Щоб любити — треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити.
Василь Сухомлинський, український педагог, публіцист, письменник, поет

Без царя в голові

Запоріжжя, козацька земля, постійно стає об’єктом атак «тролів»
18 липня, 2012 - 00:00
ПІВДНЮ УКРАЇНИ ПРОДОВЖУЮТЬ НАВ’ЯЗУВАТИ ІМПЕРСЬКИЙ МІФ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
ТЕ САМЕ ЗАПОРІЖЖЯ, ТОЙ САМИЙ ЧАС / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Під час відрядження до Запорізької області фотокор «Дня» Микола Тимченко спонтанно, але дуже влучно зафіксував два характерні предмети місцевого ландшафту. У Мелітополі — білборд, присвячений Миколі ІІ (див. фото), а неподалік — у селі Чкалове Приазовського району — пам’ятник герою численних радянських анекдотів Чапаєву.

Український ідеологічний ландшафт у «непідготовленій», «незміцнілій» свідомості цілком може викликати світоглядну шизофренію. І це вже великою мірою відбулося. Російські царі, червоні командири, євроінтеграція... Про який свідомий вибір, зокрема під час народного волевиявлення, може йтися в таких умовах? Тим більше, що небагато з наших громадян мають «щеплення» від цієї «шизофренії» — якісну (само)освіту.

На Півдні України імперська ностальгія поширюється особливо активно. І не лише в образі Миколи ІІ. І не тільки зараз. Міф про «золотий імперський вік» продовжує жити. Щоправда, не сам по собі. Хтось активно продовжує йому життя, викладаючи гроші за появу подібних білбордів у містах України. Хто саме — нам поки що з’ясувати не вдалося. І хоча деякі мешканці Мелітополя запевнили нас, що ніхто на цей плакат не зважає та не реагує, але від цього його «потенціал» аж ніяк не зменшується. Швидше навпаки: тому-то він і небезпечний, що на нього ніхто не реагує. Утім, все ж таки є середовище, де появу Миколи ІІ в Мелітополі бурхливо обговорюють — це інтернет-форуми. Користувачі не в захваті, але за межі віртуального простору їхнє обурення наразі не поширюється.

Ми запитали істориків про те, як вони тлумачать появу Миколи ІІ в публічному просторі Мелітополя, загальне ідеологічне тло, в якому «білі» гармонійно співіснують з «червоними» та як все це відображається на свідомості українців.

«РОСІЯ СЬОГОДНІ — ЦЕ СИНТЕЗ «БІЛОЇ» ІДЕЇ ТА «ЧЕРВОНОЇ»

Ігор ЛОСЄВ, кандидат філософських наук, політолог, публіцист, автор «Дня»:

— Це брудна політика. Десь рік тому схожі білборди з подібним написом висіли в Києві на Одеській трасі. Такі ініціативи — цілком у дусі так званого «Русского мира». У Росії зараз іде синтез «білої» ідеї з «червоною», так би мовити, синтез комісарів із білогвардійцями. У Росії вважають, що це зміцнюватиме їхню країну. Вони здійснюють велике національне примирення, в якому відмовляють українцям у нашому внутрішньому примиренні між ветеранами Червоної армії та ветеранами УПА. Питання в іншому. Чому це дозволяють в Україні? Це передусім недоопрацювання нинішньої влади, яку Олесь Доній називає «російськими націоналістами», і, очевидно, має підстави для цього. Нормальна влада ніколи б не дозволила таких речей, адже об’єктивно це означає заперечення суверенітету України. Громадяни України не мають за що просити пробачення в імператора Російської імперії. Гадаю, наш народ менш за все плакатиме сьогодні за царем Миколою, тим більше, що його нині мало хто взагалі пам’ятає. На жаль, це свідчення того, що в Україні немає чіткої національної ідеології. Нам нав’язали на початку 90-х надзвичайно шкідливу концепцію безідеологічності. Жодна нація, жодна держава не може обійтися без своєї ідеології, насамперед — ідеології національного патріотизму. А в нас створився вакуум, а потім — ідеологічний прохідний двір. Завжди напередодні виборів на Україну починається тотальна атака — як з боку Росії, так і всередині самої України з боку антидержавних деструктивних сил. Це свідчить лише про слабкість української влади, яка за 20 років так і не навчилась бути господарем у власній державі і наводити тут елементарний політичний порядок.

«ЦЕ ВИГІДНО ПОЛІТИКАМ, ЯКІ ХОЧУТЬ ТРИМАТИ НАСЕЛЕННЯ В ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІЙ РЕЗЕРВАЦІЇ»

Олександр МУЗИЧКО, кандидат історичних наук, доцент:

— Таку ініціативу не можна обговорювати тільки в контексті Мелітополя, бо це стосується фактично більшості міст і селищ Східноукраїнських та Південноукраїнських регіонів, а також частини Центру країни. Наприклад, на Вінниччині доводилося бачити погруддя Чапаєва у тих місцях, про існування яких він навіть не знав. Говорячи про пропаганду та реабілітацію Миколи ІІ, не варто забувати, що це офіційна ідеологія Московської церкви. Церква офіційно пропагує ідею покаяння сучасних людей у вбивстві Миколи ІІ, словом, на нас нібито якийсь гріх лежить, що наші предки допустили його вбивство, а оскільки його канонізували, то мова йде про святого. Але, безумовно, що все це — прояви величезної пропагандистської машини, яка прагне затягнути Україну в «Русский мир» або в російсько-імперському варіанті, або в радянізованому проросійському. Боротися з цими викликами можна, пропонуючи українцям виключно українських героїв, український світогляд, українську ідеологію. Це — єдиний шлях. Просто забороняти чи руйнувати бюсти Чапаєва та білборди Миколи ІІ, звісно, можна, але для цього, на жаль, українських сил в Мелітополі замало.

До яких наслідків можуть призвести такі ініціативи, якщо не буде протидії, очевидно: вже сьогодні на Сході та Півдні жодної протидії «Русскому миру» абсолютно немає. Страшно сказати, та частина українців справді чекає на якогось царя-визволителя в образі Миколи ІІ, Леніна чи Сталіна. Хтось скаже, що такі плакати не відіграють жодної ролі, мовляв, нехай висять. Ні, вони відіграють дуже серйозну роль! У свідомих людей такі ініціативи викликають внутрішній спротив, зворотну реакцію. А в церковному плані це означає відтік від Православної церкви до більш модерних протестантських церков. Модерному населенню бити поклони одному з найбездарніших царів в історії людства, яким був Микола ІІ, неприйнятно. Навіть у межах філософії Московського патріархату образ Миколи ІІ абсолютно непридатний для втілення «розквіту сил». Кому це вигідно? Звісно, нитки тягнуться з самої Росії, але, на жаль, не бракує місцевих шанувальників цієї ідеї. Це вигідно проросійського табору політикам, які хочуть тримати населення в інтелектуальній резервації проросійського минулого.

В Одесі цим не здивувати. У нас уже рік висять білборди з повідомленням, що російська мова — найкраща мова світу, що православ’я — єдина правильна релігія. На це витрачається тисячі й тисячі гривень.

«ОЧЕВИДНО, ЩО ЦІ МЕСИДЖІ МАЮТЬ АНТИУКРАЇНСЬКЕ ЗАБАРВЛЕННЯ»

Владислав ГРИНЕВИЧ, доктор політичних і кандидат історичних наук Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України:

— Ці процеси варто розглядати з різних сторін. Із одного боку, монархія в тих регіонах справді була, але, з другого, це можна сприймати як розрахунки політтехнологів, які, можливо, відчувають запити на монархічні моменти. У ХХ сторіччі на Півдні України, особливо в Запорізькій області, був загострений монархічний світогляд, бо там на хуторах жили заможні селяни, які симпатизували царю. Сьогодні на політичному полі Україні чітко виражених монархічних настроїв немає, а ностальгувати за царським минулим, насправді, несерйозно. Очевидно, що ці месиджі мають антиукраїнське забарвлення. Також до цього «руху» — встановлення білбордів з Миколою ІІ — відносимо відкриття пам’ятників Катерині ІІ, Потьомкіну, що здебільшого спрямовано через монархізм та місцеві «традиції» втягнути місцевий менталітет на орбіту російського націоналізму та патріотизму Навіть не берусь сказати, на який сегмент суспільства ця маячня про царя розрахована, який політтехнологічний результат може бути. У цих регіонах електорат зараз пасивний, і монархічними ідеями це не зміниш.

Щодо пам’ятника Чапаєву, то є ключові постаті в радянській історії, які в 30-х роках були знаковими героями, котрі покликані формувати радянську ідентичність. Чапаєв був першим номером.

А боротися з цим ідеологічним вінегретом можна знаннями. Коли ти добре обізнаний з процесами штучного створення українського радянського патріотизму, засобами його впровадження, чи насправді запропоновані герої були героями, то ти інакше сприймаєш ті процеси, які нині відбуваються, ці пам’ятники та білборди.

Окрім того, треба мати модель національної історії, яку через підручники і мас-медіа має бути донесено до суспільства. Ці білборди з царями важко уявити в країні з біль-менш виразною ідентичністю.

«БОГ ПРОСТИТЬ...»

Кирило ГАЛУШКО, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України:

— Як тепер видається, не однією черешнею багата мелітопольська земля... Але й не вона єдина. Побачив я ці фотографії саме після спостереження того, як від Києво-Печерської лаври суне хресний хід під російськими монархічними прапорами. Як урядники (чи як звуться ті «смотрящі» у російському православ’ї?) подають сигнали, коли хреститися, а коли гуртом заволати щось незрозуміле. Що ж до самої маси вірних, то вона викликає певний острах — бо ж надто хворобливо-агресивно вона виглядає. Вкрай нагадує атмосферу чорносотенних погромів сто років тому: бачиш, і виникає як і в мого прадіда бажання виставити ікони у вікна. Хоча коли ікони не допомагали, він таких «прочан» просто спускав зі сходів. Після служби у царській лейб-гвардії здоровань-прадід міг це належним чином здійснити. Але тішить те, що сто років не минули дарма і таке видовище вже не є буденністю українського життя, лишившись страхітливою екстремалією, і в решти перехожих викликає таке ж бридливе відчуття, як і в мене. І при тому пояснює, що саме це середовище агресії і повинне вибачатися перед «своим государем» за криваві екстремалії російської революції і контрреволюції. І за Чапаєва зокрема, хоча той з Миколою ІІ не зустрічався. Але долі одного й іншого є простим втіленням тодішніх російських реалій. Але чому за це мусять вибачатися на Мелітопольщині? Хай там десь на Уралі, де знайшли свій кінець і Микола, і Василь Іванович. Були б зайві гроші — замовив би бігборд у відповідь: «Бог простить. Але вибачайтеся в іншому місці за належною адресою».

Вадим ЛУБЧАК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ