Голодомор: трагедія чи геноцид?

Верховна Рада має намір коаліційною більшістю підтримати поправку народного депутата Василя Кисельова до Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні». З прийняттям поправки голод визнаватиметься трагедією, але не геноцидом.

«День» двічі публікував мої статті, спрямовані проти ревізії закону (2010, 22 червня; 22 липня і 4 серпня). У першій був показаний непрофесіоналізм пояснювальної записки В.Кисельова, в другій аналізувався історичний вимір Голодомору, «очищений» від тлумачень політичних сил. Проте політиків, подібних Михайлу Чечетову, які керують «машиною голосування», менш за все цікавить суть проблеми. У них приземлена мета — привести закон у відповідність із страсбурзькою заявою Віктора Януковича про те, що Голодомор був трагедією, але не геноцидом.

Не підлягає сумніву, що таку заяву Президент України зробив під тиском свого російського колеги. Не існувало інших причин, здатних примусити керівника держави суперечити діючому законодавству. Однак слід взяти до уваги, що під час прийняття закону в 2006 році очолювана В.Януковичем парламентська фракція майже у повному складі висловилася проти визначення Голодомору як геноциду.

Хотів би зробити в цій статті ще одну спробу довести, що під науковим кутом зору Голодомор і геноцид — синонімічні поняття. Громадянам України і Росії, які по-різному розглядають цю жахливу сторінку спільної історії, потрібно спільно розглянути аргументи, пов’язані з термінологією, хронологією і регіональними відмінностями загальносоюзного голодування початку 30-х рр.

1. ПЕРЕДМОВА

На перший погляд здається, що прийняття поправки В.Кисельова не матиме істотних наслідків. Та можна одразу назвати два з них.

Коли ми кажемо, що Голодомор одночасно був і трагедією, і геноцидом, то називаємо подію і тут же оцінюємо її. Усунення оцінки робить закон безглуздим. Цінність його полягає в тому, що він діє в постгеноцидному суспільстві, а тому здатний вплинути на осмислення недавнього минулого. Тим самим закон забезпечує найпершу умову майбутнього розвитку України в демократичному напрямі. Законів про історичні події без їх пов’язання з сучасним життям не приймають.

Не менш важливий наслідок випливає з факту існування закону. Якби його не було, оцінки радянського минулого залишалися б справою кожного. Одні підкреслювали б вагомість великих будов перших п’ятирічок — Дніпрогесу, Криворіжсталі, Турксибу та ін., які вимагали «затягнути паски», але врятували країну в її двобої з Третім рейхом. Інші наголошували б на загибелі з вини держави мільйонів радянських громадян. Треті визнали б обидва наведені твердження, але процитували б у виправдання слова з популярної пісні: «Мы за ценой не постоим!» Четверті підкреслили б, що німці з румунами пройшли всю Україну включно з Дніпрогесом та Криворіжсталлю й опинилися на Ельбрусі і на Волзі, бо червоноармійці, які пам’ятали 1933 і 1937 роки, в масі своїй не бажали захищати цю владу. Нічого дивного в такому розмаїтті думок нема. Але закон про Голодомор існує, і цей факт не залишає законодавцям поля для маневру.

Поясню свою думку простим прикладом. В Україні є міста, названі на честь родоначальника радянських чекістів (Дніпродзержинськ, Дзержинськ). Це мало кого турбує, бо всі звикли. Та якби команда попереднього Президента України перейменувала їх, а команда нинішнього — повернула скасовані назви, це викликало б скандал світового масштабу. Так само з поправкою В.Кисельова. Схвалення її означатиме демонстративне закріплення в законодавстві тієї оцінки перших п’ятирічок, яка містилася у сталінському курсі «Історії ВКП(б)».

За багато десятиріч ми звиклися зі сталінськими оцінками. Архівна революція на переламі 80-х і 90-х рр. відкрила «скриньку Пандори», і тепер факти про злочини тієї доби увійшли до арсеналу всесвітньої історії. В такій ситуації прийняття поправки Кисельова виставить нас перед світом у дивному вигляді. Ситуація виглядатиме навіть гірше, ніж у прикладі з містами, які носять ім’я Фелікса Дзержинського. Тут ідеологічні суперечки стосуються реальної особи. А у випадку з Голодомором конфліктна ситуація склалася не з приводу реального явища, а на тлі його інтерпретації однією зі сторін й відповідно — неприйняття такої інтерпретації іншою стороною. Сторона, яка тепер здобула перевагу в парламенті, має можливість здійснити ревізію закону. Однак усунення інтерпретації противника виглядатиме як усунення об’єктивно існуючих фактів. Факти свідчать, що Голодомор є синонімом геноциду, тому що постав на тлі загальносоюзного голоду 1932—1933 рр. як результат дій, спрямованих на продумане й замасковане під хлібозаготівлі вбивство мільйонів людей.

Сталін здійснював за допомогою чекістів законспіровану каральну операцію. Він не розповідав нікому, чим були викликані його дії, бо не мав потреби у цьому. Історики можуть реконструювати послідовність його дій, тобто документально обѓрунтовувати картину масового вбивства. Та вони ніколи не виявлять в архівах мотивів, якими керувався диктатор. Втім, для обѓрунтування судження про геноцид цілком досить виявити технологію вбивства голодом. Ситуація з дослідженням Голодомору ускладнюється тільки тим, що не всі розуміють його історичне тло. Тим самим створюється можливість представити цю трагедію в політизованих інтерпретаціях.

Мабуть, саме у передмові треба вказати, чому велика частина громадян (особливо в Росії) протестує проти ототожнення Голодомору з геноцидом. Для багатьох таке ототожнення перекреслює позитиви епохи, в якій вони народилися. Голодомор — це не просто одна із трагічних сторінок нашої спільної з росіянами історії. Він накладає відбиток на все ХХ століття — єдине «живе» для нас століття, бо з ним пов’язане життя трьох-чотирьох поколінь близьких і рідних.

Однак насправді причин для викреслення з життя радянської епохи не існує. В ній, як і в кожній іншій історичній добі, сплелося багато всякого — злочинного й героїчного. Ми зобов’язані пам’ятати тих, хто трагічно загинув в ту епоху, і зрозуміти, чому вони загинули. Тому такими важливими стають дослідження істориків. Вони повинні підійти до теми Голодомору з узгодженим інструментарієм. Особливо важливим стає співробітництво українських і російських учених. Такий висновок випливає з обговорення теми в Клубі регіональної журналістики, що відбулося 19—20 липня ц.р. у Москві.

2. ЖУРНАЛІСТСЬКИЙ КЛУБ «ИЗ ПЕРВЫХ УСТ»

Клуб регіональної журналістики «Из первых уст» заснований у липні 2001 року Іриною Ясіною з метою наведення мостів між провінційними російськими журналістами і провідними діячами політики, науки та культури. І. Ясіна — дочка колишнього міністра економіки Євгена Ясіна, журналіст з економічною освітою, одна з помітних постатей в сучасному громадсько-політичному житті своєї країни, член ради з прав людини при Президентові РФ. Діяльність клубу спиралася на матеріальну підтримку створеної Михайлом Ходорковським громадської організації «Відкрита Росія». Після арешту її рахунків у рамках кримінальної справи щодо керівників ЮКОСу клуб позбавився матеріальної можливості проводити семінари в Москві, але продовжив роботу, користуючись можливостями інтернету.

У цьому році керівництво клубу залучило кошти Інституту «Відкрите суспільство» (який входить до мережі фондів Дж.Сороса) і Міжнародного товариства «Меморіал», щоб організувати в Москві низку семінарів. Координатор проекту, доцент МДУ Ірина Карацуба організує зустрічі науковців, журналістів й учителів з метою обговорення російсько-українських, російсько-польських і російсько-естонських проблем та суперечностей в розумінні минулого.

Організатори семінару на тему «Росія—Україна: проблема розуміння і оцінок Голодомору 1932—1933 рр.» запропонували зустрітися з учителями та журналістами директору Центру україністики і білорусистики МДУ професору Михайлу Дмітрієву, професору Пензенського університету Віктору Кондрашину, учителю історії московської гімназії №1543 Олексію Кузнецову, заступнику головного редактора журналу «Вокруг света» Микиті Соколову та керівнику молодіжних програм «Меморіалу» Ірині Щербаковій. Полемізувати з ними були запрошені співробітники Інституту історії України НАН України (Людмила Гриневич і я), директор видавництва «Критика» Андрій Мокроусов і головний редактор журналу «Україна модерна» Андрій Портнов. Активну участь у дискусії брали 13 вчителів і 10 журналістів, у тому числі троє вчителів і троє журналістів з України. Клуб опублікує перебіг дискусії на своїх сайтах (www. crj.ru) і на порталі «Уроки истории» (www. urokiistorii. ru).