Найбільша помилка в тому, що ми швидко здаємось. Іноді, щоб отримати бажане, треба просто спробувати ще один раз.
Томас Едісон, американський вчений і винахідник

Ореол однієї драми

У цьому розкішному будинку по Рейтарській, 22 колись розміщувалась «швидка допомога», а сьогодні самому будинку нікому допомогти
21 квітня, 2017 - 10:55

Так і гине він, змучений і недоглянутий, але, хай як це дивно, не втрачаючи гідності та своєї прекрасної витонченості.

Упевнена, навіть вишукана розмова з минулим не має викликати нудного подиву — «А я, мовляв, тут до чого?». Мистецтвознавчий, історичний рівень численних київських експертів, звісно, постійно шліфується, ну й чудово. Ми їм не суперники — наша прогулянка для аматорів і, не замахуючись на титул професійної дійшлості, хочеться не стати нудним і дуже правильним, а спробувати, доторкнувшись до якого-небудь історичного факту або міфу, не стерти відчуття чогось незвичайного, навпаки, оживити прогулянку своїм настроєм, запропонувати старій вулиці ніби пожити сьогодні лише на сонячній стороні й нам поніжитися з нею. Зрозуміло, якщо реальна об’єктивність не зіб’є стартову умиротвореність.

НЕРІДКО ЦЮ ВУЛИЦЮ НАЗИВАЮТЬ РЕЙТЕРСЬКА АБО РЕЙТОРСЬКА. А ПРАВИЛЬНО — РЕЙТАРСЬКА — ВІД НАЗВИ ОСОБЛИВОГО ВИДУ КАВАЛЕРІЇ РЕЙТАРИ. ПІСЛЯ СУМНОЗВІСНОЇ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ РАДИ У КИЇВ БУЛИ ВВЕДЕНІ ВІЙСЬКА МОСКОВІЇ — СТРІЛЬЦІ ТА РЕЙТАРИ. РОЗМІСТИЛИСЯ ВОНИ НЕПОДАЛІК ЗОЛОТИХ ВОРІТ, І У ЦЬОМУ РАЙОНІ ВИНИКЛИ СТРІЛЕЦЬКА Й РЕЙТАРСЬКА СЛОБІДКИ. В СПАДОК ВІД НИХ І ЗАЛИШИЛИСЯ НАЗВИ, ЗОКРЕМА РЕЙТАРСЬКОЇ ВУЛИЦІ. НА ФОТО — ПОЧАТОК І КІНЕЦЬ ТЕПЕРІШНЬОЇ ВУЛИЦІ РЕЙТАРСЬКА

Моментальна комунікація, не вередуючи, як буває, встановлюється і з протиріччями, і з гострими кутами, а вже тим більше — з округлими формами багатьох будівель, які вижили після чищення від «мотлоху» на Рейтарській у 70 — 80-і роки минулого століття. Тоді руйнували багато що — і неоренесансні садиби, можливо, й щось із класичного конструктивізму, і традиційну для ХIX століття масову забудову в цегляному стилі. Збирачі стверджують, що в той час тут можна було на задвірках зустріти і напівзруйновані колони, і гостросюжетні фрагменти балконних плетінь, а колись у поміщицькій садибі зустрічав гостей один із перших київських сінематографів «Рекорд», що затишно примостився на розі вулиці, й старовинний готель «Рим», побудований на початку ХХ століття.  І хоча, власне, на той час все це існувало вже в уяві, однак щось знаходили, і сьогодні живуть різні кокетливі фрагменти в колекціях, нагадуючи про будинки й будиночки, що належали спадкоємцям і дружинам колишніх полковників, дияконів, колезьких секретарів.

Дивно, але чарівливість вулиці, забудованої за часів Київської Русі, не зникла повністю, хоча були в її житті паузи: після навали 1240 року вона кілька століть стояла пусткою і повторно була заселена в другій половині ХVII століття, коли царські війська створили тут Рейтарську і Стрілецьку слобідки. Запитай мене до цієї прогулянки, хто такі рейтари, замислилася б і, швидше за все, чесно зізналася б — не пам’ятаю. Зараз знаю — це легка кінна кавалерія. Ось так, з їхньої легкої руки, і виникла назва старовинної вулиці.

ЩЕ ОДНА АРХІТЕКТУРНА ПЕРЛИНА НА РОЗІ ВУЛИЦЬ РЕЙТАРСЬКОЇ ТА ОЛЕСЯ ГОНЧАРА. ЦЬОМУ БУДИНКУ ПОТАЛАНИЛО ТРОХИ БІЛЬШЕ. АЛЕ У 80-Х РОКАХ ПІД ЧАС КАПІТАЛЬНОГО РЕМОНТУ ОДИН ІЗ ДРАКОНЧИКІВ ВТРАТИВ ГОЛОВУ... ЇЇ ВІДНОВИЛИ, АЛЕ ТЕПЕР ТВАРИНКИ СТАЛИ НЕ ДУЖЕ СХОЖІ ОДИН НА ОДНОГО

Пробігаючи очима від будинку до будинку, вловлюю і красу маскаронів на фасаді вишуканого будинку під номером 20, занурююся в шарм балконних мережив з вплітанням звіриних голів, які, як завжди, покликані оберігати й приносити достаток, відчуваю, з якою любов’ю все це народжувалося в уяві майстра, ніби вела його закоханість не лише у свою справу, а й людська потреба поділитися з кимось близьким своїм світовідчуванням.

До речі, нецікава деталь — відомий київський архітектор Олександр Вербицький, а він — автор проекту, і сам жив у цьому будинку і довгі роки доглядав, майже як кербуд, за своїм улюбленим кам’яним дитям. Переконана, якби могла його запитати, навіщо всі ці чудові віконця-половинки, ці витончені колони між ними, почула б, можливо, відповідь — не вмію жити тьмяно, чого і вам бажаю.


АРХІТЕКТУРНИЙ ШЕДЕВР НА РЕЙТАРСЬКІЙ, 20 — АВТОГРАФ ВИДАТНОГО КИЇВСЬКОГО АРХІТЕКТОРА ОЛЕКСАНДРА МАТВІЙОВИЧА ВЕРБИЦЬКОГО (БУДУВАВ САМ ЧИ У СПІВАВТОРСТВІ КИЇВСЬКИЙ ЗАЛІЗНИЧНИЙ ВОКЗАЛ, ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ, НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК, ЦІЛИЙ РЯД ШИКАРНИХ ПРИБУТКОВИХ БУДИНКІВ)

Старожили пам’ятають різні і не особливо значні дрібниці, але все це — особисте життя вулиці й, слухаючи розповідь жителя будинку, над входом до якого застигли голови Гориничів, дізналася, що приблизно у 70-х роках минулого століття тут був капремонт. Одна скульптура фасадного змія відлетіла, і треба було або зносити його братика, або ліпити йому близнюка. Зупинилися на останньому варіанті, і зараз парочка разом і на своєму місці. Щоправда, новостворений злегка косить, і вираз обличчя в нього якийсь переляканий, але якщо прискіпливо не додивлятися, то симетрія на місці, і змії несуть свою службу справно.

Не запитуючи спеціального дозволу, несподівано зафіксувала думку, що промайнула начебто і не по темі, але все ж таки, упевнена, — такі прогулянки мають і антивіковий ефект, адже безперечно — щоб швидко постаріти на десять років, достатньо згорбитися і опустити голову. Можна сказати — стежте за поставою, але я раджу — подорожуйте рідним містом. Справжнє депо молодості саме у враженнях, а постава мимоволі випрямлятиметься. Інакше й не вийде все помітити та запам’ятати. Отже, спинку триматимемо.

БУДИНОК НА РЕЙТАРСЬКІЙ, 22, — БЕЗПЕРЕЧНО, ОДНА З АРХІТЕКТУРНИХ ПЕРЛИН КИЄВА. СЬОГОДНІ СПОРУДА ВЖЕ МАЙЖЕ РУЇНА — БЛИЗЬКО 20 РОКІВ СТОЇТЬ БЕЗ ВІКОН І ДВЕРЕЙ... А ЇЇ, МІЖ ІНШИМ, ЗА ДЕЯКИМИ ОЗНАКАМИ ПОРІВНЮЮТЬ НАВІТЬ З ПАЛАЦОМ ДОЖІВ У ВЕНЕЦІЇ...

Мої заспокійливі роздуми раптом перервав напарник Сергій П’ятериков, сказавши, показуючи на один із найрозкішніших будинків не лише на Рейтарській, а й у місті: «Тут мені вирізали гланди». Я йому жартома відповіла, що якби й була тут табличка, що підтверджує цей факт, її теж давно зірвали б мисливці за «халявою».

Дивлюсь на будинок, ніби створений не для кожного дня, і навіть, знаючи його трудове минуле і бачачи жалюгідне сьогодення, ореол поклоніння від захоплення смаком автора і тонкістю смаків виконавців задуманого не блякне, лише насильницька старість від байдужості пригноблює, а час і вправність мисливців не дрімають. Бачу, що з парадних дверей (до речі, тут на балконі були кам’яні букви, і здалека можна було прочитати «Швидка допомога»), що ведуть у давно порожнє розкішне безлюддя, вже знято ручку, точніше, вирвано. Нічого, що ці двері — копія дверей Палацу дожів у Венеції, екстремальні «культурні» злодюжки призвичаїлися, спускаючись на мотузках, встрибувати з даху у вічно незахищені склом вікна і нишком відщипувати хоч що-небудь від фігурних карнизів, ліпнини, кокетливих вікон-розеток. Утім, береться все, що потрапляє під руку, якщо пощастить залишитися непоміченим.

З біографії будинку з ореолом, як його завжди називаю, дізналася: «На початку ХХ століття в Києві існувало товариство лікарів-рятувальників — Товариство швидкої допомоги. Лікарі виїжджали на виклики безкоштовно, а товариство існувало за рахунок доброчинності. Для цієї організації 1914 року архітектор Йосиф Зекцер і збудував цілий квартал для лікарів. Головний корпус архітектор створив у дусі флорентійського Ренесансу. Архітектор стверджував, що копія лікарні Товариства швидкої допомоги є в Мадриді. За часів Першої і Другої світових воєн усіх поранених, доставлених з фронтів на київський вокзал, звозили в лікарню на Рейтарську. Страшний збіг, але в цій самій лікарні 1933 року, потрапивши під трамвай, помер і сам автор цього дивовижного будинку. Є версія, що загибель архітектора наштовхнула Михайла Булгакова на думку про загибель під трамваєм Берліоза в «Майстрові і Маргариті». У цій будівлі пізніше була й операційна, де легендарний Микола Амосов зробив першу в Україні операцію під загальним наркозом».

Можна було б, та й мимоволі хочеться, захоплюватися цією витонченою богемною бідністю, але ж недоречно. Довгі роки шедевр вмирає, щоправда, не втрачаючи краси від ран (а він, здається, сам — одна велика рана), від страшної порожнечі усередині, крижаної байдужості. Якби могла, заспокоїла б його смішними і наївними словами: «Не хвилюйся, я все владнаю», але ж це лише слова... Їх було достатньо, публікації і сюжети приходять і зникають, а змучений красень ніби промовляє словами Стівенсона: «Рано чи пізно ви всі опинитесь на банкеті, де куштуватимете плоди своїх діянь».

Ось і весь ореол — схоже, час трапези настав.

P.S. Попереду, вірю, зустріч за новим поворотом.

Тримаймо поставу!

Людмила ЗАСЄДА. Фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments