Гірський зигзаг

Знаю точно, що заблукати можна не лише в трьох соснах, а й між двох ялин. Стою між цими породистими красунями, що дивним чином збереглися в дворику на Михайлівській, по суті, в двох кроках від Майдану, і міркую, звертаючись до напарника Сергія П’ятерикова (з жартівливим робочим позивним П’ятірка), і перераховую: тут ми були, там ми були, може, підемо вгору, але й там ми блукали не раз. Що ж таке, чому немає сьогодні чіткого сигналу? Здалося навіть, що план любить водити за ніс, він ніби чекає, аби ми шукали, не підлизувалися до підказок різних джерел, а знаходили свій кураж там, де він і не передбачався. Власне, тоді й не знала, що ноги самі понесуть на гору 15-метрової висоти всередині двору, і ми по цій звивистій місцевості з Михайлівської опинимося вже на паралельній Костельній, а дорогою дізнаємось дещо цікаве.

Найсоковитіше в маленькій подорожі — поговорити при нагоді зі старожилами, спеціально їх не розшукуючи, а так — хто зустрінеться. Побачивши на високій садовій драбині (до того ж із саморобними подовженими дерев’яними сходами) жінку, яка, майже звисаючи, повторюючи рух гілок, аби зручно було їх обрізувати, відразу опинилася поруч. Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, що це поклик душі, бажання небайдужої пані прикрасити свій двір, і її потяг до землі, квітів. Якщо є така людина у дворі, то решта зазвичай байдужі, можуть просто пробігати мимо, навіть не запитавши — може допомогти.

Пані Ольга живе на Михайлівській, 16-В з 90-х і постійно щось озеленює. «Буває, — розповіла вона, — зупиняться перехожі біля моїх вхідних дверей (дерев’яних) і дивляться, як у нас чисто і гарно. Я собі так думала, а виявилось, вони захопилися власне дверима нашого будинку кінця ХІХ століття». До речі, двері — перше, що і ми помітили, зазирнувши до цього двору, вишневого кольору, прикрашені різьбленими вишеньками, вони з тих, що з роками стають лише кращими, незважаючи на відверто грубе фарбування. Правда, пані Ольга зізналася, що мріяла про сучасні залізні вхідні двері, як у сусідньому під’їзді, щоб «по-багатому», але сусідка не дозволила. Подумки подякувала незнайомій цій сусідці — зберегла шматочок старого Києва.

НА ФОТО ЛІВОРУЧ — ВУЛИЦЯ МИХАЙЛІВСЬКА. ПРАВОРУЧ — КОСТЕЛЬНА. А У ЦЕНТРІ  — КВАРТАЛ МІЖ ЦИМИ ВУЛИЦЯМИ, ЯКИМ МИ ЦЬОГО РАЗУ МАНДРУВАЛИ

«До речі, тут під великим квітником, біля якого ми стоїмо, — продовжувала господиня двору, — був великий льодовик. Якось неподалік садила нову липу і навіть наштовхнулася на кладку, а дерево тут так і не прижилося».

Цікаво, що у той час в Києві біля багатьох будинків були такі, без них, власне кажучи, важко й уявити, як можна вижити в спеку без охолоджування продуктів. Льодозаготівля по-київськи має свою історію, про це згадується в багатьох джерелах: у морози на дніпровську кригу виходили чоловіки з сокирами і пилами. Вони вирубували і випилювали крижані куби і розвозили їх замовникам. Багато київських будинків мали такі підвальні приміщення або дворові ємності з дерев’яною обшивкою, куди щільно набивався лід і перекладався соломою, дерном. Мешканці прибуткових будинків (кожен з них, а в цьому районі Києва їх була безліч, і на Михайлівській теж) мали свою крижану шафу в загальному льодовику. До речі, на початку ХХ століття зовсім поряд, на колишню Думську площу (нині майдан Незалежності) з’їжджалися любителі морозива з усієї округи. Може, тут було воно смачнішим, до того ж, якби не було льоду, а тоді ще не було налагоджено масове використання холодильних механізмів, у багатьох був би вкрадений найсолодший дитячий спогад — насолода улюбленими ласощами.

ЗАДВІРКИ ВУЛИЦІ МИХАЙЛІВСЬКОЇ

У цей момент відчула, що й самій захотілося морозива, і ми попрямували до гори, аби поєднати інтригуюче подолання і шлях на Костьольну скоротити. Знизу начебто гірка як гірка, а з висоти п’ятнадцяти метрів вона ніби підросла, стала крутішою і навіть змусила в якийсь момент, видивляючись в пейзажі зачіпку, природно, обходячи сміття, гаражі, паркани, навіть злегка пригальмувати, нарешті, відшукавши і квітнички з пролісками (що зовсім несподівано), і вуличні арт-жарти, і кумедні, народжені давно, сходи. Скотившись, нарешті, з гори, обтрусившись від підніжок розгалужених кореневих вузлів, віджилого листя, ми ледве не впали прямо на дах старого флігеля, до того ж прикрашеного охоронною табличкою.

НАЙВИШУКАНІШИЙ БУДИНОК НА КОСТЕЛЬНІЙ ТА ОДИН ІЗ ЙОГО МЕШКАНЦІВ — «ДЯДЯ» ФЕДІР

Звичайно, могла б поділитися, що він нагадав мені білий грибок своїми товстенькими колонами, але його занедбаність вже за межею дозволеного, і охоронна табличка виглядає якось безглуздо. Задвірки Костьольної нав’язали свій сюжет — весь час хотілося заглянути кудись вниз. Біля одного привабливого будинку затрималися — аж надто мальовничий інтригуючий рів у сходів, та й свіже витончене металеве плетіння біля входу не зіпсувало, а навіть прикрасило стару кладку, і забезпечило мешканцям необхідну автономію, утворивши чи то терасу, чи то веранду. Ми так нахабно усюди зазирали, що привернули увагу двох жінок з маленьким чарівним хлопчиком. Потім дізналася — його Федором звати, і артистичність цього майже 3-річного маляти допомогла пожвавити враження від внутрішнього вигляду сходів, біля яких ми і розговорилися. По-європейськи доглянута, легка в спілкуванні, живі очі озвучили бажання розповісти все, що знає про свій будинок, а може, й похвалитися — адже при капремонті сусіди дуже багато за свій рахунок зробили в будинку, в під’їзді, тобто ще на підході такою виявилася незнайомка.

МОЖНА УЯВИТИ, ЩО ЗА ПОРЯДОК БУВ У ЦЬОМУ ДВОРІ У 1910-ТІ РОКИ, ЯКЩО ТЕПЕР НА ТОДІШНІЙ СТОРОЖЦІ ВИСИТЬ ОХОРОННА ТАБЛИЧКА «ПЯМ’ЯТКА АРХІТЕКТУРИ». СХОЖЕ, СЬОГОДНІ ТУТ ТРИМАЮТЬ СВІЙ РЕМАНЕНТ ДВІРНИКИ

«Можливо, це міська, точніше, дворова легенда, — почули ми від пані Галини, — я й сама дізналася її від літньої жінки, яка колись жила тут, але наш будинок називають картковим. Ні, тут не було азартних відомих закладів, знатного грального будинку, просто недалеко жили двоє завзятих гравців-картярів. Власне, нашого будинку тоді й не було, він з’явився в результаті їхніх карткових поєдинків. Не знаю, у що вони грали — в гвинт, преферанс або в «шістдесят шість», а може, в простого дурня, хоч навряд чи ставили вони «по маленькій» або в азарті на все, але, за легендою, бідний постійно програвав, сподіваючись відігратися, влізав у все нові борги. І хоча картковий борг вважався боргом честі, тут це не спрацьовувало. Мабуть, з честю, як і багато сьогоднішніх злодіїв, він домовився, а гроші віддавати не збирався. Багатий, з’ясувавши, що плакали його грошики, побудував наш будинок між своїм і маленьким бідняка, так відгородився від нього глухою стіною, ніби закривши тому сонце. Це ще, можна сказати, — благородно. Класика свідчить — розплата часто була набагато кривавішою».

Взагалі, у той час існувало кумедне визначення: «Варшава танцює, Краків молиться, Львів любить, Вільно полює, а старий Київ — грає в карти». Ось ще один цікавий факт: жертвою київського шулера став відомий композитор і піаніст Ференц Ліст. 1847 року він приїхав сюди на контракти з концертами. Йому заплатили багатотисячний гонорар, який відразу ж перейшов до кишені спритної людини — шулера-картяра.

Що ж — азартні ігри — завжди шрами та надії, і на Костьольній, не розгубивши особливої самотності прогулянки, вдалося з’ясувати дещо більше, ніж стандартні дати і уточнення, адже кожна маленька відвертість більш ніжна і душевна, а інколи — й зустріч з чимось несподіваним.

Чи не зіграти нам в підкидного дурника? — раптово, ситуативно запропонувала супутнику. Лише зауваж — я завжди запам’ятовую всі карти і виграю, щоправда, лише в тих, у кого пам’ять куца. Ризикнемо?

P. S. Кажуть, що колекціонування — безумство здорового глузду. У моїй колекції — враження, а кожна душевна подорож, як теплий шепіт посеред повсякденності. Що ж, легкого дихання і зустрічі за новим поворотом, вже зовсім-зовсім весняним...