Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Архів «Штазі» в Києві. Коли українці побачать архів КДБ?

Виставка, присвячена таємній поліції Німеччини, розповідає не лише про цю спецслужбу, але й про саме ставлення німців до своєї історії
21 вересня, 2010 - 00:00
«ВЛАДА — НЕ ТРИВАЛА ОРЕНДА», ЩО Й ДОВІВ РОЗПАД СОЦІАЛІСТИЧНОГО ТАБОРУ, А ЗА НИМ — «МОГУТНЬОГО» РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ
ВІДВІДУВАЧ РОЗГЛЯДАЄ ЗНАРЯДДЯ «ШТАЗІ»

З року в рік українці грузнуть в одних і тих самих проблемах. Нерідко вони стосуються історії, інколи підігріті черговими виборами, але той факт, що Україна ходить по колу, залишається фактом. Ми досі не розберемося в правильності вибору Мазепи, з мовою, якою розмовляли предки... але понад усе — з трагічним XX століттям, яке погасило не лише життя наших дідів і бабусь, але й не дає спокою їхнім нащадкам. У історичній парадигмі (та й не тільки) Європа показує абсолютно інший урок: на Заході укорінився остаточний погляд на історію, який не змінять жодні вибори чи перипетії.

Гарний приклад того, як треба розуміти і приймати свою історію, показала Україні Німеччина. Німці представили в «Українському домі» незвичайну виставку: «Ворог той, хто думає по-іншому». У чому незвичайність? Тема експозиції — історія і функціонування Міністерства державної безпеки, відомої як «Штазі» (скорочення від нім. Staatssicherheit) часів Німецької Демократичної Республіки. На тлі останніх українських подій, пов’язаних з проблемами наших істориків і архівів, ця виставка наочно ілюструє, наскільки важливим є розуміння і осмислення минулого.

Виставка розмістилася в одному із затишних приміщень «Українського дому». На перший погляд, все якось занадто просто! Але в цьому і криється головний її козир — жодної помпезності, а навпаки, максимальна доступність. Окрім архівних фотографій, документів та шпигунських пристроїв можна ознайомитися і з невеликими документальними фільмами, аудіозаписами. Дивує сам німецький підхід до історії. Адже коли НДР доживала останні дні, співробітники «Штазі» отримали наказ знищити свої архіви. Спалювати їх вони не наважилася — велика була вірогідність того, що натовп на вулицях Берліна та інших східнонімецьких міст, побачивши дим, увірвався б до будівлі і вибухонебезпечні для багатьох політиків документи стали б надбанням громадськості. Проблема не така вже й проста. Адже в архіві «Штазі» були не лише документи про переслідування дисидентів, а й документи оперативного характеру. Хоча про це на виставці не йшлося, проте вони навряд чи без розбору були розсекречені. Про це говорив, відповідаючи на питання нашої газети, і колишній керівник СБУ Валентин Наливайченко. Було вирішено порвати всю документацію. Але й тут німці відзначилися: кожен документ із загальної кількості в 45 мільйонів одиниць зберігання розривали на 16 шматочків. Документи і папери з однієї полиці складалися в один мішок. Порядок є порядок. І йому не зрадили співробітники «Штазі», навіть у настільки складний момент. Після усунення від влади правлячої донині Соціалістичної єдиної партії Німеччини мішки не те, що не знищили — їх зберегли. А завдяки сучасним комп’ютерним технологіям, шляхом зіставлення сотень мільйонів дрібних обривків, документи вдалося відновити.

На виставці показано документи часів виникнення «Штазі», яка стала спадкоємицею відповідних органів радянської окупаційної адміністрації Німеччини, як нарощувала апарат контролю над громадянами першої на німецькій землі держави робітників і селян. Як представники цих двох класів ставали жертвами політичного терору, які люди там працювали, у тому числі були й неофіційними співробітниками, тобто інформаторами. Все це ілюструється даними про тих, кого переслідували: портрети і біографії дисидентів. Сама ж назва виставки, за словами історика, професора Юрія Шаповала, який з цікавістю оглядав кожен зі стендів, можна трактувати як «ключ до філософії роботи цієї служби»: «Штазі» була наймогутнішою гілкою КДБ в так званому соціалістичному таборі, і вона дійсно напрацювала дуже серйозні методи, які дозволяли співробітникам служби ретельно контролювати ситуацію в колишній НДР — відзначив Юрій Іванович.

Ще до заснування НДР радянська окупаційна влада разом із Соціалістичною єдиною партією Німеччини створили структуру політичної таємної поліції, з якої в 1950 р. утворилося Міністерство державної безпеки. Служба держбезпеки НДР повністю відповідала традиціям радянської таємної поліції — «ЧК-ОДПУ-НКВС-МДБ-КДБ». А боротьба з «ворогами соціалістичного порядку» стала для них «класовим завданням». Зовні служба безпеки виступала захисницею «соціалістичної законності» і «органом правосуддя», який піклується про безпеку громадян. Але реальність була іншою: будь-яка критика системи або ухилення від стандартної, нав’язаної правлячою партією поведінки розглядалася «Штазі» як ворожий вплив Заходу і класифікувалася як «політично-ідеологічна диверсія». Таким чином, таємна поліція узаконювала свої дії і втручання в життя громадян.

Розглядаючи біографії співробітників і керівників «Штазі», не можна не пригадати роман Джорджа Оруелла «1984». МДБ виступало саме деяким Старшим братом: з початку 50-х рр. і до 1989 р. основний штат організації виріс з 2,7 тис. приблизно до 91 тис. співробітників. І лише серйозні економічні та фінансові труднощі в НДР на початку 80-х рр. загальмували подальше розширення міністерства держбезпеки.

«Головною зброєю» організації в «боротьбі з ворогами» були так звані неофіційні співробітники. Їх основна робота полягала в тому, аби стежити за іншими. Приблизно кожен 50-й житель НДР співробітничав з міністерством. Утім, а як могло бути інакше, якщо велика частина населення від гітлерівського тоталітарного режиму потрапила в такий самий, лише іншого забарвлення.

У книзі відгуків виявився цікавий запис одного студента: «Заздрю свідомості німецьких громадян. Я дещо знаю про «Штазі» і нічого не знаю про КДБ. Прекрасна виставка». І нам би хотілося, аби документи про наше минуле, нарешті, побачили світ, без вилучень і обмежень.

КОМЕНТАРI

Оксана ГРИЦЕНКО, директор Національного центру ділового та культурного співробітництва «Український дім»:

— На виставці представлено архівні матеріали, деякі з яких були прийняті ще у 50-х рр. Виставка може бути цікавою як для старшого, так і для молодшого покоління: хто не знає власної історії — той не має майбутнього. Німеччина сьогодні представила власні сторінки історії, й, на мою думку, це може бути цікавим для людей. Крім того, в матеріалах експозиції міститься інформація про структуру відомої й одіозної «Штазі», про методи та принципи її діяльності. Виставка має пізнавальний характер, і кожен зможе зробити свої висновки.

Ганна ГЕРМАН, заступник голови Адміністрації Президента:

— Сам факт того, що така виставка приїхала в Україну, є цікавим і вражаючим. Хотілося б побачити подібну виставку, але на основі українських матеріалів. І я вірю, що колись ми зможемо так возити свою виставку в Німеччину, Польщу, Чехію.

Ганс-Юрѓен ГАЙМЗЬОТ, Надзвичайний і Повноважний Посол Федеративної Республіки Німеччина в Україні:

— На мою думку, це важлива виставка, бо вона переконливо ілюструє, як люди жили в тоталітарній системі. І це те, що об’єднує нас в історії Європи: Східну Німеччину, Польщу та Україну. Відкриття таких документів може часом завдавати болю, але воно важливе для майбутнього, бо посилить консолідацію суспільства і зміцнить його демократичні засади. Тільки прозорість і правдивість можуть допомогти нам обговорювати такі речі. У нас ніколи не буде однієї думки, але найважливіша річ у дискусії — вести діалог. Ми в Німеччині зі свого досвіду знаємо, наскільки важливо робити архіви доступними для громадськості. Тут в остаточному підсумку має значення прозорість і правда.

Юрій ШАПОВАЛ, історик, доктор історичних наук, професор:

— Мета цієї виставки покликана розповісти дуже простою мовою про зміст і методи роботи цієї служби і тим самим показати те, чого не повинно бути в суспільстві та як йому стати демократичним. Це — головний ключовий урок цієї виставки і цим вона для мене абсолютно цінна. Дуже хочу, щоб в Україні була така сама виставка, присвячена роботі комуністичної спецслужби. Щоб не в Берліні, не деінде, а тут, в Україні. І коли таку роботу буде зроблено у нас, тоді ми точно зрозуміємо, що ми перейшли Рубікон, ту лінію, межу, яка відділяє сучасну Україну з її власною Службою безпеки від тієї України, яка була в складі Радянського Союзу й у якій був власний КДБ. Ця виставка — вона ще й стимул для того, щоб ми це зробили, і я вірю, що це колись буде зроблено. На цій виставці був колишній голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко. На превеликий жаль, не було нікого з керівництва нинішньої спецслужби, і мені дуже хотілося б через газету дати їм якесь послання, сигнал, що такі речі не потрібно пропускати і потрібно обов’язково бути. Було б дуже добре, якби поруч з Наливайченком сидів Валерій Хорошковський. Адже під час дискусії говорилося і про нинішні події в Україні: як характеризує, як реагує українське суспільство на цю сучасну українську спецслужбу.

Валентин НАЛИВАЙЧЕНКО, екс-голова СБУ:

— Коли мене призначив парламент головою СБУ, було створено комісію Служби безпеки України, яка чітко відокремила оперативні архіви від власне кримінальних справ, за якими ховалися злочини проти людяності та всі репресії, які ще не були розсекречені. Після цього був зроблений наступний крок: відповідно до законодавства України, будь-який злочин проти людяності не може мати графу «таємно». Там такі грифи були, комісія працювала і знімала їх, і це, власне, і було тим розсекреченням. Другий момент стосувався праці більш як ста слідчих з розслідування вже конкретного злочину комунізму, більшовицького керівництва — як радянського, так і українського в скоєнні злочину — геноциду 1932—1933 рр. На цих завданнях наші слідчі й сконцентрувалися. Паралельно Служба безпеки зробила і закінчила цю роботу 2009 року. У кожній області, зокрема, й у Києві за рахунок СБУ були відкриті комп’ютерні зали, встановлені комп’ютери і забезпечений вільний доступ для всіх громадян до розсекречених документів. Моя оцінка того, що зараз відбувається, — це акт агресії. Це акт агресії влади проти українських істориків, які нічим іншим не займаються, як люблять Україну. Відповідно до законодавства України, жоден злочин проти людяності або інформація про нього не може бути віднесена до державної таємниці. Я вважаю, що цьому треба покласти край і негайно жадати звіту парламентського комітету, оскільки за законом Служба безпеки підзвітна парламенту; зробити цей звіт публічним, організувати громадські слухання із запрошенням експертів, науковців, самих істориків із тим, щоб захистити істориків від цих агресивних кроків влади.

Ігор САМОКИШ, «День». Фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 

Коментарі

sergey67 | 09/20/10

КДБ- спецслужба однiеi держави (СРСР),а СБУ- зовсiм IНЬШОI(УКРАIНИ)!Тому,дуже правий Ю.Шаповал- дай Бог бистрiше зрозумiти це зараз нашим владним спец-службовцям...

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ