Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Сива корова

14 січня, 2022 - 11:09

Я ніколи не був у Вінниці.
   Я кілька разів проїздив через Вінницю.
   В мене був приятель, який щомісяця їздив у Вінницю за чудовим, чистим як сльоза самогоном, що в ті роки суцільних підробок ставало спасінням для спраглих.
   Інший мій приятель родом із Вінниці, він чудовий піаніст і стиляга.

В 2014 у Вінниці дуже яскраво штурмували держардміністрацію.

«Вінниця» співзвучна з «Венеція».

Андрій Кронглевський, 37 років, актор з Дикого театру і артист стенд-апу, виріс у Вінниці. Чому би нам не поговорити?

Розмова вийшла, втім, навіть не так про Вінницю, як узагалі про буття української провінції, про її бентежні та зворушливі парадокси.

Багато в цій розмові відгукувалось мені. Тому вирішив інколи залишати до слів Андрія свої коментарі курсивом.

ГРУШКА

— Я народився в Таллінні. Батьки в мене з України: мати — медсестра, батько — моряк. А в 6 років з розвалом Союзу я переїхав у Вінницю і пішов у перший клас. Після школи поступив у Карпенка-Карого на акторський, пропрацював трохи в театрі імені Лесі Українки, в 2011 звільнився і до 2015 часто бував у батьків у Вінниці, їздив до діда в область. З її півднем знайомий прямо з пелюшок.

Таллінн — балтійське місто, сіро, хмуро, а тут ти приїздиш у якісь джунглі. Все яскраве, зелене, буяє. Цілковито інакша реальність. Бачиш — росте грушка, діти її трусять і їдять ці грушки. В Естонії грушки ніхто не трусив, може, вони там і не росли. І темперамент — небо і земля. Порівняно з Таллінном — просто якийсь Неаполь. Гаряча кров.

Д.Д.: Я теж був у Таллінні. Там до мене прилетіла чайка і почала кланятись.

КАЗАН

— Звісно, Вінниця змінювалась із часами. Ще в 1992 це було переважно російськомовне місто в центрі україномовного Поділля. Нонсенс: україномовних селян, які приїжджали на навчання, цькували навіть на початку 2000-х, причому діти тих колгоспників, що переїхали до міста в 1970-80-ті; встидалися походження. А зараз Вінниця толерантна. Всі змішалися, поробили родини, все полюбовно. Ми всі вінничани, ми всі разом, нам без різниці.

Декілька разів Вінницю визнавали найкомфортнішим містом України, і це при тому, що середні зарплати там удвічі нижчі, ніж у Харкові чи в Дніпрі. Ось чим мені подобаються невеличкі обласні центри: у людей немає грошей, але ми тут пофарбуємо, засадим квіточки, підшаманимо, виметемо, і все буде без грошей, але охайно.

БРИГАНТИНА

— В 1990-ті Вінниця була доволі депресивним містом, бо люди заздрили тим, у кого є дачі, городи. Ти ходиш у школу, де в тебе голодні вчителі, голодні однокласники. Всі зашарпані. Доволі жорстоко було навчатись там. Тому я з дитинства полюбляв прогулювати. У старших класах міг з’являтися там хіба що раз на 2 тижні — щоб побачили, що живий-здоровий.  А решту часу проводив на Бригантині зі своїм корешем, який привів мене туди в 9 класі. Там був у 1990-х Дьодік, барижив травою. Але ми тоді не курили, просто там шарились. Бригантина — це набережна Південного Бугу, де колись стояли військові річкові катери як музей. Ще літак, дитяче містечко. З одного боку — річка, з другого — вулиця Київська. Раніше там був мочар. У 1960-70-х насипали ґрунту й зробили провулочок. І там не ходили вчителі, мама на роботу не йшла, сусіди теж не траплялися. Тож я цей маршрут полюбив, бо він і від дому недалеко, а взимку можна на рибалку піти з вудкою, і на крижинах покататись, і провалитись. І все це вперемішку з якимись наркоманами, рибаками, браконьєрами, і всі катери порізали на метал, усе заросло корчами, церкви почали там будуватись... Коротше кажучи, фантастичні дитинство та юність. Вся наша фізкультура проходила на острівці, який зараз через фонтан на набережній недоступний для вінничан, на жаль. Не можна було ходити по цю сторону Центрального мосту, бо вчитель фізкультури побачить, що ти прогулюєш. А от від Центрального автовокзалу і до Київського мосту і далі понад річкою — о, це воно! Але найулюбленіша — оця бетонна  Бригантина. Від Центрального мосту вона йде до місця, де зараз бар «Реберня», і над річкою-вонючкою... Там ми з другом мріяли. Обговорювали фільми, книжки, майбутнє, плани захоплення Всесвіту, втечу з країни. Дуже чомусь хотіли в 1990-х емігрувати.

А потім ти виїжджаєш з цієї бульбашки, і то вже зовсім інший світ.

ГЕОМЕТРІЯ

— Річка робить такий, як у пазлах, виїмок, кишеню. У цій кишені розташований центр. Він складається з невеличких мікрорайонів — верхній і нижній Ліверпуль, Єрусалімка й Париж. Останній — це найцентральніше місце, там парк, фонтани, театри, все поруч. Через дугу, що робить річка, перекинуті три мости — Староміський, Центральний і Київський. За Київським і Центральним починається так звана Варшава, що тягнеться аж до залізничного вокзалу.  А Староміський з’єднує центр зі старим містом — це приватний сектор. Місто доволі компактне, чим мені і подобається. Можна його пройти за півтори години не напружуючись.  Тобто з центру, в який би ти бік не пішов, ти через 45 хвилин з нього вийдеш. На околицях висотки, ближче до центру приватний сектор вперемішку з радянською забудовою. У центрі все цікаве. Він невеличкий, але має свої, так би мовити, перлини. Роботи архітектора Григорія Артинова... Якийсь заможний пан міг найняти Городецького, аби збудувати собі обійстя. Можна назбирати не менше десятка гарних будинків, цінних і історично, і естетично. Мені подобається на кутку ринку «Супутник» невеличкий будиночок з червоної цегли, дуже гармонійний і пропорційний, на два поверхи. Все в ампірі йде, а тут такий початок ХХ століття — червона цегла, прості форми, обожнюю.

РОЗВИВАЮЧІ ІГРИ

— Бібліотека імені Тімірязєва з колонами й читальними залами, тубдиспансер, вінницька дурка (психлікарню. — Д.Д.) — експропрійовані садиби після революції. Шикарні приватні будинки зі віковими ялинами. Це місця, куди можна вільно потрапити,  коли замерз, наприклад, почитати книжок. А ще більярдна і шаховий клуб. Я займався колись шахами — цілий місяць ходив у дитячу школу. Отаке от сіре осіннє місто, холодно, дощ іде. Ти йдеш, постійно перебігаєш по джерелам тепла, і вони абсолютно різні на смак на вигляд. Якщо це шахово-шашковий клуб — останнє заняття дітей о 19.00, а о 21.00 приходять дядьки з пивом і горіхами, з цими годинниками й дошками, сідають у класах на дитячі стільці й грають у бліц на гроші. Фантастична річ! У дитячій школі, але по ночах, коли всі по домах. І півасіка цицьку приніс на два літри, і горішків, і сухариків, і ще на гроші пограв, може навіть щось і виграв. Реакція на підказаний хід: «Михалич, будете п**діти — будете розраховуватись».

А більярдна не якась дорога, а така, для пацана, який знайшов пару гривень,  і там чувак, який одразу зобов’язується бути твоїм тренером, хоча ти його про це не просив. Він стежить уважно за грою. Наливає собі 50 грамів, цибулька, сальце, на табуреточці — в більярдній! — а ти теж уже «Тамянки» даванув чи портвейну... «Що ти тримаєш кій, як б*** ***й (занадто ризикована ідіома — ДД), візьми його нормально!» Ти з осіннього дощу заходиш у місце, яке затишне не за рахунок грошей чи ремонту — а тому що.

Д.Д.:  Грати в шахи мене навчив батько. Одного разу я сів грати з дворовим хуліганом Валеріком, і, незважаючи на те, що йому підказував старший хлопець, обіграв його. Валерік захотів за це настукати мені по мармизі, але старший не дозволив.

Востаннє я грав у шахи віртуально з молодою косметологинею, схожою на героїню фільму «Амелі». 3 рази виграв, 5 разів програв.

ФРОНТИР

— Вінницька російська мова — діалект, який ні з чим не сплутаєш. Корінні вінничани ним володіють, але зараз уже нечасто його почуєш. Швидкість думки наслідується з української мови і дуже спрощуються конструкції. Ось у мене дід працював сторожем на млині. Приїхала перевірка з охорони. Спитали: «А чого ви рік працюєте, а у вас жодного затримання за крадіжку?» І дід відповів, не задумавшись ані на секунду: «Бачу, що крадуть — взяв, нагнав». Все. Жодних питань.

В мене є гіпотеза, що Вінниччина слугувала певним буфером ще з часів козацтва і тому виробила своє почуття гумору і дуже його цінує. Коли завтра можуть набігти й усе відібрати, коли нема чого втрачати — це впливає на культуру. Мої друзі дитинства з села без вищої освіти, без бекграунду по книжках проявляють такий дотепний розум, що я сміюсь до сліз, катаюсь по підлозі. У Вінниці є таке (видає специфічний гмикаючий звук. — Д.Д.). Це ми впізнаємо одне в одному, де б и не були. Навіть не по словах. «Гм». Все буде харашо. І це завжди приходить на виручку, бо інакше там ніяк. Знайомий розказував: забирає міліція чувака, якого розшукували, з квартири його дівчини, і кажуть: «Тільки нічого не видумуй, бо будемо стріляти». Він відповідає: «Гм. Я відстрілюватимусь!» — «Чим?» Він бачить маленьке котенятко, хапає його та кидає міліціонеру в обличчя: «Оцим!» Йому таки спрострелили нирку, дали два чи три роки умовно, але оцей красивий жест — дуже по-вінницьки.

Люди бігали у Вінницю по 40 кілометрів, аби побудуватись.  Щоб діти могли в хорошу школу ходити. В одного мого друга дід чи прадід дійсно бігав 40 кілометрів, заливали фундамент чи клали камінь десь на болоті, потім повертався в село — все, щоб прописатись. Бо нема прописки — не дають роботи. Нема роботи — не дають прописки. І всьо. Титанічні подвиги.

БІДНИЙ ДАНИЛО

— Деякими речами Вінниця дивує. Ось після 2014 по Україні пішла хвиля перейменувань. А у Вінниці ще в 1990-ті все перейменували. Проте жаба тисне: всі довкола щось міняють, а в нас жодного провулочку Леніна, Нахімова, Шмахімова... Чим ми гірші? О! Є Сорокаріччя Перемоги. Буде Данили Галицького. Першотравнева? Буде Василя Стуса. Ми не трудящі, ми не солідарні. Це мені дуже подобається. «Так, ось ми зібрались. Всюди перейменовують вулиці. Ми будемо робити? В нас є що?» — «Ні, ми все давно вже» — «Ну щось таки треба!»

ПРОГНАЛИ ГРОЙСМАНА

— Був один випадок. Висока драматургія. Приїжджаю на літні канікули у Вінницю. Гройсман — мер. І він влаштовує безплатний джазовий фестиваль поруч з міськвиконкомом. Ставить сцену, 200 стільців і привозить якихось європейських джазових суперзірок. От щоб прямо посеред дня грали, містяни б ходили по Соборній вулиці й кому цікаво — сідали б, слухали. А містянам начхати. Вони собі ходять, а там щось пілікає.  Ми з другом ідемо, о, присядемо. Ги, дивись, джаз, ху*о-мойо, бла-бла-бла. І коло нас сидить два типа, вони встають та йдуть. Придивляюся — а це Гройсман з охоронцем. Вони самотньо дивилися, на що вбахали купу грошей. Була в них надія — два пацана молодих, може їм сподобається — а ті пацани сидять, х...ми криють ту музику. Тьху ж ти дідько! Встали й пішли на роботу.

«МОБІ ДІК»

— Є Ігор Ладан, дай йому Бог здоров’ячка, і його музичний магазин «Мобі Дік». От коли в Києві перетинаєшся з будь-ким, хто з Вінниці — музикантами, художниками, будь-ким творчих професій — усі знають «Мобі Дік». Працює з 1990-х, переїздив купу разів (14 — ДД). Я вперше туди прийшов, нічого не знаючи, шукав якогось Цоя, господи прости. Ігор у мене питає: «А ти «Лед Зеппелін» слухав? А «Дорз?» — «Ні» — і очима лупаю. А в нього стіл як холодильник, і в кожному відділі по програвачу компакт-дисків. На вітрині 30 ліцензійних дисків виставлено, а в гаражі, в засіках — усе що хочеш, світова фонотека у вільному доступі тільки для своїх. Він тобі 6 дисків принесе, чаю заварить, про якесь кіно поговорите. Магазинчик 4 квадратних метри, але купити нічого неможливо, бо там постійно тусили гості Ігоря, молодь, старші знайомі, вони могли там годинами зависати, він їм радив фільми, музику, книжки давав почитати. Отака органічна вінницька тусовка, яка знайшла притулок. Тобі 16 чи 17 років, ти знайшов грошей на пляшку пива. Осінь, холодно. Зайшов погрітись. І стирчиш там. Мені завжди щастило у житті на вчителів — це мене боженька поцілував — й Ігор Ладан один із них, бо познайомив з найвищими творами мистецтва. Це було влучно, в той момент, коли треба. Він умів знаходити з підліткам спільну мову, хоча, здавалося б, людина просто продає диски. Не педагог, не професор в університеті, але якось поєднував усе в одному.

Д.Д.: Роман Германа Мелвілла «Мобі Дік» я прочитав ще в школі в старших касах. Я не все зрозумів, я навіть не знав, шо риба — це символ Бога, але історія про невловимого білого кита, який сам потопить будь-яке судно, мене заворожила.

Через кілька років я взявся знову перечитувати роман, але його в мене вкрали. В лазні.

РАКУШКИ Й ЧУДІКИ

— Ну що таке вінницький інтелігент? Це найбільш пригнічена людина. Модно бути ким? Ментом або баригою. У цих людей у Вінниці є гроші. Або суддя, або прокурський, або «ракушку» має. В Одесі на ринку на 7 кілометрі всі з морських контейнерів продають, а у Вінниці така фігня, яка робила козирьок, а потім він складався і закривався на ключ. Ларьочок-ракушка, годував цілу родину.

А оті просто чудіки. Професура університетська, вчителі у Вінниці -люди не від світу цього. Артисти філармонії, актори, режисери — люди на таких малих грошах, що ніколи не хваляться статусом, освітою. Тихенько, скромно, не зазнаються. Й раді ділитися.

ШОКОЛАД

— Я не «топлю» за когось, але бачу речі. Є у Вінниці набережна, на якій стоїть цукеркова фабрика. Щоб дощами фабрику не змило, власник укріпив бетоном набережну, заодно поставив фонтан, лавочки. Якщо ми чистимо дно, робимо дамбу, то чому б іще не прикрутити два ліхтарики, не кинути лавочки на цей бетон і не запустити насос, щоб був фонтан? Це ж лише 5% від усіх витрат.

Фабрика тієї ж компанії в Києві на «Деміївській». Вигоди з того нуль, але теж поставили лавочки, фонтанчик, це щось. Ахметову належать усі теплоелектростанції. Він хоч коло однієї фонтанчик-лавочку втулив? Те ж саме з Коломойським. А цей зробив фонтан. Ну й присікуються до нього весь час, бо це випадає з правил, бо так не прийнято. Бабки косиш — нащо садити газончик, чого ти вийожуєшся? Тож найбільший внесок у регіон — оцих людей, що випускають цукерки. Якесь таке розуміння себе й міста.

Д.Д.: У Дніпрі Віктор Пінчук влупив над своїм заводом штучний місяць. Ввечері його добре видно з центру — жовтий підсвічений диск над трубами Лівого берега. Чиє небо? Калитчине.

ПАЛІМПСЕСТ

— Ми до Заходу, до Галичини не маємо жодного стосунку. У нас свій діалект, свої вишиванки, свої візерунки на килимах, свої окремі лінії з Трипільської культури. Це Поділля. Всьо. Виїжджаєш на 100 кілометрів від міста й потрапляєш уже на Буковину — зовсім інакший колорит. Вінницький, подільський діалект навіть по голосу трошки нижчий. Там говорять прямо на басах. А трохи далі — та ж українська, тільки трохи вище.

В нас є Південнобузький каньйон, який пролягає по гранітних породах, а є Дністровський, який вимиває старий вапняк. Два каньйони, дві різних цивілізації. Там усе що хочеш можна знайти. Римські золоті монети навіть. Моя вчителька з історії Вінниці надибала десь у селі хлібину у формі голови бика — від діда-прадіда передавали. Зроблена на якесь свято, на яке саме — вже й не згадати. Два поля перейшов у сусіднє село — а там уже так не прийнято. І такі скам’янілості є, яким тисячі років.

Д.Д.: Змагання з биком належать до найдревніших ритуалів. Претендент на царський престол Криту мав перемогти в обрядовому бою людину, одягнену в шкуру бика. Це випробування відоме з міфів про Тесея і Мінотавра, Ясона і бика царя Еета, Геракла, що здолав бика, якого цар Мінос відмовився приносити в жертву Посейдону. Також бик був символом Діоніса, його приборкання відоме як частина Діонісійських містерій. Ритону у вигляді голови бика в Археологічному музеї Іракілону 3700 років.

ШОКОЛАД

— У Вінниці ми з другом могли завести будильник на другу ночі, аби  подивитись «Сім самураїв» Куросави по телевізору. Дивитися до 5 ранку, потім лягати спати, думати, потім зранку йти на пари чи на роботу. Якщо тобі подобається Куросава, то таких, як ти, буде 80 на всю Вінницю. Можна почуватися сраною елітою, просто увімкнувши телевізор. Приїжджаю до Києва в гуртожиток, зустрічаю дівчинку, яка вчиться на оператора, в неї з Петрівки 250 бобин з усією світовою кінокласикою. І більше я не дивився. Бо всі такі. А там ти один. Зразки світової культури можуть розходитись тільки тому, що хтось цю книжку купив, вона пішла по руках.  Всі 20 чоловік, шо прийшли до «Мобі Діка» протягом місяця — всі обмінялись, прочитали, всі знають, і знають, що таких, як вони — одиниці. Інтернет — це одне, а інша справа, з ким ти це можеш обговорити. Вас по пальцях рук можна порахувати. Ви посилено обмінюєтесь інформацією. В Києві це природний стан речей, а там це вихід на барикади.

Вінниця — це місто, в якому темп життя ще дає можливість читати книжки.  У Києві я цього не уявляю — що от зараз сяду й читатиму книжку. Хіба тільки в метрі. А там це ще не виглядає дивно. Але Київ чим класний: на творчих тусовках корінних киян відсотків 10, може. Решта — це люди, яких по таких Вінницях були одиниці, а сюди приїхали, всі знайшлися й почали робити проєкти на голоді. Я бачив, як люди перші пів року просто наговоритись не можуть. Утворюється спільнота, всі в ній ростуть, одне одного будують, а потім ця спільнота розходиться і вже необов’язково жити в Києві.

ПОРОСЯ

— Ти вінничанам дозволь — вони порося заведуть. Прямо в квартирі. Центральний суд — цегляна башта, дитячий майданчик від «Рошену», вічний вогонь, клумби. Підходжу ближче — і розумію, що робітники засіяли 2-3 клумби квітами, а на решті — капуста, полуниця, кабачок уже в’ється. На хріна ці клумби, ми ж восени прийдемо, буде нам по мішку картоплі! Чи по помідорині, щоб закусювати. Клумба, блін. Хто тут ходить? Треба трошки бурячка, морквички. Чорнозему завезли, так хоч недарма. «Андрюха, ти уявляєш, ще вчора нічого не було» — і це не пенсіонер каже, а друг 25 років — «а вже сьогодні цей огірочок виріс і так листочком — «прівє-є-єт!»» Не те щоб огірка людині хотілося, а хотілося їй, аби ця рослинка проклюнулася. Психологічна підтримка самого себе. Коли воно вже росте, воно тебе радує.

Д.Д.: Один коломенський будочник бачив на власні очі, як показався з-за одного будинку привид; але, будучи за природою своєю дещо безсилим, так що одного разу звичайне доросле порося, кинувшись із якогось приватного будинку, збило його з ніг, — отже, будучи безсилим, він не посмів зупинити його, а так ішов за ним у темряві доти, доки нарешті привид раптом озирнувся і, зупинившись, запитав: «Тобі чого хочеться?» — і показав такий кулак, якого й у живих не знайдеш.

МОЛОКО

— Вінничани не б’ють себе в груди, як одесити чи львів’яни, але в них дуже велика міра пофігізму. Їм дуже важко нав’язати пієтет до будь-кого. Собі на умі. «Кажи-кажи». Я колись почув від вінничанина: «Мені все все одно, я виріс на молоці сивої корови». Є у Вінниці така сива корова, і якщо я на її молоці виріс, мені все все одно. Москва, Нью-Йорк... Так-так, кажи-кажи.

 

В тексті використана цитата з «Шинелі» Гоголя

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: