Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання виявити й черпати своє національне офарблення.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

Як перевідкрити свою країну

«Кожна подорож Україною — це підсилення власних історичних знань та їх достовірності», — про туризм зі «змістом» розповідає Олена ТАРАНЕНКО
30 квітня, 2021 - 12:01
СЕЗОН ЦВІТІННЯ АБРИКОС — У ЗАКАРПАТСЬКОМУ МУЗЕЇ НАРОДНОЇ АРХІТЕКТУРИ ТА ПОБУТУ

Дедалі частіше українці обирають подорожі — не тільки як пригоди чи розваги, а як можливість пізнати місцеві традиції та звичаї, налагодити взаємодію з новими людьми, розширити кругозір та світосприйняття. Туризм «зі змістом» дозволяє пізнавати свою країну зсередини, будувати власні маршрути і перевідкривати для себе факти і артефакти, каже медіатренерка Олена ТАРАНЕНКО. Упродовж багатьох років вона разом зі своїм чоловіком подорожують Україною і складають власну історію країни. Зараз вона точно знає: якби жителі «відданого у лізинг місцевим олігархам» Донецька частіше виїздили за межі області, мандрували, спілкувалися і вивчали інші території, то Росія не зуміла б так легко розколоти країну на «ми» і «вони», бо попри те, що всі різні, разом ми мали чимало спільного.

— Подорожі для нашої родини це обов’язкова річ, без них життя не життя, — розповідає Олена Тараненко. — Не так давно наш молодший син подарував нам карту України у вигляді квесту, де можна на картках прочитати цікаві факти про визначні місця, фішками позначити міста, де побували, відзначити їх, замалювавши. Ми з чоловіком «попрацювали» і зрозуміли, що разом побували майже у всіх областях, залишилися тільки Суми у чоловіка і... Луганськ у мене. Хоча я жила у Донецьку, але жодного разу не мала потреби їхати в сусідню область і розумію, що вже не скоро поїду, якщо поїду взагалі.

Звичайно, спочатку більшість поїздок були робочими, у справах, чи з метою оздоровлення, але ми суміщали потрібне з корисним і цікавим. Тобто ми цікавилися країною завжди, на відміну від багатьох мешканців Донбасу. Для мене шокуючою була статистика, яку оприлюднили у 2014 році, і повідомили, що понад 60 % жителів Донецької області ніколи не виїздили за межі регіону — це це справжня ментальна катастрофа. Дехто називає жителів Донбасу патерналістами з рабською філософією, бо Донбас віддали в лізинг олігархам, та мало хто, а давайте будемо чесними, майже ніхто в українському загалом, а в інтелектуальному просторі зокрема, не сперечався і боровся за них. Тут я повністю згодна з Ларисою Івшиною і часто цитую її цей вислів. Для донеччан створили міфічний образ великого Донбасу, особливого жителя, який живе значно краще, ніж усі інші, то для чого було виїздити за межі області туди, де гірше?!

ВЕЛИКЕ БАЖАННЯ І ФАХОВА ЦІКАВІСТЬ

— Для вас особисто що стало поштовхом виїхати за межі Донецька?

— По-перше, це велике бажання дізнатися більше про краєзнавчі цікавинки, які тебе оточують. На Донеччині свого часу був прекрасний волонтерський проєкт, який потім переріс у музей народної архітектури, побуту та дитячої творчості в селі Прелесне — це одна з найвизначніших пам’яток, де зібрані унікальні автентичні речі. Там я вперше почула, що частина того міфічного Донбасу — це Слобожанщина — типова українська слобожанська культура, яка близька до нас, жителів Донецька. Так народилися поїздки з вивчення своєї історії, передусім краєзнавчої. Вони показали зовсім іншу країну, без чиїхось нав’язаних інтерпретацій, а на власному пізнанні, емоціях, пошуку інших джерел...


КИТАЙСЬКИЙ ПАЛАЦ У ЗОЛОЧІВСЬКОМУ ЗАМКУ НА ЛЬВІВЩИНІ. ДОВКОЛА НЬОГО — ПАРК ЗІ СКУЛЬПТУРАМИ Й АЛЬТАНКОЮ

По-друге, спрацювала фахова цікавість. На початку 2000-х я викладала історію культури і історію зарубіжної літератури. Коли з’явилася можливість їздити за кордон, я сказала чоловіком, що мені конче треба відвідати три країни — Єгипет, Грецію й Італію, щоб особисто переконатися, що все, про що я розповідаю студентам, існує направду. Це жарт, звісно, але, як на мене, нормальне бажання отримати емоційні прив’язки до тих знань, які вже маєш.

На той час я досить фахово цікавилася історією грецького театру, поясненням того, як давньогрецький глядач доходив до катарсису. І наприклад, після того, як я побувала у справжньому давньогрецькому амфітеатрі і відчула його акустику, причини, чому давньогрецький актор мав бути вищим, як розподілявся звук, навіщо котурни і маски — все це було зовсім інше враження, бо це вже були не теоретичні пояснення, чиїсь аргументи, а власний досвід, яким ти сміливо і правдиво можеш поділитися із іншими.

ОСОБИСТА ІСТОРІЯ ТА ЕМОЦІЙНИЙ ДОСВІД

— Коли поїздки стали цілеспрямованими — задля пізнання своєї країни?

— Із закликом «Давай свою країну пізнавати!» ми більшою мірою почали подорожувати після 2014 року, коли вимушено переїхали на Вінниччину. Тоді ми сіли у машину і об’їздили все, що тільки можна було, щоб дізнатися більше про цю місцину, яка нас прихистила. Ми потребували розвідки свого ареалу... Знаєте, у цій справі має значення особистий «гачок». Моя бабуся не розповідала, звідки приїхала на Донбас. Це був генетичний страх, вона боялася за дітей і зрідка вона могла вихопитися: «ой, та що вони тямлять готувати ці кацапки, от у нас не так це готували», а коли її запитували: «Де це у вас?». Одразу закривалася завіса. «Ой баба стара, не знає, що каже», — відповідала вона. І попри те, що вже була перебудова, вона лише в останні роки свого життя дещо розповіла про те, як із батьками і великою родиною стали біженцями від розкуркулення з Одеської губернії, село Новосолоне (нині Миколаївської області). Ми поїхали туди у 2015 році. Але чому не раніше? Нам, по суті, дісталася така сама доля, як і нашим рідним. Ми також стали переселенцями. І моя бабуся, і рідні мого чоловіка приїхали на Донбас після розкуркулення, тікаючи від голодної смерті. Тому питання російсько-радянського знищення нашої історії стало надважливим, коли це відчулося як наша особиста історія.


«ПРЕКРАСНА КРУШЕЛЬНИЦЬКА... І ПРЕКРАСНО, ЩО З БРОНЗИ ЛЕНІНА», — ТАК ОЛЕНА ТАРАНЕНКО  ОХАРАКТЕРИЗУВАЛА МОНУМЕНТ ВИДАТНІЙ УКРАЇНЦІ У ТЕРНОПОЛІ

...Ти можеш не вірити в радянські «лякалки», але коли ти стоїш на березі річки і тобі показують, що ось тут дітей клали в корзини і пускали по річці з надією, що їх упіймають з іншого боку, де не було Радянського Союзу і голоду, то стає страшно. Часто діти тонули, звісно, але не на очах у своїх батьків. Це не твоя історія, але вона не може тебе не вразити. І якщо повернутися до міфологічної теми Донбасу і статусу особливих людей Донбасу, то мені здається, що є дві штуки, які могли б врятувати ситуацію, — це особистий досвід, тобто бачення того, що за межами Донецька не інші люди, а навпаки схожі на тебе, з власними травматичними історіями і власними людськими радощами. Якби ми бачили на власні очі цих людей, то, можливо, Донецьк не чекав би, як чекає вже сім років, якихось міфічних бандерівців, а вони все не їдуть. У надто багатьох донеччан не було особистого досвіду спілкування з українцями з інших регіонів.

Другий момент — це емоційний досвід, який не замінять віртуальні екскурсії без відповідно бекграунду. Щоб зрозуміти те, у що ти не вірила, але ось це відбувалося направду, бо ось ці могили, і ось ці очевидці, це треба побачити на власні очі. Емоційні деталі закарбовуються у пам’яті і не відпускають, навіть коли тебе цілеспрямовано намагаються переконати, що це неправда. Особиста емоція, побачене, пережите, власні захоплення чи сльози завжди переможуть чужі тексти, навіть ідеологічні.

ВІД ЗАПИТАНЬ — ДО ПОШУКУ ВІДПОВІДЕЙ

— Які міста, локації, деталі найбільше вражають?

— По-різному, от остання поїздка  Херсонщиною вразила природніми красотами: Олешківські піски — єдина в Європі пустеля, рожевий Сиваш, раніше ми бачили його іншим з кримського боку. Часом ловила себе на думці: якщо подивитися на ці красоти очима загарбників, то тоді тобі стає ясно, чому ми такі бажані. Але водночас виникає інше запитання: чому ж ми так мало це цінуємо, цим любуємося і захищаємо? Або, можливо, бажання захищати народжується саме через цю любов і милування своїм.


«ЧИ ЗНАЛИ ВИ, ЩО ОЛЕШКІВСЬКІ ПІСКИ — НАЙБІЛЬШИЙ ПІЩАНИЙ МАСИВ У ЄВРОПІ? — ЗАПИТАЛА ПАНІ ОЛЕНА СВОЇХ ДРУЗІВ У ФЕЙСБУЦІ, ДЕ ВИКЛАЛА ЦЕ ФОТО. — ДЕКІЛЬКА ТЕОРІЙ ВИНИКНЕННЯ — ВІД ОБМІЛІННЯ Й ЗАМУЛЕННЯ РУСЛА ДНІПРА ДО ЛЮДСЬКОГО НЕДБАЛЬСТВА — ЧЕРЕЗ ВИПАСАННЯ ВЕЛИЧЕЗНИХ ОТАР ОВЕЦЬ У ХІХ СТОЛІТТІ, ЯКІ ЗНИЩИЛИ УСЕ ЗЕЛЕНЕ. БЕЗЛІЧ ЛЕГЕНД — АЖ ДО САКРАЛЬНОЇ ПОСВЯТИ ІВАНА СІРКА В ПУСТЕЛІ. МАГІЧНЕ ПІДЗЕМНЕ ОЗЕРО. АЛЕ ЦЕ САМЕ ТОЙ ВИПАДОК, КОЛИ ТЕ, ЩО БАЧИШ, КРАСНОМОВНІШЕ ЗА БУДЬ-ЯКІ ІСТОРІЇ!»

З енергетичних місць найсильнішими для мене стали Хортиця, Суботів, Батурин, Бакота. Це та емоційна пам’ять, яку ти не можеш забути. І коли тобі наступного разу будуть розповідати якість глупства про Богдана Хмельницького, як вороги повикидали гроби і тіла, як назавжди загублена пам’ять про великого гетьмана, то, може, варто сказати: поїдьте у Суботів, подивіться на знайдений нещодавно склеп з двома трунами, поспілкуйтеся з місцевими людьми і не повторюйте завчене колись з чужого голосу. Кожна подорож — це підсилення власних історичних знань, їх достовірності. Під час таких поїздок буквально «накриває» енергетикою. Коли ми були в Батурині, я до цього багато читала про Батуринську різанину, і дещо критично ставилася до статистики і описів, та на місці я побачила, оцінила і зрозуміла, як це було реально... Скоріше, нереально страшно. Сама земля ця просякнута кров’ю і болем.

Буває так, що після побаченого сідаємо до машини і  говоримо не зупиняючись, ділимося враженнями, а бувають моменти, коли ти їдеш і мовчиш. У нас після Батурина було саме так — не можна було говорити. І ти не забудеш цього настрою і навіть по приїзду ще будеш читати і шукати нову інформацію, — для підсилення.

— А як формуєте нові маршрути, як вони народжуються?

— У кожній поїздці з’являється зачіпка, яка не відпускає, хочеться її перевірити, дослідити і пізнати. Краще знати хоч щось про історію і культуру того місця, куди їдеш, проте для подорожей не обов’язково потрібні фахові знання, мандрівка сама покаже, куди треба їхати наступного разу, бо поставить запитання, на які треба буде дати відповідь. Я простежила таку річ, що особистий аргумент досить важливий. Для людей сильнішими є доказами, коли ти щось доводиш з особистого досвіду, а не посилаючись на історичне джерело, бо сам там був і бачив. Це спрацьовує на 100% і водночас надихає на подальші пошуки правильних відповідей, хоча в історії їх немає. Знаєте, я люблю відповідь Ліни Костенко Володимиру Винниченку на його цитату «Українську історію не можна читати без брому». Вона запитує, а скажіть, чию історію можна читати без брому. Тому хвилювань боятися не варто, але емоційне бажання щось пережити там, куди їдете, має бути, думаю, перш ніж сформувати бажання кудись поїхати, треба зрозуміти запитання, на яке ти хочеш отримати свою відповідь.

ВНУТРІШНЯ МОТИВАЦІЯ — ЦЕ ЗАПИТ, А ЗАПИТ — ЦЕ ЛЮБОВ ДО СВОГО

— Попри те, що дедалі більше українців (можливо, й через карантин) віддають перевагу внутрішньому туризму, чимало з них їдуть за відпочинком, релаксом, морем, не всі готові за мандрівок «зі змістом», тобто відпочивати і пізнавати. Як це вдається вам і чи влаштовує той сервіс, який пропонує український туризм?

— Щоразу плануючи поїздку, ми намагаємося поєднати. Якщо це Берегево, де лікувалися, то обов’язково Ужгород і Паланок. Якщо Єгипет, то Каїр чи Долина Царів. Зараз у нас є час, діти дорослі, а онуків ще немає, то ми можемо дозволити собі вибудовувати маршрути так, щоб відпочивати і дізнаватися про щось нове. Абсолютно не мій випадок, коли люди кажуть, що ліпше б я цю книгу не читала, а цей фільм не дивилася, марно витрачений час. Мені краще самій побачити і скласти своє враження, бо як правило, буває так, що гід каже: «Вам на це місце вистачить пів години», а я розумію, що тут варто провести цілий день.

Подорожі — це як намисто, кожна здобута намистинка тягне за собою наступну. От наприклад, ті самі Суми, куди ми запланували поїхати і вже почали складати маршрут. Можна було б сісти у потяг і поїхати в це місто, але це не наш варіант. Ми хочемо проїхати стежками Слобожанщини, тому розпочинати мандрівку плануємо з Донецької області, далі через Харківщину і на Суми. Головне — мотивація, бажання знати свою країну і не вдаватися до меншовартості.

Звісно, погано, що у нас практично відсутня інфраструктура і кепський сервіс. За роки наших подорожей він покращується, але не надто активно і, як будь-який малий бізнес, потерпає без інвестицій і від нинішніх обставин. Згадується наш Крим, куди ми їздили щороку, і ментальна лінь багатьох кримчан, коли вони були впевнені, що до них на сезон все одно приїдуть туристи, бо Крим є Крим. Тобто якщо місцина приваблива, бо люди не особливо дбають про комфорт і не завжди готові розвивати сервіс, бо до тебе і так приїдуть, нікуди не дінуться. Це також певна меншовартість, якої слід позбуватися.

— Якщо підсумувати нашу розмову і зважити на ваш досвід, настільки важливо пройти, так би мовити, спершу внутрішньоукраїнську міграцію, а потім рухатися до загальноєвропейської?

— Впевнена, що пізнання власної країни варто розпочинати з дитинства з краєзнавчих поїздок з дітьми. Ми маємо знати місцину, на якій живемо, бо це той код, який не можна змінити  чужими інтерпретаціями, він базується на фактах і артефактах. Але для цього потрібен запит. Для мене така внутрішня мотивація, цей запит  — то любов, це коли тобі не просто цікаво, а ти це любиш. Тоді ти намагаєшся це перепрочитати, перевідкрити, пізнати і дізнатися. А що любити, як не своє? І якщо через цю любов формується звичка читати і зчитувати, то з’являється «голод» до нового впізнання і ти вже хочеш ще. Тоді приходить розуміння, що хочеться пізнати ще за межами країни, відкрити європейський досвід і порівняти. Але я ще не зустрічала розумної людини, яка б побачила щось унікальне — у нас і не у нас — і сказала, що в Україні гірше, бо не можна порівнювати своє і чуже, а потім обирати чуже, не знаючи свого.

Не думайте, що емоційне потрясіння, яке ви переживали в Європі, буде меншим у рідній країні. Не буде! Тому що історія іноді й довша, і навіть якщо щось не збереглося, перетворилося на руїни, то це все одно є артефактами, які не відпустять. І коли ти бачиш, що немає вежі Святослава на Черкащині, маєтків Терещенків на Житомирщині, багатьох церков, парків  і палаців, то ось це «немає» може дати більше вражень і поставити більше запитань: а навіщо радянським діячам було його руйнувати? а сенс який був? що ж це за заздрість? І там де «немає», там і є пам’ять, і пошук: а де наші Терещенки та Ханенки? Це вже не історичні запитання, але вони у вас з’являються і не відпускають. Знайти на них відповіді з чужих слів точно не вдасться.

Записала Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця. Фото з архіву Олени ТАРАНЕНКО
Газета: 
Рубрика: