Найстрашніші в житті ті люди, які прочитали одну книжку. З людиною ж, яка багато читає, завжди матимеш про що поговорити, і тобі поруч з нею нічого не загрожуватиме.
Іван Малкович, український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Фрондизм як ознака... громадянського суспільства

30 серпня, 2008 - 00:00

Читачі, які народилися і виросли за радянських часів, чудово пам’ятають протистояння офіційної та неформальної культур. Перша підтримувалася потужною державною пропагандою й усіма офіційними організаціями. Друга проникала у країну тонкими, наполовину підпільними, струмочками й поширювалася мережевими, неієрархічними і, страшно подумати, ринковим каналами. Починаючи з другої половини 60-х, усупереч іще свіжим спогадам про репресії та чистки, народ усе менше вірив владі взагалі й офіційній пропаганді зокрема. Чому? Обіцянки не виконуються, прогнози не виправдовуються. Вище керівництво демонструє свою зневагу як загальноприйнятій етиці, так і декларованим принципам. Незважаючи на численні народні обговорення й «урахування побажань трудящих», реально думка народу владу мало цікавить. За цих умов спостерігаються два цікаві процеси. По-перше, неформальна субкультура поступово стає все більш опозиційною до формальної. По-друге, вона починає поступово витісняти офіційну. На нашу думку, адекватної реакції влади на поширення опозиційної неформальної культури бути не може — все минає лише зі зміною влади, і якщо вона виявляється, на думку більшості виборців, не набагато кращою за колишню, то цикл повторюється знову.

Однак у справедливості цього припущення нам ще слід пересвідчитися. Адже колишня радянська ситуація повторюється: рівень довіри як до вищих чиновників і політичних лідерів, так і до державних інститутів надзвичайно низький. Причому з тих самих причин. Хіба що можна додати відсутність обіцяного прогресу в боротьбі з бідністю. З бідністю масовою і раптовою колишнього радянського середнього класу. Звісно, цілковитої аналогії зі славними часами застою немає. Влада міняється частіше, і з кожною її зміною наступає фаза надій та очікувань, що характеризується доволі високою підтримкою нової політичної команди. Найзначнішим таким періодом були перші півроку від початку Майдану — романтична пора народного президента.

Іншою відмінністю є те, що сучасне суспільство більш відкрите й ліберальніше, ніж за часів розвиненого соціалізму, тому опозиційна неформальна культура не замикається на моді й музиці, а за формою її носіями стають не лише неформальні молодіжні організації, але і структури громадянського суспільства, які зароджуються.

В результаті на місцях утворюється потужна протидія директивній політиці перших осіб. Яка посилює відсутність моральних авторитетів загальнонаціонального масштабу серед людей, які відносять себе до духовної, наукової, бізнесової та політичної еліти. Натомість люди, що користуються безумовним авторитетом, традиційно перебувають в інтелектуальній або духовній опозиції до влади. Найяскравішим прикладом цього є Микола Михайлович Амосов.

Фрондизм стає модним і на молодіжних тусовках, і на інтелектуальних посиденьках. Дотримання офіційно схваленої точки зору в неформальному середовищі розглядається або як чужорідна, або як замовна і лицемірна.

Зіткнення офіційно правильної позиції з неформальною неправильною починаються з базових понять. Президент активно просуває етнічний аспект поняття «українська нація», водночас значна частина виборців віддає пріоритет громадянській складовій, вважаючи українським народом сукупність усіх громадян України. Вочевидь, кардинально змінити це влада до виборів уже не встигне.

Найгостріше зіткнення відбувається щодо мовного питання. Допоки за українізацію в демократичних рамках ратували опозиція та народний президент, українська мова була, безумовно, в моді. Та щойно гарант втратив колишню популярність, це відразу ж відбилося на підтримці українізації, що проводиться. Неформальне спілкування українською перестало бути ознакою крутості й сучасності. Образно кажучи, чим більше Ющенко закликатиме держслужбовців говорити державною мовою в робочий час, тим менше нею говоритимуть на тусовках у SPA-салонах. Першими це відчула наша естрада, істотно збільшивши частку пісень російською. Проте частіше правильній українській протистоїть не російська, а традиційний, можна сказати, рідний для багатьох суржик конкретного регіону, щедро приправлений сленгами та запозиченнями цієї неформальної групи спілкування. Російська мова лишається альтернативною мовою спілкування технічної інтелігенції, що відроджується. Вона менше, ніж гуманітарна, залежить від держави і може собі дозволити велику частку фрондизму. Ми не даємо цьому етичної оцінки, оскільки це не відповідає науковому підходу. Ми наголошуємо на тому, що за умов низької довіри до влади неформальна мова завжди буде альтернативною й опозиційною офіційній. Свого часу радянським пропагандистам не вдалося дати раду з неформальним молодіжним сленгом — «піпли агітаційні понти не хавали». Все минулося саме по собі під час зміни влади й державної політики. Те саме, на наш погляд, відбувається зараз — ефективність офіційних закликів користуватися «унікальною та співочою державною мовою» порівнянна з закликами комсомольських лідерів не спотворювати «великий и могучий русский язык». Державну пропаганду з мовного питання в неформальному середовищі повністю звів нанівець скандальний ролик Георгія Делієва. Тим, хто гадає, що це перебільшення, радимо зайти на відомий сервер відеоматеріалів і подивитися кількість переглядів цього ролика. Адже це лише одне його дзеркало в мережі.

Аналогічна картина спостерігається в агітації, даруйте, інформування населення про вступ до НАТО. Дискусія давно перейшла з області предметних аргументів на особи прибічників і противників. Через різку поляризацію думок навіть у інтелігентних опонентів, звісно, все зводиться до аргументації у стилі «сам дурень»! Теоретично за таких умов для підвищення іміджу НАТО потрібно, щоб українські можновладці з одного боку і США та їхні місцеві грантоотримувачі з іншого боку перестали агітувати за НАТО. Перестали говорити про чергові примарні надії отримання ПДЧ. Це дозволить вивести дискусію з особистого рівня. А на тлі російської критики НАТО, що продовжується, і словесних погроз із боку Москви на адресу України є імовірність того, що норовлива громадська думка сама дуже повільно почала б дрейф у бік певної системи колективної безпеки. Є й інший варіант. Треба швидко й різко збільшити популярність політики гаранта та політики Сполучених Штатів, і тоді проблема приєднання до НАТО відпаде сама по собі.

Ми пропонуємо читачеві самому оцінити ймовірність реалізації цих варіантів.

Неприйняття неформальною культурою практично будь-якої ініціативи, непопулярної у влади, видно навіть на прикладі пам’яті жертв Голодомору. Особливо на фоні соцзмагання за найбільшу кількість пам’ятників жертвам, яке влаштували чиновники на місцях. Підливає масла у вогонь і позиція влади відносно УПА.

Тут наявний конфлікт офіційної культури та неформальної культури немолодого покоління. Звичайно, немолоді люди з притаманною їм мудрістю й консерватизмом є опорою політичного режиму. Хто як не вони спроможні оцінити переваги стабільності та спадкоємності влади? Та коли дорогий Леонід Ілліч став маршалом Радянського Союзу, знецінив звання Героя СРСР і почав через державну пропаганду славити себе серед головних героїв Великої Вітчизняної, його авторитет у середовищі ветеранів і пенсіонерів відчутно впав. А зараз становище набагато гостріше. Злиденні умови існування, погане медобслуговування, повна зміна ідеологічної парадигми та пов’язана з нею зневага до ідеалів старшого покоління різко знизили його соціальну адаптацію, перетворивши, по суті, на величезну неформальну групу стабільно опозиційного настрою. Плюс безліч самотніх пенсіонерів слабо пов’язані з суспільством, якому до них просто немає діла. Так до молодіжного та творчого неформального середовищ додалося немолоде неформальне середовище. Воно слабо організоване, та політично надзвичайно активне. До чого це призводить у політтехнологічному сенсі — яскраво продемонстрували столичні вибори, що пройшли. У цьому плані політизація подій історії, в оцінці яких існує поляризація думок, нехай навіть з етично виправданими цілями, лише підливає масла у вогонь. Такі яскраві приклади, як регулярне освистування ветеранами гаранта, — це не локальна подія. Вона миттю розноситься неформальною мережею спілкування і, попри всі PR-зусилля, вельми істотно позначаться на результатах виборчої кампанії будь-якого рівня.

Не в змозі щось протиставити поширенню неформальної культури, радянська влада епохи застою оголосила її виявом впливу зовнішніх ворожих сил і незрілості частини молоді. Зверталися до патріотизму радянської людини, пропонували самореалізовуватися в межах дозволеного, під крилом і наглядом комсомолу. Те саме відбувається і зараз — закликають стати справжніми українцями-патріотами, носіями унікальної культурної спадщини української, в етнічному розумінні, нації. Відмовитися від роз’єднуючих суперечок в ім’я реалізації віковічної мрії українського народу, в її розумінні першими особами. У славних радянських традиціях альтернативні точки зору є антиукраїнським виявом зовнішніх ворожих сил.

Як пересвідчитися у правильності вище сказаного? У міру наближення наступних президентських виборів основний опозиційний кандидат повинен буде відмежуватися від офіційної позиції та зробити кроки назустріч неформальній. Обѓрунтування цього кроку готується вже давно. Юлія Володимирівна всіляко дистанціюється від болісних точок із різкою поляризацією думок. То у щільному робочому графіку прем’єра немає часу, то з властивим їй артистизмом легким натяком вона дає зрозуміти, що у неї як у майбутнього лідера нації є важливіші справи, ніж прискорення вступу до НАТО, українізації й об’єднання церков. Підѓрунтя для відходу від закостенілої та непопулярної офіційної позиції вже підготовлено. Прийде час, і прихована опозиція Тимошенко з питань із поляризацією думок стане явною. На нашу думку, найпізніше цього слід чекати приблизно за півроку до виборів. А може, й раніше, у разі дострокової відставки уряду. Але її опозиція не буде радикальною. Замість фактичної підтримки однієї концесії вона не буде так само однозначно підтримувати іншу. Замість фактичного витиснення російської мови Тимошенко не обіцятиме зробити її другою державною. Вона не може дозволити з однієї крайності перейти в іншу — леді Ю. потрібен образ демократа, особливо в очах Заходу, образ об’єднувачки країни, потрібні будуть голоси на обох берегах Дніпра.

Володимир СТУС, Ірина КОНСТАНТИНОВА
Газета: 
Рубрика: