Ваші мертві обрали мене.
Джеймс Мейс, американо-український історик, політолог, дослідник голодомору в Україні

«Подорож – це метафора життя»

Львівські митці вирушили в пішу експедицію Україною, щоб зібрати матеріал для вистави «Enter UA»
7 вересня, 2017 - 16:28

Незалежний театральний діяч Сашко Брама та актор і фотограф Андрій Бучко вирішили пройти країну від крайньої західної точки, міста Чоп, до лінії розмежування на Донбасі. Вони хочуть знайти відповіді на прості й водночас складні запитання: чим живуть люди у великих містах і маленьких селах, якою уявляють Україну та співвітчизників, які живуть в іншому регіоні? Що у них спільного та відмінного? Хлопці розповіли «Дню» про очікування від подорожі та її реальні умови, а ще поділились враженнями від почутого й побаченого в кількох західних областях.

«ПОЛІТИКА НАС НЕ ЦІКАВИТЬ. АЛЕ МИ НАВРЯД ЧИ ЇЇ УНИКНЕМО»

— Як виникла ідея такої мандрівки? Чому назвали проект «Enter UA»?

Сашко БРАМА: — Певно, у кожної людини є бажання мандрувати, і ми — не виняток. Я запропонував Андрієві, з яким ми до цього разом працювали над кількома проектами, поєднати творчу роботу і подорож. Добре, що він мене підтримав, бо наодинці я б у таку мандрівку не вирушив. Тож минулої осені почали розробляти концепцію, думати про маршрут і гроші, ментально готувалися до походу.

У виставі будемо поєднувати мультимедіа, відеоарт і звук. Музика буде електронною, тож ми подумали, що і назва має бути схожою. Тоді й придумали «Enter UA». 

— Чому обрали саме піший спосіб пересування? Як формували маршрут експедиції?

С. Б.: — З одного боку, піша подорож — це мистецький акт, перформативна дія, для якої ти докладаєш певні фізичні зусилля і таким чином пізнаєш себе та власні можливості. З другого, це дозволяє краще дослідити середовище і робить тебе максимально відкритим до дійсності. У будь-який момент якась подія розвиватиметься перед твоїми очима, і ти можеш стати її частиною або зафіксувати як сторонній спостерігач.

Андрій БУЧКО: — Ми читали розповіді людей, які подорожують, їздять автостопом, передивилися безліч роликів на YouTube. Але коли пробули у дорозі перший день, то зрозуміли, що зовсім не так уявляли собі цю подорож і що вона буде важчою, ніж ми гадали.

СЕЛО ГОРИНКА НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ. ТИХА ЛІТНЯ НІЧ. ЗАКІНЧИВШИ ПОРАТИСЬ ІЗ КРОЛЯМИ, ОЛЕГ ЛЯГАЄ СПАТИ

Рюкзаки дуже важкі через фотоапарати. Частину речей та техніки довелося відіслати назад до Львова — вони просто не знадобилися. Захопившись скуповуванням камер, ми ледь не забули про найголовніше — намет. Ми придбали його на останні гроші і не пошкодували. Піти без нього було б найбільшою помилкою, як і без термоса.

— На що звертаєте увагу під час подорожі?

С. Б.: — Зараз головне завдання — бути максимально відкритим до середовища, щоб воно саме диктувало нам драматургію. Документалістика — це завжди співпраця автора і реальності, тому результат залежить не тільки від нас.

У кожній області є актуальні, наболілі проблеми, з якими ми стикаємось. Так протягом маршруту формується перелік тем. Потім будемо фільтрувати зібраний матеріал і вибудовувати загальну драматургію. Політика у цій подорожі нас не цікавить. Але ми навряд чи її уникнемо, адже те, що ми йдемо із заходу на схід, теж можна сприйняти як політичну акцію.

Побачене фіксуємо по-різному. Андрій більше фотографує, а я знімаю відео, іноді щось записуємо. Але останнім часом я перестав вести щоденник, бо не встигаю.

ПРО БОРОТЬБУ З СИЛАМИ ЕНТРОПІЇ

— Якими несподіванками вже випробувала вас дорога?

С. Б.: — Ми іноді жартуємо, що якби писали п’єсу і нам треба було б придумати якийсь унікальний день, то ми не вигадали б того, що з нами стається насправді.

ЗАКИНУТА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ У КАЛУШІ (ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСТЬ) — МІСТІ ІЗ НАДЗВИЧАЙНО СКЛАДНОЮ ЕКОЛОГІЧНОЮ СИТУАЦІЄЮ

Одного дня ми дісталися якогось села і вирішили взяти інтерв’ю у голови. Його не було на місці, і секретарка відіслала нас у бібліотеку. Ми поговорили з жіночкою, яка більше 40 років пропрацювала там. Вона розповіла, як змінювалися книги на поличках, прочитала нам вірші. Потім ми зустріли електриків, які знімали мертвого лелеку зі стовпа. Вони нам порадили піти у Клевань подивитися на Тунель кохання. І ми, попутно заїхавши з ними відремонтувати комусь світло, вирушили туди. Ввечері їли помідори з бутербродами в Тунелі кохання та обговорювали українські «істини». Тож ніколи не можна достеменно знати, що з тобою буде ввечері під кінець дня.

А. Б.: — ДТП на початку подорожі нас трохи вибило з колії. Мене збив п’яний мотоцикліст на виїзді із закарпатського села. Ми змушені були два тижні сидіти на одному місці, бо я не міг нормально ходити. А знайомі розпитували: «Що це таке — минув місяць подорожі, а ви досі у двох годинах їзди від Львова?». Але зараз уже все добре.

— Які ситуації та зустрічі запам’яталися найбільше?

С. Б.: — В окремих районах Тернопільщини землі приватизовані німцями чи данцями, а обробляють їх українці. Там вирощують ріпак чи інші культури, які виснажують землю. Ми пробралися на одну з таких ферм і побачили, що там створені нормальні умови для працівників — їх годують, є пральна машинка, душ тощо. Не знаю, чи ставляться українські фермери до своїх робітників настільки добре, як німці. Але це доволі суперечлива ситуація, тут не зробиш однозначний висновок.

ЗАКАРПАТТЯ МАЄ ДУЖЕ СТРОКАТИЙ ЕТНІЧНИЙ СКЛАД. НА ФОТО — ДІТИ ІЗ СЕЛА, БІЛЬШІСТЬ У ЯКОМУ — ЕТНІЧНІ УГОРЦІ

У Рівненській області ми зіткнулися з алкоголізмом у селах. Хоча це доволі банальна тема, але ми дійсно були вражені тим, що в кожному селі зустрічали п’яних людей. Особливо здивувала позиція продавщиці з магазину: «У нас в селі стільки «точок», і поліція все знає, але ніхто нічого не робить. Я теж продаю горілку, але моє сумління чисте, бо я лише виконую свою роботу».

У вже згаданий Тунель кохання дуже багато людей ходять фотографуватися, там висить безліч весільних стрічок. Але тим тунелем пролягає стратегічна колія, якою возять техніку в зону проведення АТО. Ми ще зустріли там солдата. Він розповідав, що коли був малим, він та його друзі вбивали вужів і розвішували вздовж тунелю. Назвав його «тунелем смерті». Тобто у цьому місці суміщаються діаметрально протилежні речі. Нам це видалось цікавою метафорою.

У Бучачі пішли знімати ратушу. Опівдні на ній пробив годинник, і зазвучав гімн України. Цю будівлю реставрують більше десяти років. Зайшли у підвал — там сміття та вода, все залито. Це ніби про стан речей в країні — коли ззовні зашпакльовано, а насправді...

Ми також  познайомилися з 72-річним реставратором Павлом, який певний час сам реставрував цю ратушу. Для мене він став уособленням екзистенційної теми боротьби людини з силами ентропії. Дуже цікаво, що нагорі грає гімн України, а внизу він слухає «метал».

Мабуть, найбільше нас вразили гуцули, які живуть у дерев’яній халабуді в лісових хащах і займаються вирубкою лісу. Вони це сприймають як своєрідне ремесло, а не злочин чи шкода природі.

«У ЛЮДЕЙ Є ЯКИЙСЬ СТРАХ ЧИ НЕВПЕВНЕНІСТЬ»

— Розкажіть більше про людей, які зустрічалися на вашому шляху. Що в них спільного? Чи багато відмінностей між жителями різних регіонів?

С. Б.: — Кожна людина — ніби окрема країна, окремий світ. Це зовсім різні люди. Їх об’єднує лише паспорт громадянина України і частково мова. Дуже складно звести їх до спільного знаменника.

ПРИДОРОЖНА ТОРГІВЛЯ — ДОСИТЬ ЧАСТЕ В УКРАЇНІ ЯВИЩЕ. НА ПОЧАТКУ ЛІТА МАШИНИ ПРОЇЖДЖАЮТЬ ЗАКАРПАТСЬКИМИ ДОРОГАМИ ПОВЗ СЕЛЯН, ЯКІ ПРОДАЮТЬ ПОЛУНИЦЮ

Взагалі у людей є якийсь страх чи невпевненість. Мабуть, бояться, що недостатньо гарні чи розумні, не зможуть красиво сказати «для кіно». Хтось насторожується, бо не знає, з якою метою ми хочемо це використати. Без камер люди відкритіші, говорять про те, що їм не подобається, хоча страх все одно є.

А. Б.: — Ну а хтось, навпаки, тільки-но побачивши камеру, починає на баяні грати, наприклад. Але це виходить так поверхнево, награно. А припідняти завісу приватного життя дуже важко, бо люди захищають свій простір. Їм складно довіритися чужим людям. Можливо, для цього треба трохи більше часу. Проте, хоч люди і не люблять фотографуватися, битися чи забирати камеру ніхто не ліз.

— Чи змінила вже подорож щось у вас?

С. Б.: — Мандри розширюють уявлення про цей світ. На осмислення побаченого треба час. Ми отримуємо дуже багато інформації протягом одного дня. Мені навіть здається, що сприйняття з часом притуплюється. Спочатку усе дивує, а потім поступово стає нормою. Ще я зрозумів, що не пропаду в будь-яких складних ситуаціях.

А. Б.: — Ми пройшли тільки частину дороги, найважливіше ще попереду. Зараз я не відчуваю у собі масштабних змін. Хіба зрозумів, що в майбутньому більше допомагатиму тим, хто у дорозі. Можливо, треба повернутися додому, щоб там усвідомити, що я став іншою людиною.

— Куди рухатиметеся далі?

С. Б.: — Пройдемо частину маршруту, що пролягає через Полісся. На деякий час затримаємося в Києві, потім вирушимо вниз по Дніпру до Запоріжжя, а звідти вже — в бік Донбасу. Хотілося б потрапити на передову, але пішки там іти небезпечно. Можливо, їхатимемо з волонтерами.

— Що порадите тим, хто захоче повторити вашу подорож?

С. Б.: — Для мене подорож — це метафора життя. Якщо не хочете, щоб із вами трапився дикий треш, то важливо дотримуватись елементарних моральних норм. Ось ми, наприклад, з останніх сил намагаємось не брехати і не критикувати, не крадемо і не їмо м’яса. Ще дуже добре в дорозі читати духовну літературу. Також наполегливо радимо не засмічувати довкілля.

Дар’я ТРАПЕЗНІКОВА, «День». Фото надані героями публікації
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments