збентеженні, а з гордістю називати це мракобісся місцевим колоритом.

 А якщо серйозно, то люди в нас душевні. Навіть цей неспішний міський ритм сприяє тому, щоб розставити пріоритети на користь сімейних прогулянок у парку, довгих кухонних посиденьок із друзями й обов’язкових, наліплених власноруч, вареників із вишнею в сезон. Вареники з вишнею, пиріжки з абрикосами й варення з айви тут офіційно канонізовані. Люди не загубили навик ділитися їжею. Сусіди по сходовій клітці пригощають одне одного фруктами з дачі. Сусідському коту щедро відсипають бичків із рибальського відерця. Тут так заведено. Тут є час на спілкування. Добрі знайомі просто тому, що на це є час.

— Чи є у вас суперництво з сусідами — Херсоном?

Євген: Не думаю, що суперництво розросталося далі футбольних фанів. Мені здається, Херсон більш люблять власні городяни, може це погляд туриста, але на моє око він чистіший, у ньому менше бродячих собак і там частіше відбуваються пристойні культурні заходи.

Світлана: Ні, суперництва з Херсоном немає. А ось деяка заздрість до Одеси є. Відкрита жива яскрава Одеса, порт — і Миколаїв, який зовсім поряд, але через стратегічно важливі заводи за СРСР, його не існувало на мапі, закритий, засекречений, обділений зовнішніми зв’язками й культурним життям.

— Взагалі, чи доводилося вам відзначати риси подібності з Миколаєвим у інших містах?

Світлана: Тут, мабуть, навпаки. Ось, буває, йду містом і відзначаю для себе, що якщо на католицький собор, що на Декабристів, дивитися з двору навпроти, на Фалєївській, то картинка виходить дуже львівська, а якщо через решітку воріт будинку на Потьомкінській зазирнути всередину, то побачиш типовий одеський дворик. І таких епізодів дуже багато.

Євген: Якщо говорити про міську забудову, то вона абсолютно типова. Радянська архітектура однакова що в Потсдамі в Німеччині, що в Павлодарі в Казахстані. Принадність Миколаєва — це його річки: сидіти в Інгулі з сином на рибалці, слухати шелест очерету, проводжати поглядом нирків або ондатру, відганяти від улову річкового вужа й витягнути для кицьки тараньку чи бичка, а часом і  черепаху.

ПЕРСОНАЖ

— Чи траплялися з вами такі дивні ситуації, коли місто ніби гралося з вами, плутало вас?

Євген: Колись, ідучи Інгульським мостом пізно вночі, я бачив веселку. Але, крім мене, її ніхто не бачив, а я тоді впожив понад міру саморобного абсенту.

Світлана: Містика — наше все! Місто для мене живий і цілком реальний персонаж. Він мені допомагає, підказує та цілком ясними знаками освідчується в коханні. В нас із ним це взаємно. Часто уві сні я бачу якісь подробиці або об’єкти на цілком конкретних вулицях, і зі сну в сон ці моменти повторюються, попри те що сюжет сновидіння зовсім інший, а місце уві сні таке саме, але не таке, як у реальності. Потім наяву цього бракує, хочеться виявити, зазирнути, а нема. Свого часу наснилося, що просто під вікнами нашого будинку на Слобідській — річка. В реальності з вікон видно річку, але дуже далеко. А уві сні зовсім близько. Потім я дізналася, що ми живемо впритул до неглибокого річища, яке осушили, і там відчутна низина. Тобто річка могла б бути дуже близько до нас... Я й сьогодні виявляю якісь цікаві місця, де ще не була, навіть у центрі. Або звертаю увагу на деталі, які раніше в очі не впадали.

— Які найбільш поширені міфи існують про Миколаєв? У чому їхнє джерело й наскільки вони відповідають дійсності?

Євген: Класичний міф міст, у яких є мулисті річки — що десь там лежить золота карета, і японці пропонували вичистити всю річку, але якщо знайдуть усе цінне, то це їм, а наші жадібні можновладці не погодилися.

Ще є байка для приїжджих, пов’язана вона з Пам’ятником корабелам і флотоводцям — це такий великий глобус біля центральної вулиці Соборної. Довкола глобуса сидить-стоїть безліч представників різних професій, пов’язаних з суднобудуванням. І ось ми любимо розповідати, що буквально тиждень тому тут був ще один представник, але його тільки-но поцупили. І професію поцупленого вибираємо якнайколоритнішу: асенізатор або проктолог.

Світлана: Мабуть, найбільшою таємницею міста залишаються катакомби. Які тільки легенди про них розповідають. Хтось каже, що цими підземними ходами можна дійти до Одеси і це справа рук контрабандистів. Хтось стверджує, що катакомби пов’язують найважливіші архітектурні об’єкти в центрі міста й це спадок царського часу. Одні кажуть про два досліджені рівні й недоступний третій. Хтось стверджує, що є й четвертий, і п’ятий. І що це підземні храми, а може, навіть таємні ходи древніх скіфських племен, які раптом з’являлися в голому степу і так само зникали, розгромивши противника. Кілька думок існує і про напівпідвальні поверхи центру. Подейкують, що будівлі осідали, або що це були повноцінні поверхи, можливо, й не перші, і їх спеціально засипали землею. Версій багато. Абсолютний хіт серед історичних легенд — золота карета. За міськими переказами, князь Потьомкін наказав відлити карету з золота для імператриці Катерини. А вона не прийняла дарунку. Подальша доля карети невідома. І тут складно сказати, де вигадка, а де ні. Але буває й так, що історичні факти лунають, як щось потойбічне. Наприклад, коли закладалася миколаївська обсерваторія, будівельники виявили рештки стародавнього храму, ймовірно, присвяченого богині Деметрі. Фактично, будівля обсерваторії стоїть саме на храмовому місці. І коли після екскурсії співробітник обсерваторії, прощаючись, підливає масла в цей релігійний, майже вівтарний вогонь словами «До побачення, нехай Деметра вам помагає!», то холодок-таки біжить по спині. І ось ти вже сам — частина міської містики й міфотворець, тому що відповідаєш: «Хвала Деметрі!», чим сам себе сильно дивуєш.

— Світлано, що вас надихає як художницю? Наскільки місто сприятливе для мистецтва?

— Я надихаюся тишею. Для мене важливо бути в тиші, як зовнішній, так і внутрішній. Це дарує відчутну свободу бути собою, що дуже корисно для творчості. Мене нескінченно притягують міські потертості, тріщини, зморшки й шрами. Миколаїв має приголомшливі фактури. Часто це красиво й за кольором, і за структурою. В старих дворах кожні ворота, кожен цвях — як арт-об’єкт. Але все це дуже суб’єктивні речі. Комусь резонує, когось лишає байдужим. Я називаю це місто «резиденцією найкрасивіших заходів». Живописцям тут непочатий край натхнення. Кожен світанок пиши, кожен захід малюй. А ні — погодуй свіжим батоном чайок у яхт-клубі та котись на жовтому трамваї, вікна якого виблискують західним сонцем, по Микільській і почувайся якимось напівбогом у вогненній колісниці й просто будь щасливий тут і зараз.

— Наостанок: із ким або з чим ви могли б порівняти Миколаїв?

Євген : Батько, що спивається. До нього — безліч змішаних почуттів: любов, гидливість, тривога, переживання, страх і надія.

Світлана: Миколаїв — це тоненька зворушлива акварель авторства молодого й дуже талановитого художника Колі Плєхова. Й цим усе сказано.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День». Фото — Світлана ЧЕБАНОВА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments