ДЕМОКРАТIЯ ВИХIДЦIВ IЗ ТОТАЛIТАРИЗМУ
Західні політологи та журналісти колись любили повторювати, що, мовляв, Україна вигідно різниться від Росії мирною демократичною передачею влади від одного президента до іншого. Сумні висновки нью- йоркського Комітету захисту журналістів, що назвав Кучму «ворогом преси» в травні, і загроза виключення нашої країни з Ради Європи можуть стати першими ластівками нової політичної моди, коли слова «Україна» та «демократія» будуть знаходити дедалі менше точок зіткнення, а якщо й будуть знаходити, то тільки як антоніми.
Демократія — не тільки система поглядів і словоформи про рівність і справедливість. Це і не прихильність до того світового порядку, який прийнято називати демократичним, і який походить з фактичної залежності більшості країн світу від демократичної імперії США. Демократія також це не тільки вибори, одна-дві напівопозійні газети і відсутність політичних в'язнів. Демократія включає в себе методи, якими ідею демократії захищають.
Каверзність демократичного суспільного устрою в тому, що народовладдя швидше є процесом, а не абсолютною ідеєю. Адже лад, який існував у СРСР, партія теж називала демократією. Радянська демократія багатьом навіть здавалася набагато кращим прикладом справжнього народовладдя — зазвичай за одного кандидата голосувало 99,9% усього народу, що надавало владі навіть більшої зовнішньої легітимності, аніж у країнах буржуазної демократії, де на вибори приходило 50—60% виборців. Але непорушний блок комуністів і безпартійних був блефом, який спирався на страх репресій і відсутність реального вибору.
Реальна відмінність демократії від тиранії — це існування вибору. Зазвичай альтернативному демократичному правлінню протиставляють безальтернативну владу за допомогою насильства. Але право вибору може бути порушене не тільки за допомогою зброї, а й обману.
Один англійський прем'єр у минулому столітті якось зауважив: «Демократія це влада за допомогою переконання». Звісно, йдеться про чесне переконання — фактами та логікою, але головне — логікою своїх дій. Переконання перекручуванням «фактів і коментарів» і позбавленням слова своїх опонентів називається обманом і, в кінцевому результаті, підпадає під широке визначення насильства. Якщо розумний вибір можливий тільки на основі достовірної та повної інформації про всіх кандидатів, то будь-які дії, котрі не дають можливості виборцям самостійно зважити всіх «за» і «проти» — антидемократичні. А те, що кандидати в президенти позбавлені рівних можливостей у ході виборчої кампанії, підриває віру в демократичність нинішньої влади більше, аніж усі її присяги на вірність народовладдю.
Моральність правління за допомогою обману нехай залишається поживою для особистих роздумів всіх «коліщаток і гвинтиків» виборчої машини чинної влади. Але нечесний вибір несе в собі пряму загрозу для громадянського миру після голосування обдурених. Якщо дуже багато людей зійдеться на думці, що президента обрано нечесно, то недовір'я до влади готова викристалізуватися в нові протести, створюючи грунт для майбутньої нестабільності за белоруським сценарієм.
Недовір'я до результатів голосування, по-перше, природно призводить до зневiри в обраному кандидаті. Але що ще гірше в українському випадку — зростає недовір'я до самої держави. Авторитет державної влади в Україні ризикує опуститися до межі, за якою втрата державної самостійності багатьом може здатися зовсім не фантастичним кроком.
По-друге, це підриває визнання законності новообраної влади. Було б наївністю не передбачити, що ті, хто програв у нечесному поєдинку, полишать спроби довести свою правоту політичними способами, і розмови соціалістів про імпічмент — тому найяскравіший приклад.
Крім того, несправедливість народжує відчай і політичний екстремізм. А від політичного екстремізму лише один крок до політичного тероризму, спрямованого проти всіх без розбору.
Нарешті, несправедливість і відчай впливають не тільки на тих, проти кого вони спрямовані, а й на тих, хто їх створює. Немає ніяких гарантій, що коли у нинішньої влади непогано вдадуться недемократичні вибори, вони не будуть і далі зловживати своєю владою, сповзаючи до все більш грубих форм насильства над суспільством, переходячи від брехні та податкових перевірок до широкомасштабного залякування та репресій.
Як відомо, в нашій країні завжди знайдуться ті, хто зрозуміє, підтакне і підтримає прагнення влади до більшої чи ледь не абсолютної «стабільності»: «А чи не діяти вам, пане президенте, більш рішуче, чи не порушити ще один-два закони — адже народ любить сильну руку й порядок». Правоохоронні органи згуртують лави, а бородаті теледяді догідливо розставлятимуть свої «акценти» всі «сім днів» на тиждень. Ніцшевський Заратустра стверджував, що ті, хто довго вдивляються в безодню, самі стають безоднею. Гра у віртуальну демократію призводить до тиранії (в сучасному українському лексиконі тиранію зазвичай називають фашизмом).
ЗОВНIШНЯ ПОЛIТИКА ДЛЯ ДИКТАТУРИ ДЕМОКРАТIЇ
Твердження Бориса Тарасюка про те, що тільки нинішній Президент і є справжнім захисником демократичних ідей західного зразка, підводять нас до зовнішньополітичного боку нинішньої виборчої кампанії. Безсумнівно «державна позиція» міністра закордонних справ ввічливо вислухується із незмінно дипломатичним вираженням облич. Однак здається вельми сумнівним те, що державний оптимізм п. Тарасюка знаходить живий відгук у реальних позиціях Америки та Європи.
Що ближче до виборів, то менше президентів країн із розвиненими демократичними традиціями ризикують проявити свою однозначну підтримку своєму ніби однодумцеві Кучмі. У гості до нас якось більше їздять президенти з поганою репутацією в галузі прав людини, а в Західну Європу й Америку нашого Президента щось не особливо перед виборами і запрошують.
Західні дипломати, котрі перебувають в Україні, в приватних бесідах стверджують, що, в разі фальсифікації виборчої кампанії та виборів, на Україну чекає остаточна втрата залишків пристойної репутації. Цей неприємний процес, швидше за все, почнеться з вильоту з Ради Європи, але в результаті виллється в падіння інтересу приватних кредиторів і відтікання зарубіжних інвестицій.
Розрахунок же на те, що всесвітньо ославленому недемократичному київському уряду вдасться зберегти підтримку офіційного Вашингтона (а отже і допомогу міжнародних фінансових організацій) також вірний тільки до певної міри. Інтерес США, власне, до України зумовлений бажанням унеможливити створення нового варіанту СРСР. Цей інтерес зростає в моменти російських перипетій, але у міру того як Росія стабілізується в своїй слабкості й замикається на внутрішніх проблемах, стає ясно, що її небезпека для США знижується навіть у разі об'єднання з Україною. Крім того, технологічний прорив США в сфері протиракетної оборони робить Америку набагато менш залежною від гіпотетичної ядерної загрози з боку відродженого СРСР. У нашому випадку це означає, що згодом у Вашингтона інтерес до Києва, як вірного вартового біля трупа СРСР, знижується.
Крім того, недотримання демократичних норм і прав людини вибивають козирі зовнішньополітичного торгу з рук Києва. А у мірі того, як США дедалі більше освоюються в ролі світового судді й охоронця світового порядку, вони все менш зацікавлені підтримувати уряди з підмоченою репутацією. Гасло «нехай диктатор N сучий син, але це наш сучий син» діяв у епоху двополюсного світу. Це двадцять років тому один і той же правитель міг бути одночасно і диктатором, і борцем за світле майбутнє свого народу. Тепер однополюсний світ вимагає більш однозначних оцінок. Нині навіть старий і перевірений «сучий син» Піночет не знаходить діяльного співчуття у своїх колишніх союзників у Вашингтоні.
ЧАС ЗБИТИХ ОРIЄНТИРIВ
Ми живемо в дивний час, коли зміщаються орієнтири. Наші комуністи, опонуючи владі, фактично виступають за таку нехтувану ними демократію, а її офіційні поборники захищають свою чисту ідею за допомогою брехні та маніпуляцій. При цьому союзниками комуністів в їхній боротьбі за демократію виступають західні буржуазні спостерігачі та мас-медіа. Програми більшості кандидатів різняться, за великим рахунком, нюансами, причому головний поборник ринкових реформ у телепрограмі «Епіцентр» оголошує про своє негативне ставлення до продажу землі. Помірних лівих звинувачують у тероризмі, а помірні праві перекривають кисень вільній пресі. Предивні справи твої, Господи!
Вочевидь тільки ідеальна демократія подібна до пісні, а реальна дуже часто нагадує сварку голих у лазні. Але за криком і метушнею виборчої кампанії треба тверезо бачити спільний інтерес громадян України — чи залишається у нас вибір після всіх словесних баталій, чи нас його позбавлять силою або маніпуляціями. Демократія недосконала, але зараз ми повинні вчепитися за неї як за можливість не дати закріпитися при владі тим, кого обставини можуть зробити тиранами. І якщо Кучма, комуністи й Вітренко навряд чи зможуть залишатися демократами після своєї можливої перемоги, то список реальних претендентів на посаду президента України у нас зовсім невеликий.
Відкинути несправедливо нав'язуваний вибір українцям і запобігти ймовірному сповзанню наших можновладців до можливо гірших злочинів ще цілком можливо. Але для цього необхідна воля до змін попри твердження незацікавлених у політиці людей про те, що всі кандидати — краплені карти однієї масті.
Навіть якщо всі кандидати схожі, то тим більше ми зобов'язані не дати одним і тим же особам якомога довше залишатися на своїх місцях. Якщо всі кандидати слабкі, треба прагнути до того, щоб закони, а не вони правили нами. Треба підвести їх до думки про неминучість переобрання. Якщо у них нічого не виходить, вони повинні бути замінені. Ми зобов'язані привчити їх до служіння нам, а не давати їм маніпулювати нашим вибором. Це і є демократія.
Ті ж, хто вважає за краще стискати в руці синичку свого самодостатнього аполітичного маленького світу, чи не буде для вас шоком, якщо одного разу ви розчепірите свою спітнілу долоньку і з жахом побачите в ній маленьку пташку, яка задихнулася?
