Геополітичний вибір України — чи є вихід із глухого кута?

Читачі «Дня» зрозуміють, наскільки екзотичною в контексті нашого видання є наведена нижче стаття. Але ми завжди були відкритими для різних поглядів. Особливо, коли вони супроводжуються аргументами й реальними прізвищами. Цього разу пропонуємо вам думку Анатолія Орла. Із 1999 по 2004 рік він обіймав посаду заступника глави адміністрації президента і керівника головного управління з питань зовнішньої політики. Анатолій Костянтинович раніше уникав публічного життя. Журналістів він доволі рідко «балував» своїми коментарями, чим лише посилював образ «сірого кардинала» в дипломатії. Можливо, така утаємничена діяльність і стала причиною того, що на його адресу часто можна було зустріти в пресі оціночні характеристики — «куратор паралельного зовнішньополітичного центру», «людина, надмірно захоплена кулуарною роботою»... Вочевидь, Анатолій Орел — у недавньому минулому один із ключових гравців на зовнішньополітичному полі — вирішив нарешті вийти «з тіні». Після звільнення з посади посла України в Італії (це сталося одразу після помаранчевої революції) про Анатолія Костянтиновича майже нічого не було чути. Але ситуація змінюється. Останніми місяцями спостерігається давно прогнозована хвиля «викриттів і критики» дій нової влади представниками старої. Хоча і стара, ясна річ, була неоднорідною. Стаття пана Орла багато чого може прояснити: зокрема, хто тиснув на «газ» у прийнятті рішень, а хто — на «гальма». Вона показує, наскільки непростим було вироблення позицій і за минулої влади: як, приміром, могло статися, що за президентства Леоніда Кучми приймається рішення про наміри приєднатися до НАТО і за його ж керівництва вилучається положення про таку інтеграцію із Воєнної доктрини. Деякі зауваження Анатолія Костянтиновича лунають, так би мовити, «по ділу», а чимало з них просто повторюють старі міфи. У будь-якому разі цю статтю можна розглядати як своєрідний тест. «День» сподівається на широку дискусію з проблем, які стосуються зовнішньої політики України. Стаття подається без скорочень і правок, авторський стиль збережено.

От непомітно й наблизилася перша річниця помаранчевої революції. Гірко й боляче спостерігати, якими швидкими темпами наростають у суспільстві настрої песимізму, безвір’я, розчарованості у всьому і вся.

Песимізм панує і у ставленні народу до зовнішньої політики нової влади. Дивним і незвичним виглядає на перший погляд це явище на фоні зримих тріумфів перших післяреволюційних місяців, коли, здавалося, весь світ дружно аплодував революції та її лідерам.

Ще кілька місяців тому міністр закордонних справ Б. Тарасюк не скупився на заяви про подачу формальної заявки на вступ до Європейського Союзу. Проголошувалося, що відтепер Європа і тільки Європа буде в центрі всіх зовнішньополітичних зусиль України. А на початку року творці нашої європейської політики навіть змагалися між собою в тому, хто назве найближчу дату вступу до Євросоюзу. Здається, навіть йшлося тоді про три роки...

«Гігантські» інвестиції, про які заявляли практично після кожного зарубіжного візиту, розвіялися в повітрі так само швидко, як і ті мільйони тонн міфічної каспійської нафти, які ніби добув свого часу Б. Тарасюк у Баку в період боротьби зі «злочинною змовою нафтотрейдерів».

Зараз більш ніж будь-коли очевидно, що підлабузництво в Брюсселі і Страсбурзі ні на сантиметр не наблизило Україну до реалізації її євроінтеграційної мрії.

Сьогодні двері до Євросоюзу закриті міцніше, ніж будь-коли до того.

Складається враження, що нинішні ідеологи української зовнішньої політики продовжують вважати свій народ неосвіченим і закритим для розуміння високих дипломатичних премудростей. Адже реальності повсякденного життя суворо і владно нагадують: після революції суспільство радикально змінилося. Зараз народ не пробачить новій владі того, на що просто не звертав уваги за попереднього режиму.

Одним словом, люди стали мудрішими, грамотнішими, сміливішими та рішучішими. І тому незрозуміло, звідки така впевненість у тому, що народ і надалі терпітиме маскування відкритих зовнішньополітичних провалів під міфічні успіхи?

Не даремно Тетяна Сіліна б’є на сполох у «Дзеркалі тижня», говорячи про «рекордно низькі» 40% підтримки населенням ідеї вступу до ЄС, «яка навіть за часів Кучми ніколи не опускалася нижче 50%».

У чому ж полягають реальні причини того, що так бездарно були втрачені унікальні можливості, які відкрилися перед українською дипломатією після помаранчевої революції? Можливості, про які за часів Кучми можна було лише мріяти? Чому на вустах у західних експертів знову почав з’являтися сумно відомий вислів «втома від України»?

Звичайно, чисто професійна некомпетентність Б. Тарасюка та інших діячів, яких він привів у керівництво МЗС, впадає у вічі. Та головна причина криється не в цьому.

Сьогодні корабель зовнішньої політики України без керма і без вітрил. І насамперед відсутнє стратегічне бачення реальної ситуації у світі та її наслідків для України.

Україна стоїть перед очевидним фактом: з низки внутрішніх та зовнішніх причин Європейський Союз твердо відстоює прийняте багато років тому своє політичне рішення, згідно з яким Україна в найближчому майбутньому не може бути повноправним членом ЄС. Безвідносно від економічних успіхів та проведення реформ. Безвідносно від політичного режиму та особистості глави держави.

Можна вважати таку позицію лицемірною і нещирою з позиції європейських цінностей та побудови об’єднаної Європи. Однак рішення прийняте, і ніхто не збирається його переглядати.

Причини такого рішення теж не за сімома замками. Україна просто дуже велика держава з достатньо конкурентоспроможною економікою та потенційно високими можливостями для зростання. Така держава викликає закономірні побоювання та страхи. Ці страхи глибоко, набагато глибше, ніж ми думаємо, вкорінені у свідомості європейців. І референдуми у Франції та Нідерландах з приводу нового Конституційного договору ЄС чітко показали: населення Європи як вогню боїться і минулого розширення, і можливих майбутніх. А політики — адже вони демократично обрані — не можуть не дослухатися до думки народу. Навіть якщо це — всього лише страхи і ксенофобія, далекі від справді європейських цінностей.

Усе набагато простіше — прийняття України до ЄС означатиме для європейських країн, з одного боку, появу нової, непомірно великої статті витрат. А з іншого, серйозне скорочення, а то й взагалі припинення субсидій ЄС багатьом європейським країнам. Ділитися досить значною частиною свого добробуту з Україною європейці просто не хочуть.

Однак давайте чесно запитаємо у самих себе: а якби ЄС сьогодні ухвалив рішення про членство України, ми самі готові принести для цього необхідні жертви?

Чи готові ми рекордними темпами втілювати в нашому законодавстві норми й директиви ЄС? Б. Тарасюк, як колишній посол у Брюсселі, може назвати точну кількість багатьох тисяч сторінок, які займає на папері європейське законодавство acquis communautaire.

Чи готові ми до масового закриття шахт, електростанцій та сільськогосподарських підприємств? Чи готові ми відмовитися від нашої ракетно- космічної промисловості? Закрити наші авіаційні заводи? Чи готові ми відмовитися від вирощування традиційних видів сільськогосподарських культур? Як це відбувається в Польщі, Литві, Словаччині?

Чи готові ми до неминучого масового безробіття?

Чи готові ми звести нову Шенгенську стіну на нашому східному кордоні? Чи готові ми багато годин стояти за візами до Росії, так само, як ми годинами і днями простоюємо перед німецьким або італійським посольствами у Києві?

І головне — чи готові ми відмовитися від нашого суверенітету? І добровільно передати його Брюсселю? Адже тепер уже брюссельські бюрократи вирішуватимуть, вирощувати нам чи не вирощувати цукровий буряк, картоплю та соняшник.

Судячи з того, що ми вже десять років безуспішно намагаємося вступити до СОТ, де рівень вимог незрівнянно нижчий, відповідь на поставлені запитання буде негативною.

Так чому ж тоді не вийти до народу і чесно не сказати: так, членство в ЄС залишається нашою мрією і далекою стратегічною метою, але її здійснення не прийде ні завтра, ні післязавтра.

Так, ймовірніше, ми не повторимо шлях Польщі і йтимемо важким і хворобливим шляхом, яким іде Туреччина. Шляхом, який уже зайняв у цієї країни понад 40 років і за найсприятливішого результату займе ще не менше десяти років.

А якщо це так — тоді навіщо нам так треба, наприклад, приєднуватися в односторонньому порядку до нинішніх зовнішньополітичних заяв ЄС? Особливо до тих, які торкаються інтересів наших сусідів. Адже Україна нічого, абсолютно нічого не отримує натомість. То чи варто так поспішно відмовлятися від незалежності у зовнішній політиці і у визначенні свого ставлення до подій у світі?

Чи треба нам погоджуватися, в ім’я світлого майбутнього (яке невідомо коли настане), на незавидну і принизливу роль відстійника для нелегальних мігрантів, які прагнуть до ЄС? В обмін на створення на нашій території таборів для біженців вдячна Європа, замість того, щоб інтегрувати поступливих українців до своїх лав, запропонує гроші для поліпшення життя громадян далеких і не дуже держав третього світу, лише для того, щоб вони назавжди залишилися на нашій території!

А можливо, українській дипломатії потрібно ініціативно запропонувати новий формат співпраці, без підвищених односторонніх «соцзобов’язань», але з виведенням на перший план конкретних і чітко окреслених сфер, де така співпраця відповідає ключовим інтересам і ЄС, і Києва?

При цьому ми можемо тверезо і без упередженості подивитися на досвід взаємодії з Європейським Союзом нашого північно-східного сусіда. Москва, як відомо, про вступ до ЄС не говорить і з європейців нескінченні «політичні сигнали» не вибиває, але активно зближується з Європою. І тоді як Б. Тарасюк цілий рік розповідав про унікальність нової української влади, Росія впевнено йшла до Європи.

4 жовтня в Лондоні пройшов черговий саміт ЄС — Росія. Подія, практично непомічена українською громадськістю. А даремно.

На цьому саміті голова Єврокомісії Жозе Баррозу буденним і діловим тоном повідомив про підготовку нової базової угоди між Росією та ЄС (Україні така перспектива світить лише після виконання Плану дій). В. В. Путін поінформував про те, що учасниками саміту дане доручення про початок реалізації «дорожніх карт», чотирьох єдиних просторів у відносинах ЄС — Росія. Зверніть увагу, не про розробку, не про підготовку «дорожніх карт» (одного з улюблених віднедавна термінів в Україні) йдеться, а про їх реалізацію.

А 12 жовтня були парафовані проекти угод між Росією та ЄС про лібералізацію візових процедур і про реадмісію. Процедуру отримання віз буде полегшено для російських політиків та бізнесменів, журналістів та діячів культури.

Для порівняння нагадаю: на сьогодні триває лише узгодження мандату Європейської комісії на проведення переговорів із Україною про лібералізацію візового режиму (мандату, обіцяного ще у травні поточного року). І хоч Тарасюк уже встиг назвати майбутні переговори (навіть дата яких поки невідома) «унікальними і безпрецедентними», хід узгодження мандату залишає мало надій на істотні, серйозні поступки на них європейської сторони.

Цю незавидну картину не зміг виправити навіть такий нечуваний досі односторонній крок, як повна ліквідація Києвом візового режиму для громадян ЄС. Європа ввічливо, стримано подякувала... і продовжила роботу щодо пом’якшення візового режиму… для Росії!

Так, можливо, все-таки Україні варто відмовитися від ганебних односторонніх поступок, і взяти на озброєння хоча б окремі елементи російського досвіду проведення рівного, послідовного і серйозного діалогу з Європейським Союзом у реальних площинах взаємовигідної співпраці.

Боюся, що час для цього поки ще не настав.

Для того, щоб хоча б усвідомити розумом ідею про можливість запозичення російського досвіду, необхідно повністю змінити парадигму сприйняття Росії в сучасному світі, властиву нинішнім ідеологам нашої зовнішньої політики.

Політика України на російському напрямі практично незмінно зводилася до двох крайнощів. Перша крайність, про шкоду якої треба говорити відкрито, — бажання будь-якою ціною догодити Росії. Свого часу Гоголь дуже влучно описав цю рису нашого національного характеру. Пригадаймо його геніальний опис аудієнції запорізьких козаків у Катерини II: «Встаньте» — звертається російська імператриця до запорожців, які впали перед нею на коліна. «Не встанем, мамо! Не встанем! Умрем, а не встанем!» — відповідають українці.

Але не догоджання та підлабузництво цінується в міждержавних відносинах. Наважимося стверджувати, що зовсім не цих якостей чекає й Москва від зовнішньої політики Києва. Як, утім, і Вашингтон, і Брюссель, і інші світові столиці.

Росія зацікавлена бачити в Україні, передусім, стабільного, послідовного, передбачуваного, впевненого у своїх силах партнера. Саме такий партнер представляє інтерес для співпраці. Але ми чомусь наполегливо не хочемо зрозуміти цю азбучну істину. І, втомившись стояти на колінах, вдаємося до іншої крайності — проводимо політику, яку в Москві не завжди небезпідставно визначають як антиросійську.

Виправдання такої зовнішньополітичної поведінки України деякі наші політики намагаються знайти в ними ж вигаданій концепції, яка не лише є помилковою, але й завдає величезного збитку довгостроковим інтересам України. Ніби Україна однозначно визначилася зі своїм стратегічним вибором, яким є європейська інтеграція. А це, як вони стверджують, за визначенням дуже обмежує її економічне та політичне партнерство з Росією.

Однак давайте поставимо собі кілька «чому». Чому керівники Франції були завжди дуже обережними в оцінках дій Росії в Чечні, незважаючи на гостру критику такої обережності з боку як національних, так і міжнародних правозахисних організацій?

Чому Німеччина домовляється з Росією будувати по дну Балтійського моря газопровід, не звертаючи уваги на серйозні заперечення щодо цього проекту з боку деяких своїх союзників по ЄС і НАТО?

Чому Європейський Союз надав Росії статус країни з ринковою економікою ще навесні 2002 року, тоді як Україна (яка, без будь-якого сумніву, не поступається Росії в цьому питанні з позиції об’єктивних характеристик своєї економіки), можливо, тільки до кінця нинішнього року може сподіватися на отримання аналогічного статусу?

Немає підстав сумніватися в тому, що й згадані європейські держави, і Європейський Союз у цілому приймає ті чи інші зовнішньополітичні рішення у відносинах із Росією, керуючись виключно власними інтересами. Очевидно також, що основоположним інтересом для більшості європейських столиць є взаємовигідна співпраця та партнерські відносини з Росією.

Навіщо ж тоді Україна створює для себе надумані дилеми? Якраз не «або — або», а «якщо — то» є формулою успіху у досягненні Україною своїх стратегічних цілей. Якщо Україна зможе добитися справжнього партнерства зі своїм північним сусідом, якщо користуватиметься довірою з боку Росії, то й наші європейські спрямування матимуть набагато більше шансів на реалізацію.

Перше і головне, що треба чітко усвідомити, — ми не можемо втекти від Росії, хоч як би ми цього хотіли. Ми не можемо змінити свого географічного положення. Ми не вибираємо своїх сусідів, як не вибираємо власних батьків.

Пригадую бесіду Леоніда Кучми з одним із американських президентів. Йшлося про українсько-російські відносини, і високий американський гість раптом запитав: «А ви могли б перемістити Україну на місце Індонезії?». «Звичайно ж, ні». І бачачи здивування українського Президента, високопоставлений співрозмовник продовжив: «Раз ви не можете цього зробити, ви повинні проводити таку політику, яку б самі росіяни в жодному разі не вважали ворожою щодо своїх національних інтересів».

Ми не можемо змінити своєї історії, яка сформувала нас саме такими, якими ми є. Безперспективні спроби зробити українців блідою копією інших народів. Психологічна, ментальна близькість українців і росіян, так як і відмінності між ними, — це реальність, від якої нікуди не дітися. І ще протягом дуже тривалого часу жителі України зможуть легше порозумітися зі своїми російськими сусідами, ніж з представниками більшості регіонів «традиційної» Західної Європи.

Захід і Росія — незважаючи на всі справді глибокі відмінності, які є між ними — є двома нероздільними частинами однієї цивілізації, заснованої насамперед на християнських цінностях.

Україна не може асоціювати себе тільки з однією з цих частин єдиної цивілізації, повернувшись до іншої її частини спиною. Така позиція просто розірве нашу країну навпіл.

Ми не можемо втекти й від факту тісного взаємозв’язку української та російської економік. Для Європи Україна — насамперед конкурент і джерело природних ресурсів. З Росією ж наші економічні інтереси набагато збалансованіші, тут ми партнери, наші економіки більшою мірою доповнюють одна одну. Співпраця та кооперація з Росією — це реальна можливість для України розвивати насамперед високотехнологічні галузі своєї економіки найближчим часом, поки європейські ринки будуть для неї закриті.

І не треба дивуватися, тому що європейські капітали широким потоком ідуть до стабільної Москви, незважаючи на відсутність там і натяку на «кольорову революцію».

Ми не повинні дозволити прихильникам логіки втечі від Росії прикриватися тезами по типу «це суперечить нашим євроінтеграційним спрямуванням». Конкретні пропозиції ЄС (поки лише стати сусідом ЄС) — це одне, а мрії та фантазії — це зовсім інше. Необхідно чітко усвідомлювати — де — на Сході чи на Заході — ми отримаємо максимальну економічну та політичну вигоду. І не випускати з рук конкретної «синиці» заради примарного «журавля», який безтурботно махає крилами над українським небом, але не має ні найменшого бажання спуститися на землю.

Українська дипломатія зобов’язана використати будь-яку можливість для сприяння матеріальному та духовному розвитку свого народу не через багато десятиліть, а зараз, сьогодні і завтра. І насамперед — використати те унікальне положення між Заходом і Сходом єдиної великої цивілізації, яке дісталося Україні за велінням долі.

Таке розташування України — не прокляття історії, не незручність, яка викликає фобії та закомплексованість. Це можливість бути з’єднувальним мостом між двома берегами, можливість діалогу, зближення та згладжування протиріч.

Надто багато європейських співрозмовників невпинно повторювали мені і моїм колегам: «Ви будете цікаві Європі лише тоді, коли ви станете мостом, з’єднувальною ланкою між Європою та Росією. Це два світи, в яких ви почуваєтеся однаково вільними. Ваші хороші відносини з Росією — це запорука добрих відносин із нами. Але якщо ви проводитимете політику конфронтації з Росією, на вас чекає поразка. Ви станете тягарем для Європи, яка вас нізащо і ніколи не підтримає».

Правдивість цих слів здійснюється сьогодні. На жаль, у гіршому їх варіанті.

Україна — велика регіональна держава. Ми не супердержава. Аксіома нашої зовнішньої політики — не поставити наших друзів на Заході перед вибором: Україна чи Росія, бо всім зрозуміло, що вибір буде не на нашу користь. Найсерйозніша помилка нинішнього керівництва МЗС України полягає в тому, що воно з параноїдальною завзятістю намагається втиснути Україну між шестернями двох синхронно працюючих машин — західної та російської. З цілком передбачуваними наслідками.

Це не означає, що нам потрібно відмовитися від нашої стратегічної мети членства в Європейському Союзі. Зовсім навпаки. Україна — європейська країна, з європейською душею та європейським покликанням. Але не можна не погодитися з Джеймсом Шерром у тому, що треба «добре розуміти різницю між приналежністю до європейської цивілізації та отриманням членства в Європейському Союзі». Розуміння різниці — це і є звільнення від ілюзій.

Саме тому найефективнішим інструментом реалізації наших євроінтеграційних цілей має стати тісна економічна співпраця з Росією та іншими пострадянськими республіками. Така співпраця зробить нас сильнішими, конкурентоспроможнішими, відкриє для наших товаровиробників величезний ринок і, зрештою, підвищить добробут населення. Сильна процвітаюча держава матиме набагато кращі європейські перспективи.

Відмова від ілюзій із приводу досягнення швидкими темпами членства в ЄС — це не поразка. Це просто тверезе й мужнє визнання існуючого стану речей, визнання, яке вже буквально завтра може принести нам реальні результати.

Хіба так важко зрозуміти просту істину: європейці живуть у престижному елітному будинку з усіма можливими зручностями. Вони не хочуть ущільнюватися і чесно говорять нам — «вільних квартир у цьому будинку для вас немає». Вони заради нас не перетворюватимуть свої апартаменти на комунальні квартири.

Хіба не очевидно, що в цих умовах треба думати про будівництво сучасного власного будинку європейського типу в найтіснішій співпраці і з Європою, і з Росією?

І останнє. Якщо ми говоримо про прагнення до Європи, ми повинні дотримуватися європейських стандартів політики як внутрішньої, так і зовнішньої. Найкращі слова втрачають цінність, якщо ними прикривається неправда. І якщо керівництво МЗС вважає себе частиною влади європейського типу, воно повинно говорити народу правду, якою б гіркою для власного самолюбства вона була. Правду про нас самих, про наше майбутнє, про наших сусідів по планеті.

А якщо цього не станеться, український народ набагато швидше, ніж ми думаємо, змахне із себе розчарування. І, творячи над вождями своєї дипломатії, які втратили голову від брехні та ілюзій, справедливий суд, поставить їм те саме запитання, яке ставив всесвітньо відомий персонаж безсмертного твору Миколи Васильовича Гоголя:

— Що, синку, допомогли тобі твої ляхи?