Хто не береже честі своєї рідної мови, той підкопує основи своєї нації.
Іван Огієнко, український вчений, єпископ, митрополит УАПЦ, предстоятель УГПЦК, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог

Між Заппою і вовком

29 серпня, 2019 - 16:17

ACCOMODATION

Над літовищем — низькі темні хмари і якийсь загадковий неляканий птах.

Аеропорт невеликий. На стінах — концептуальні фото, зняті згори.

Реклама: радісний чоловік середніх років по вуха сидить у бруді. Чомусь схожий на Де Ніро.

Це швидко минає, наче зайвий кадр, вклеєний з іншої плівки.

***

Біля мого готелю продають бурштин і завжди хтось грає музику. З бурштином сидять люди цілковито різного віку, є навіть хлопчисько заледве 10 років. З музикантів запам’ятовується худий нервовий баяніст, він весь час озирається по сторонах. Заяложені мелодії утворюють слащаво-бравурну рамку довкола його стривоженого обличчя.

Пора гуляти.

ГУЛЯТИ

Центр міцно упаковано в палітурку старого міста.

Його вертикальний препарат, зріз, який добре лягає в лінзи фотокамери — криволінійна перспектива мощених провулків, багатокутні фрагменти стін, найчастіше білих, але так само охристих, бежевих, зеленкуватих  — нагромаджується нерівними сходами й увінчується шпилем найближчої церкви, встромленої в належно блакитне небо. Вікна відкидають на бруківку власні скошені негативи.

Виткі вулиці, гра світла, типізація краєвиду.

Стіна, дах, церква.

***

Вільнюс у маятнику моїх п’яти літніх днів — розжарена геометрія. Район хмарочосів на березі Няріса майорить велетенським скляним знаменом. Мені кажуть, що Вільнюс схожий на Львів і я ладен погодитись, але не пам’ятаю, який Львів. Старі міста завжди тягнуть за собою довшу, об’ємнішу, ніж вони самі, образну тінь. Десь поза кадром образ Львова й образ Вільнюса перетинаються.  Їхня ймовірна подібність витворює додатковий клубок значень, у який комфортно вплутуються привиди уявної Європи. Стіна, дах, церква.

***

Церква, тобто костьол святої Анни — червона цегляна готика. Дивлячись на неї, думаєш про схильність католиків до тонких напружених ліній. Наче кістки, що вириваються з тіла, чи велетенські шипи. Не заповнити простір, а прописати йому вектор.

***

Сусідній Пречистенський собор виглядає зсередини так, як виглядає будь-яка православна культова споруда. Зовні — біла брила з червоними дахами, без позолоченого слов’янського кітчу.

В ХІХ столітті ця будівля слугувала анатомічним театром. Нічого дивного: спеціалізація одна й та сама.

***

Якщо зробити кілька поворотів у правильному напрямі,  можна знайти 3-поверховий будинок, наче складений зі шматків інших будинків; отут вагонка, отут — фарбований бетон, а тут бетон нефарбований, а тут обшито якимись планочками, а тут — гола цегла. Будинок-латка, будинок-Голем, чиста тобі фавела; неподалік — до болю знайомі дерев’яні сараї, але при цьому покриті червоною черепицею, відшліфована вечірніми посиденьками до дзеркального блиску лавка, поруч з якою валяється пластикове позолочене відро з емблемою дорогущого шампанського «Моет». Тут же висить свіжовипрана білизна, яку ніхто не стереже. Під стінами стоять порожні пересохлі стільці. У підворітні проходить жіночка в короткому домашньому халатику. З-за рогу з’являється зосереджений чорношкірий джентльмен у брючному костюмі й чорних окулярах, мов з американського фільму. Це теж Вільнюс, крихітко.

***

Є навіть хрущовки, все одно не такі, як в Україні. Вільнюс травмований радянським досвідом рівно на 48 років, не більше й не менше.

***

На дальньому підході до хмарочосів — величезна, груба й зрима в цій грубості іржава клепана труба, зігнута у формі арки, перекинутої через доріжку перпендикулярно річці. Прізвище автора — Урбанавічюс. Я уявляю, як її ненавидять місцеві, але нічого іншого на березі з хмарочосами, точнісінько навпроти акуратних історичних фасадів бути не може.

Береги Няріса в цій частині засаджені польовими травами, які цвітуть фіолетовим і жовтим. Іржаві труби й польові квіти — це дитинство, яке тягнеться до природи й індустрії водночас — і та, і та таємничі, мов чудовисько під ліжком. Трави давніші. Міста колись не було, а вони й спека були.

***

Ще липи й очерет.

УЖУПІС

В Ужупіс, що означає Заріччя, потрапляю по місточку через Вільню. Проходжу повз галявину з будійською ступою й різнокольоровими прапорцями на мотузках.

Потім бачу дерев’яну гойдалку для дорослих у вигляді зебри-однорога.

Рояль і піаніно на березі річки.

Дерево, поросле старими вініловими платівками.

Гіпсову Венеру з руками й добре промальованими грудьми.

Найменший у світі порт, з якого можна доплисти прямо до Нью-Йорка.

Патлатого ангела з сурмою на головному перехресті.

При СРСР тут жили переважно асоціальні елементи. Колись це були справжнісінькі нетрища, де будь-який зайда міг отримати по обличчю в силу наявності цього обличчя.

1 квітня —  а коли ж іще — 1997 року міські художники проголосили тут «республіку». Республіка має герб, кордони й дорожні знаки, президента, міністрів і шерифа, а, головне, власну конституцію, яка вивішена на вулиці на металевих табличках 36 мовами, в тому числі українською.

1. Людина має право жити поруч з річкою Вільнялє, а Вільнялє — текти поруч з людиною.

2. Людина має право на гарячу воду, опалення взимку та черепичний дах.

3. Людина має право померти, але не зобов’язана.

4. Людина має право на помилку.          

5. Людина має право бути одною-єдиною.

6. Людина має право кохати.

7. Людина має право бути нелюбою, але це необов’язково.

8. Людина має право бути невідомою та незнаною.

9. Людина має право лінуватися або нічого не робити.

10. Людина має право любити кицьку й опікуватися нею.

11. Людина має право піклуватися про собаку до кінця днів одного з них.

12. Собака має право бути собакою.

13. Кицька не зобов’язана любити свого хазяїна, але в скрутну хвилину мусить прийти йому на поміч.

14. Людина має право часом не знати, чи має вона обов’язки.

15. Людина має право сумніватися, але не зобов’язана.

16. Людина має право бути щасливою.

17. Людина має право бути нещасливою.

18. Людина має право мовчати.

19. Людина має право вірити.

20. Людина не має права чинити насильство.

21. Людина має право усвідомлювати свою мізерність і свою велич.

22. Людина не має права зазіхати на вічність.

23. Людина має право розуміти.

24. Людина має право нічого не розуміти.

25. Людина має право бути хоч якої національності.

26. Людина має право святкувати або не святкувати свій день народження.

27. Людина мусить пам’ятати своє ім’я.

28. Людина може ділитися тим, що має.

29. Людина не може ділитися тим, чого в неї нема.

30. Людина має право мати братів, сестер і батьків.

31. Людина може бути вільною.

32. Людина є відповідальною за власну свободу.

33. Людина має право плакати.

34. Людина має право не бути зрозумілою.

35. Людина не має права перекладати провину на іншого.

36. Людина має право бути приватною особою.

37. Людина має право не мати жодних прав.

38. Людина має право не боятися.

39. Не перемагай.

40. Не боронися.

41. Не здавайся.

Крізь прочинені брами видні старосвітські зарослі двори, де з масивною самовпевненістю на фотелях сидять древні баби; напроти може стояти, поштиво схиливши голову, крупний небезпечний хлопак у спортивних шортах і майці. Вона його пам’ятає в пелюшках, і його батьків теж.  Правдиві зарічанці.

***

Весільна фотосесія в Ужупісі: наречена в білій сукні й кедах, у хлопця картаті штани, а кольору піджака я не пам’ятаю, бо всю увагу привертає блакитний трояндовий бутон у нього в петлиці. Вони фотографуються на тлі місцевих напівруїн, інколи в доволі непристойних позах. Одразу видно — міцна буде родина.

Блакитні троянди часто використовуються, щоб символізувати таємну або недосяжну любов. Однак через генетичні обмеження вони не існують в природі. Деякі культури стверджують, що бажання володаря блакитної троянди обов’язково здійсняться. У «Твін Пікс» Девіда Лінча секретний проект «Блакитна троянда» займався надприродними явищами. У рок-групи The Residents, обличь яких ніхто не бачив, є пісня Blue rosebud про ескімоса, що їсть ефір.

На цьому місці в мене обірвався ґудзик.

ПОДВОЄННЯ

Виходжу з Православної церкви напроти мого готелю; зайшов туди, бо православ’я в католицький країні — ще та екзотика. Назустріч мчить коротко стрижений молодий чоловік  у синьому піджачку та як-ніяк випрасуваних штанцях зі стосом книжечок під пахвою, не скидаючи темпу й не змінюючи милостивого виразу обличчя, вигукує мені: «Бл*ть!.. Угу» й зникає в церкві.

З зарядом благодаті між очима проходжу кілька кроків по вулиці, з дверей сусіднього кафе виступає хлопець у спортивному костюмі й у зеленому кепі. На щоках у хлопця нататуйовані п’ятикутна зірка, арабська в’язь, автомат і смерть з косою. Хлопець каже: «Слишиш?! Е!» і йде в наступне кафе.

Мені здається, що це одна людина.

***

Блукаючи виставковим центром «Літекспо» за містом, натикаюся на двох юнаків, які малюють олівцями одне величезне обличчя на стіні, але хто з них Альгірдас, а хто Ремігіюс, визначити неможливо, бо вони близнюки. А ще художники. А ще їх обох покинула мати в ранньому віці.

Наступного дня в центрі підходжу до вуличного кафе «Бла-бла». Воно так і називається — «Бла-бла». В кіоску двоє дівчат, світловолосих і сірооких і абсолютно ідентичних. «Де Заппа?» — питаю я їх. Вони не знають. «Де ресторан N?» — питаю я їх. Знають, але все одно не знаходжу.

У «Літекспо» мені розповідають про перемогу литовських художників минулого місяця на Венеційській бієннале: національний павільйон отримав «Золотого лева» як найкращий. Інсталяція називається «Сонце і море (Марина)». Це штучний пляж, на якому лежать люди, які раптом починають співати оперу, розповідаючи про свої проблеми. Глядачі дивляться, стоячи на балконі. Серед співаючих — двоє жінок-близнючок. «Стомленість людського тіла стає метафорою змученої Землі».

Двоє панків з інтелігентними обличчями вигулюють великого доброго собаку.

По Нярісу пливуть дві червоних байдарки.

На березі стоять двоє рибалок.

Біля них у немислимій для Києва близькості сидить двійко качок.

Можливо, вже й мене тут більше ніж один. І десь я, другий, на тих самих вулицях.

***

З пам’ятником Френку Заппі, немислимому Френку, непристойному Заппі найкраще фотографуватися шляхом суміщення маківки своєї голови з основою голови Заппи, тим паче що пам’ятник за своєю конструкцією дозволяє це зробити, адже голова Заппи знаходиться на самому вершечку довжелезної блискучої труби. Таким чином на фото виявиться, що Заппа росте у вас з маківки наче одушевлене доброякісне утворення, яке ось-ось спитає ламаною російською «Что за х*йня?», як власне він і спитав у своїх чеських слухачів, уперше в житті з’їздивши до Москви й більше туди не повернувшись.

Таким чином, у Вільнюсі є іржава труба у формі антитриумфальної арки й пам’ятник Френку Заппі на  кінці прямої блискучої труби. Вільнюс — хороше місто.

РУХ

Екскурсоводи люблять згадувати Наполеона: він проїздив через Вільнюс, коли йшов воювати з Росією. Гід обов’язково розповість вам, що він називав Вільнюс «північним Єрусалимом», і хотів забрати церкву святої Анни з собою в долоні, а взагалі Литва — найбільш середземноморська країна Балтики, тут культ кави й піци. Перевірити це за п’ять днів неможливо, так само як і наявність грибної лихоманки у вересні.

Лишається вірити на слово.

***

Екскурсоводка зупиняється на Німецькому бульварі.

— Вільнюс сильно постраждав від боїв під час Другої світової...

По бульвару з ревом проїздить шкіряний бородань на мотоциклі.

— ...але цей район уцілів. Нова радянська влада хотіла його знести й перебудувати...

Мотоцикл оглушливо пролітає в зворотному напрямі.

— ...але вільнюські архітектори, стривожені такою перспективою, зібрали хабар: литовські сири й ковбаси ще дорадянської якості і відвезли їх у Москву...

Організм на мотоциклі знову вдирається в межі нашого звукового поля.

-... Та що ж це таке! — вигукує гід і швидко закінчує:

— Вони віднесли хабаря чиновнику, який мав відповідати за перебудову Вільнюса, і той про Вільнюс забув! За ковбасу й сир.

Мотоцикл уже десь далеко.

***

Непримітного вигляду чоловік в окулярах неквапно їде на древньому велосипеді з електромотором і гучно, на всю вулицю крутить музику, точніше навіть не музику, а музон, точніше, не музон, а музло, жіночий голос стікає патокою: «Подарил мне небо, подарил мне звезды, чтобы я счастливою была» — «посмотри на звёзды, посмотри на это небо взглядом, слышь, тверёзым, посмотри на это море — видишь это всё в последний раз» — продовжує послужлива пам’ять.

***

Молоді мчать на самокатах, які дійсно котять себе самі.

***

Тільки не їздити тролейбусами, бо в тролейбусів людський голос. Щоразу, коли вони під’їжджають до зупинки, то видають такий протяжний звук, наче на щось скаржаться.

***

В пошуках Національної галереї звертаюся до першого-ліпшого перехожого. Той веде мене куди треба. По дорозі виявляється: сам литовець, але литовців ненавидить, бо бардак; відставний військовий, не пішов проти народу в 1990-му; живе у костелі, зараз там служба польська, тому пішов гуляти; а пенсію  нормальну не дають, кажуть, їдь за документами в Росію, гаддя.

На галереї висить оголошення: «Зачинено у зв’язку проведенням Дня батька».

І це правда. Стільки чоловіків з дітьми я не бачив ніколи.

ГУЛ МОВИ

Вільнюс розпорошує пафос столиці по виразних дрібницях.

Стіна літературної слави починається зі вставних шелеп, замурованих у неї.

Ще у стінах є багато іншого. Чайники, кавники, кухонні ножі, гайкові ключі, обличчя Гюнтера Грасса, русалка, яка мружиться на сонці, шинель, яку один солдат віддав другому, щоб той не замерз, і замерз сам.

Пам’ятник праведникам часів Другої світової — невисокий куб чорного граніту з зіркою Давида й пояснювальним текстом. Перед цим знаком на землі простягається рівний кількаметровий прямокутник, засипаний чорними камінцями; такі зазвичай кладуть на єврейські надгробки. Довкола — безтурботний парк.

На перехресті вулиць Басанавічяус і Міндауго стоїть бронзовий хлопчик, який замріяно дивиться вгору, притиснувши до грудей калошу. Він її збирається з’їсти. З’їсти, аби справити враження на дівчину, в яку закоханий.

Це не пам’ятник письменнику Ромену Гарі, це пам’ятник персонажу Ромену Гарі.

Монумент князя Гедимінаса повністю випадає зі стандарту скульптурної композиції героїв, завойовників і засновників. Справа не тільки у модерністській вугластості фігур, не тільки в тому, що князь тримає меч паралельно землі, пропонуючи мир, — а в тому, що Гедимінас спішився. Стоїть поруч із конем. Тобто це не просто пам’ятник видатній людині, це пам’ятник людині й коню — останній не підпорка для ефектного вершника, а рівноправний учасник місії.

Кажуть, Гедімінасу тут наснився вовк і саме тому він вирішив будувати місто.

І Заппа на трубі.

***

Регулярно зустрічаю білого хлопчика з чубчиком і крильцями за спиною. В несподіваних місцях. Обличчя в нього усміхнене й дещо єхидне. Виявляється, кілька років тому по місту вирішили наставити статуї херувимів, ось і наставили — біля магазинів, університетів, на дахах і балконах. У будинку, де жив Ромен Гарі, який з’їв калошу через кохання, білий херувим стоїть на одному балконі, а сірий вовк сидить під ним на другому. Дуже вільнюське сусідство.

Й труба під Заппою.

***

Мене переслідують категоричні настанови, написані різними мовами.

В аеропорту: «Стань брудним в терапевтичному литовському бруді».

У центрі: «Не їж жовтий сніг».

В готельному кафе: «Живи швидко, помри молодим».

На виставці: «Лукасе! Вставай! Мистецтво закінчилось!»

Знову в центрі, багаторазово: «Час».

***

Район Жверінас — квартали дво-триповерхових дерев’яних будинків, екзотика для українського ока. Наличники, стріхи, ставні, різьблення.

Затишно. Зелено. Відчуття суцільного санаторію.

Фотографую будинок під номером 10.

— А чого ви тут робите? А нащо знімаєте?

Жінка невисока, худорлява, в чорному і з фарбованим під вороняче крило волоссям, яскраво-червоною помадою, немолодих літ, але випромінює енергію.

— Я старі дерев’яні будинки люблю. Хто зна, що завтра буде. Може, позносять і щось нове побудують.

— Та ні, не позносять. Це ось перший будинок тут узагалі був. Я знаю того, хто все це тут починав. А я тут була, коли тут нічого ще не було. А ось тут ми з чоловіком живемо. Мене Іра звати. 47 років акушеркою працювала.

— Ух ти!

— По Вільнюсу багато ходить тих, кого я приймала. Ось і подумала: може, ви з моїх?

Радісно посміхається на прощання.

НА БІГУ

За кермом — Кароліс — молодий, привітний і рудобородий. Вмикає «Пінк Флойд», альбом The Dark Side of the Moon. Говоримо, звісно, про старий рок, доходимо висновку, що Джим Морісон був справжнісіньким сатиром з почету самого Пана, випадково заблукалим у нашому часі, і що щирість митця у певну мить доходить до точки, коли він починає творити власними нутрощами, вивертати себе як останній аргумент — і це не завжди красиво, інколи навіть лячно й безумно.

Під’їжджаємо до аеропорту. Машину заповнює дивна, булькаюча музика, наче потік мікрочастинок несеться через чийсь збуджений мозок, з тупотом ніг, пришвидшеним диханням, шумом авіатурбін і далеким вибухом, з недобрим реготом на задньому плані — «На бігу» з The Dark Side of the Moon про людину, яка біжить, щоби встигнути на літак. Герой не встигає — на щастя, бо літак розбивається. Але продовжує бігти.

І ось, у кришталево чистому звуку автомобільних динаміків, я чую, що поки психопат біжить на свій літак, поки літак злітає, поки диявол регоче, поки літак розбивається, поки психопат продовжує бігти — поверх усього цього рівно й спокійно б’ється серце.

Я десятки років і разів слухав цю річ.

Я почув пульс у ній вперше тут, в останні миті у Вільнюсі.

Сістола, діастола, сістола, діастола. Я розумію, хто біжить, розумію, хто регоче, але хто це настільки спокійний — настільки близько?

***

І десь я, другий, на тих самих вулицях.

***

Між Заппою і вовком.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Вільнюс — Київ. Фото автора
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ