Наскільки велика сила людського духу! Дивишся на нього і дивуєшся: в чому душа тримається, а він мріє, працює, ніби перед ним - вічність...
Микола Амосов, український учений-хірург, письменник, публіцист, громадський діяч, академік НАН України

Я бачив світлину бога

28 листопада, 2019 - 17:26

РАНОК

Низькі великі хмари біля аеропорту. З труб тягнеться дим, поєднується з хмарами, від цього в повітрі постають пухкі монструозні восьминоги. А обрій чистий, і сонце встає золотою кулею, влаштовує виставу з велетенським віялом промінів.

Осінь. +37.

ОПТИКА УЩІЛЬНЕННЯ

Я вже бачив такий краєвид в Америці. Прості будинки, автозаправки, шосе, залізниця, стандартний урбанний ландшафт. Але тут — надмір деталей. Більше дротів над головою, більше стовпів, більше балок, плакатів, людей і людей з віялами на одиницю простору. Реальність ущільнена зусібіч. Ми на острові.

ЛІНОЩІ.

Лінгвопатріотичний відступ

Є в мене давній друг ще з гіповських часів. Він, будучи вже дорослою 25-річною людиною, узяв та й вивчив японську, одну з найскладніших мов на планеті, вивчив цю ніхонго з її двома абетками, ієрогліфами-кандзі, численними омофонами, рахунковими суфіксами й  незліченними відтінками ввічливості. Досі картина перед очима: Крим, табір просто неба, багаття, поруч із багаттям сидить патлатий засмаглий Славко, однією рукою помішує кашу (кашу він готував феноменальну), а другою гортає грубезний талмуд з ієрогліфами.

І я собі думаю: звичайний хлопець із Дніпра засвоїв ніхонго. А мільйони співвітчизників та співвітчизниць, наче не обтяжених ушкодженнями головного мозку, ніяк не подужають мову держави, в якій живуть. Набагато простішу за японську.

«Ми ледащі й недопитливі» — це ж не про нас сказано?

У ГОСТІ

Саме до Славка я й приїхав. У Чігасакі. Це інша префектура, година залізницею через Йокогаму до центру Токіо. Всю годину за вікном — ані ланів, ані лісів, лише більш чи менш щільна забудова. Десь посередині пролітає зелений контрапункт з величезним білим Буддою на схилі. І так півтора тижні.

Зрештою, ці пришвидшені кілометри злилися для мене в один суцільний Токіо. Не місце, а переривчаста цілісність, збіговисько оксюморонів, збитий фрактал, розсипаний тривимірний пазл, який не складається й не складеться.

ФАРТУШОК

Приїжджому потрібна екзотика. Тому одразу йду в Акіхабару.

Раніше тут був радіоринок. Тепер тут радіоринок і кавай.

Кавай (японською — каваій) означає мила, ба навіть миленька. Так називають персонажів аніме — вічно неповнолітніх дівчат з довжелезними ногами і в коротких спідничках.

Будівлі від трьох до десяти поверхів. Фасади завішані величезними банерами нових аніме та відеоігор з тими ж великоокими худорлявими істотами. По вулицях сунуть чоловіки — десятками й сотнями. Ряди продавців радіодеталей. Як це виглядає, можна побачити і в нас на Караваєвих Дачах (коровай — кавай, жартує псевдолітературний органчик у голові). Купую перехідник для розетки. З другого боку — зали гральних автоматів і кафе. Майже всі ненамальовані дівчата тут — це дорослі молоді жінки, одягнені як школярки з мультфільмів, у платтячка з мереживами й рюшиками, у фартушках. Тоненькими голосами закликають перехожих завітати в кафе, хапаючи за рукави. Стоять під пекучим сонцем. Побачивши камеру, припиняють посміхатися.

Кавайне кафе — солодощі й чайок, все удвічі дорожче, аніж у закладах з таким самим асортиментом. Навіть замизканий туалет — 5 доларів. Офіціантки — деяким із них помітно за 20 — винятково в тих самих однакових суконьках. У залі напівтемно, на сцені — відповідно вдягнена співачка, яка під караоке співає карамельну пісеньку на суміші японської та англійської. Відвідувачі — серед них, неймовірно, навіть одна відвідувачка з дитиною — сидять за столиками й ворушать фосфоруючими паличками.

В ігрових кімнатах — звукові каньйони. Кожна машина гримить немилосердно й блимає всіма кольорами. Тут самі лише чоловіки. Кавайні тян пританцьовують на екрані, виманюють із них гроші. Глухнеш моментально.

Інші автомати, теж поверх за поверхом — з механічними руками, щоб хапати іграшки. Дорослі люди, знов-таки переважно чоловіки, кидають гроші, намагаючись видобути пластикову інкарнацію якогось анімаційного вояка чи тушку рожевого плюшевого песика.

Мене не полишає думка, що це масове впадіння в дитинство приховує фрустрацію такої глибини, яку не осягнути жодним розумом.

ЕРОТИКА

Славко бере мене за компанію на урок музики. В оселі вчительки багато дерева. Шафи, полички, циновки, європейських меблів не видно. Цілком упізнавані керамічні статуетки. Позолочений лев. Інструменти 150-річної давнини, назви яких мені невідомі. Сива струнка господиня в картатій сорочці, брюках, мереживних шкарпетках. Сидіти — на підлозі на подушках. Учать пісню. Пісня називається «Любов на тисячу років».

За молитвою тисячорукої Каннон

За її обітницею

 Навіть на сухому дереві

Розквітнуть квіти.

Музика на моє вухо сумовита, але Славко запевняє, що урочиста.

Каннон був чоловіком і свідомо не пішов у нірвану заради допомоги живим істотам на шляху до просвітлення, в Японії став жінкою, а взагалі йому/їй притаманний гермафродитизм.

«Любов на тисячу років» співали як у пристойних будинках, так і в кварталах терпимості.

Це — еротика.

ПОРНО

Регулярно бачу жінок середніх років, доволі домогосподарчого виду, у футболках з написом PORN.

ЗАПАХИ

Біля станцій метра галузяться вулиці-базари. На території завбільшки з мою однокімнатну квартиру поруч на розкладках парфуми, шаурма, сумки, свіжа риба. І закуток, де всі курять.

І це прекрасно.

БОГ

Святилище імператора Мейдзі розташоване в парку з віковими деревами.

Прохолода. Святобливі відвідувачі. Багато молодих чоловіків у білих короткорукавних сорочках і чорних брюках, з рюкзаками — планктон розжареного міста.

Чорні круки каркають рівно по чотири рази, чим дещо порушують урочистість моменту.

Ритуальні прибиральники — вродливі хлопці в білому з мітлами.

Перед олтарем слід кинути монетку, двічі хлопнути в долоні, двічі вклонитися, один раз хлопнути в долоні.

На стінах дерев’яних павільйонів — картинки й фотопортрети імператора, якого не просто канонізували після смерті, а проголосили богом.

НАПАД

На третю ніч трапився тайфун.

Тайфун — це рівномірна злива, яка триває й триває година за годиною. Заколисаний, ти йдеш спати, але скоро прокидаєшся. Вітер реве за вікном — ти з таким ніколи не стикався, навіть тоді, в Дніпрі, в липні 1977-го, коли в Синельниковому був смерч, коли ти вперше побачив кульову блискавку — величезну зелену іскру, що вибухнула над залізницею двомастами метрами нижче, коли затоплювало підземні переходи й підвали, коли загинули люди й навіть всесоюзне радіо повідомило про це. Весь будинок тремтить. Тремтять стіни, шибки, дах. Через пару хвилин будинок розлетиться на друзки, ти ще кілька секунд лежатимеш, витріщаючись у чорне рідке небо, перш ніж тебе разом з матрацом не підхопить і не понесе геть, і кине на годівлю оскаженілим хвилям.

Обійшлося. Не цього разу.

ЗРУЧНОСТІ

Виявив, що люди ходять з маленькими вентиляторами. Різних форм, кольорів, є доволі кокетливо зроблені, висять на шнурках на шиях.

Ще одна побутова дрібниця — кишенькові попільнички — виглядають як гаманці, тільки замість монет — недопалки.

І сінтоїстські святилища між магазинами. Метафізика тут близька, домашня. Жодних драбин у небо.

ДІТИ

По дорозі до старої телевежі проходив повз божества, які опікуються дітьми — мертвими, живими й ненародженими. Це вишикувані довгими рядами кам’яні статуетки з однаково блаженними обличчями, в червоних слинявчиках і з червоно-білими вертушками на паличках. Коли я зупинився, подув вітер, у малят закрутилися їхні іграшки, а з ближнього саду раптом заграла «Богемська рапсодія».

Мамо, о, пробач, я не хотів,

щоб ти плакала...

І якщо не повернуся до тебе

до завтра,

То живи, як живеш — мовби нічого

не трапилось.

ФОРМА

Дівчата-підлітки — білий верх, чорний низ і м’які звірята на рюкзаках.

Метро. Навпроти мене сидить сухорлявий клерк. Брюки, сорочка. Раптом він знімає черевика й поверх шкарпетки на кістляву ногу аж до коліна натягує гетру. Взувається, спускає штанину. На нього жарко дивитись.

Ще в одному поїзді двоє школярів, троє школярок по 12—13 років. Роблять завдання прямо у вагоні. Хлопці, як водиться, в сорочках з короткими рукавами, дівчата мало того що з довгим рукавом, ще й у шерстяних жилетках і довгих спідницях. Піт тече по скронях. Їх так зобов’язують чи це з міркувань краси?

Школярі загалом ходять строєм, як в армії, або парами, навіть старші. Поруч — відповідальний з прапорцем, що додає відчуття казарми.

На пероні. Група кремезних хлопців. Більшість — справжні громили, в темному провулку не хотів би зустрітися. Є, втім, зовсім миршаві підлітки. Спілкуються, періодично імітуючи бійку — тестостеронові жартики. Вдягнені в шорти різних фасонів, але в усіх однакові футболки з написом Police і з відповідною емблемою. Гопнички? Але для гопника асоціюватися з копами — моветон. Якийсь спортклуб? Поліційні стажери? Занадто пістряві.

Біля палацу імператорів служник свистом кличе до себе величезних коропів у рівчаку. І вони тут як тут, юрмляться, ледь не вискакують із води.

Мабуть, на них діє його форма.

ЗВУК

Водії автобусів весь час щось говорять, мчать поїзди, на станціях із динаміків линуть цвірінькання горобців або кування зозулі, персонал командує в гучномовці, гримлять гральні автомати, шумлять машини, кавай попискує.

Це місто — величезний звуковий казан.

ПЕРЕХІД

У Токіо найбільш завантажені пішохідні переходи у світі.

Це виглядає так: перед тобою перехрестя завбільшки з середній міський майдан. Машини, машини, машини. Потім водночас перемикається світло на всіх світлофорах. І одразу по п’яти зебрах, кожна з яких завширшки з добренну вулицю, назустріч одне одному кидаються сотні людей.

Люблю цю гру.

СОН

Кімната чи радше кімнатка в дуже жвавому підземному переході. Стільці, стіл з розетками. У глибині — автомат з холодними напоями. Можна перепочити, зарядити телефон, почитати інтернет. Тут ті ж самі клерки-короткорукавники. Один дійсно дивиться в монітор, другий сьорбає колу. А троє сидять за столом і, поклавши голови на руки, сплять.

Ніде я не бачив стільки сплячих людей у поїздах. Одного разу навпроти мене спала ціла лавка. Контраст спеки і прохолоди у вагоні занадто сильний, але, здається, хронічна втома — безумовна причина. Тут дійсно працюють до потемніння в очах.

Сам я так і не зміг жодного разу заснути, бо щойно починав ловити окунів, слідував сильний удар у шибку — повітряна хвиля від зустрічного поїзда. Це — удар долі, думав я втомленим мозком. Японська залізниця явно не хотіла, аби я спав.

ФОРМА-2

Японська чемність не має нічого спільного з дружнім політесом європейців чи американців.

Попри всі посмішки, це дещо інакше.

Тебе ніколи не залишать з проблемою сам на сам, якщо ти раптом застопорився десь у людному місці.

Стою з мапою, намагаюся розібратися, куди йти, усміхнений дідусь зазирає через плече і чистою японською мені все детально пояснює.

Спасибі.

Відмовлять тобі з тою самою вбивчою люб’язністю, яка може розмордувати не згірше від прямого посилання до дідька.

Мене дивувало, чому водії автобусів весь час кажуть щось на кшталт «Йєс-с-с». Англійська ж тут явно ні до чого. З’ясувалося, що насправді це рештки фрази «арігато годзаймас», тобто «дуже дякую». Вони дякують кожному пасажиру на кожній зупинці. Десятки разів за один маршрут, тисячі разів за день, невідомо скільки за рік.

Вечір. Магазин-салон «Нісан». Троє клерків синхронно вклоняються вслід машині, яка  від’їжджає. У одного в руках якийсь жезл. Мабуть, Його Осяйність Клієнт ушанував їх покупкою, і вони заради вдячності навіть потривожили місцеве божество.

Антиядерний пікет біля станції Уено, теж вклоняються.

Протестуєш, служиш чи торгуєш — уклоняйся.

Ми на великому вернісажі сучасного мистецтва зі знайомими японськими дівчатами. Одна — скрипалька, друга — художниця. Тобто, здається, волелюбна богема. Скрипалька як більш спрагла мистецтва регулярно залишала нас наодинці з художницею, котра й так тут усе бачила. Наша англійська швидко вичерпалася. І весь час, поки ми були наодинці, вона мовчки дивилася на мене й без упину посміхалася. Добре, що це вже був не перший день мого перебування тут, інакше б я почувався ніяково чи подумав зайве. Отакий рівень ввічливості до гостей. Те, що неможливо собі уявити в європейських, та й в українських жінок.

І не треба.

МЕРЕЖИВА

Білі мережива на кріслах у таксі. Білі рукавички на руках у таксистів. Білі рукавички в різнокольоровий горошок у мотоцикліста.

Чомусь ця білизна й ці мережива говорять мені про Японію більше, ніж будь-який сад каміння чи організовані черги в метрі.

РОЗБИШАКА

Чимдалі я тут, тим більше розумію, що життя цих людей повне обмежень, ритуалів і стримувань. Що їх привчають ходити по струнці з самого дитинства.

По-справжньому людський контакт трапився в несподіваному місці: біля саду каміння аж у Кіото.

Я сидів на дерев’яній веранді й дивився на пісок і каміння, зібрані в незбагненну, як і годиться, композицію. Поруч, у компанії молодшої подруги, сиділа японська пані під 40 із засмаглим і чітко хуліганським обличчям. Я дуже швидко помітив, що вона долучалася до прекрасного, відкинувши всяку шанобливість: робила з пальців то бінокль, то підзорну трубу і перебільшено-уважно розглядала увесь цей буддійський алогізм. Потім плавно скерувала «трубу» на мене. Я відповів їй своєю десятипальцевою оптикою. Наступні кілька хвилин ми робили одне одному найрізноманітніші гримаси на втіху подрузі, котра ледь стояла на ногах від сміху.

Десь через півгодини ми знову зустрілися в коридорі того ж храму і розіграли сценку «зустріч двох аквалангістів». Подруга знову ледь не впала від сміху.

Тепер я знаю, що там, серед цих міріад двоногих мікрочастинок, скерованих традицією по річищах зобов’язань, забобонів і забембаності, є одна, що пливе якщо не проти течії, то впоперек точно.

ПЕРШІ Й ОСТАННІ ОБІЙМИ

У старій телевежі обіймався з роботом на його прохання. Дуже дивне відчуття. Але не через те, що ти обіймаєш білу півтораметрову балакучу ляльку, а через запитання самому собі:

Навіщо в Японії роботи, якщо люди як роботи?

ПОБОЇЩЕ

Умиротворено риплю гравієм на доріжці в парку. Японський парк — максимальне уникнення прямих ліній, імітація природи, яка робить вигляд, що не є імітацією.

Попереду біля дерева бачу мініатюрну ящірку. Підходжу ближче. Ящірка ховається в корінні. Дивлюся вниз: на землі лежить крихітна, завбільшки з дощового хробака, змія, вже поранена. Відходжу, зупиняюся, дивлюся з відстані. Ящірка виступає на доріжку, знову нападає на змію, остання відчайдушно пручається, але даремно. Ящірка затягує здобич під дерево.

Щось у цьому є настільки дике й божевільне, що навіть не знаю, як це точно описати. Наче мене на кілька секунд закинули в час, де немає жодних людей і ніколи не було.

НЕПЕВНІСТЬ

Уранці під уже доволі пекучим сонцем бачу кажана, котрий перелітає дорогу перед величезною вантажівкою.

Мабуть, про це варто було би написати хоку.

Але я не впевнений, що то насправді була вантажівка.

ЗАПИЛ

Ще спека. Спека співає. Голос цикади — наче хвацький акорд на електрогітарі й на електропилі водночас. Цикад називають семі.

СРІБНИЙ ОСТРІВ

Пішов у театр Кабукі на п’єсу про 47 ронінів. Мій номер у черзі на спектакль, виявився, звісно, 46. Моє перебування тут позначено низкою подібних збігів.

Чекаючи на початок, прогулявся прилеглим районом. Гіндза, яку ще називають «Срібний двір», бо раніше тут били монету — це торгівля й розкіш, безліч кварталів магазинів та офісів, світло, що струменить звідусіль, уночі як удень, але без тіней, і тому почуваєшся трохи привидом, ти і є привид, ні до чого тут непричетний, привид на острові, бо Гіндза — це острів.

Гіндза — це острів, оскільки має якийсь візуальний знаменник, принаймні у своєму походженні зі срібною ложкою в роті.

Блукаючи рештою Токіо, ловлю себе на думці, що я в місті, де не було великого стилю. Жодного Ренесансу, бароко, класицизму, ар-деко, модерну тощо. Не лише в архітектурі — в усьому, аж до супутньої філософії життя, змісту музейних колекцій і побуту. По дорозі трапляються цікаві повоєнні хмарочоси, на тому все. Панує хаотична ламана забудова, безлика геометрична какофонія. І не тільки пожежа 1945 року в тому винна.

Що є натомість? Те, чим захоплюється світ: храми, сади, театр, музика. Розкішна старовина, заманлива для європейської свідомості, спраглої постійного відчуження.

Але це не складається в епоху, а так і залишається збіркою самодостатніх артефактів.

«Традиційні мистецтва — це ревматизм японської культури» — бурчить Славко, котрий вивчає традиційні мистецтва.

47 РОНІНІВ

У п’єсі йдеться про самураїв, котрі втратили господаря і, помстившись за нього, наклали на себе руки.

Спектакль: ритм. Складові: небо, земля, людина.

Виходів на біс, криків «браво» та гучних аплодисментів немає.

Перемогти, а потім убити себе.

Ревматизм.

УДАЧА

Біля входу до знаменитого парку Коракуен — «чоловічий камінь» під кущиком. Не знаю, чому він так називається, але про всяк випадок побажав йому потенції та удачі.

СКРИПКИ

Я знайшов Годзіллу.

Він визирає з даху хмарочосу кінокомпанії «Тохо».

Справжній подив, утім, був попереду.

Пройшовши по Годзілла-роуд, серед усього рекламно-туристично-автомобільного бедламу, між салоном цукерок і магазином косметики надибую дещо найменш імовірне — крамницю скрипок.

Скрипок, Карл.

ТАКЕШІТА

Це наймодніша вулиця в Японії.

Приходжу туди в останній день.

Там збирається контркультурна й контрмодна молодь. Є навіть поняття «Такешіта-стайл». Суцільні магазини одягу, плакати ідол-гуртів, так само кавай, але не найманий, а від душі. З одного магазину бальзамом на вуха волає «Секс Пістолз», заходжу — це суцільне підземелля чорної шкіри, раритетних постерів і металічних браслетів — одним словом, рок-н-рольний рай. Добре, але не те. Мені написали в інтернеті, що на Такешіті збирається цвіт токійської екстраваганції, вдягнений, як ніхто у світі, десь навіть цілий міст є, ними забитий, але я не маю вже часу на міст — дайте мені щось, щоб сіпнулося око, заспівала душа...

І ось. Жінка, не підліток, під 30. Висока. Трохи схильна до повноти. На високих чорних платформах, розмальованих у крупну квітку. З пурпуровим волоссям. У червоній майці з покемонами. У вогняних лосинах у білий, о-о-о, у білий горошок. З рожевою сумочкою з блискітками. З блискітками під очима. З густо нарум’яненими щоками. Зі срібним магнітофоном на плечі. З якого лунає гучна цукрова музика. І вона співає під неї! Співає! У весь голос!

І ще вона схожа на божевільну художницю Кусаму, котра розмальовує все в червоний і білий горошок!

Токіо таки сказав мені «До побачення».

ТИША

Чорний кіт крадеться по мокрому асфальту, присипаному піском із ближнього дитячого майданчика й листям із ще не зовсім пожовтілих кленів, кидається на двох ворон. Ті лінькувато здіймаються в повітря, наче в насмішку, відлітають на кілька метрів і знову приземляються. Вони могли б дати йому прочухана, але їм ліньки. У них вихідний. І в мене вихідний. У дворі тихо, людей не видно. На небі хмари. Київські сутінки дихають холодом, незабаром буде зовсім зимно.

Я бачив фотографію бога.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День». Токіо — Київ. Фото автора. Вересень-жовтень 2019 р.
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ