Мир — це не все, але все без миру — ніщо.
Віллі Брандт, німецький політик, лауреат Нобелівської премії миру

Коли міліція не з народом, або Нереформована система дається взнаки

Завтра Апеляційний суд Київської області розпочне розгляд резонансної «справи Запорожця»
18 вересня, 2012 - 00:00
ОДНЕ З ОСТАННІХ СУДОВИХ ЗАСІДАНЬ У БРОВАРАХ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Продовження судового процесу над Віталієм Запорожцем дедалі більше робить цю показову історію символом протистояння. Протистояння між суспільством і правоохоронною системою. Самосуд, який вчинив Віталій рік тому над міліціонером Миколою Симоненком (застрелив із рушниці) в селі Семиполки Київської області, не виправдовує його. Про це казали і його односельці під час нашої поїздки в Семиполки — він має відповісти за свій вчинок («День» №102-103, 15 червня 2012 р.). Але громадськість обурює те, що «система» не захотіла розібратися — чому так відбулося? що спонукало людину взятися за зброю? наскільки сумлінно виконував свої обов’язки керівник Калитянського селищного відділення Симоненко? Це, вже не говорячи про методи роботи міліції, прокуратури, суду під час розслідування цієї справи. М’яко кажучи, вони викликали лише більше незадоволення серед людей («День» №106, 21 червня 2012 р.).

ВІТАЛІЙ ЗАПОРОЖЕЦЬ: «СУДДЯ МІХІЄНКОВА Т. Л., ЗВЕРТАЮЧИСЬ ДО МЕНЕ, СКАЗАЛА: «...НУ ЩО, ДОГАВКАВСЯ?!!»

«Мої скарги, які я писав і пишу в численні інстанції різного рівня, не знайшли відповідного реагування», — пише у своєму листі на адресу газети «День» засуджений Віталій Запорожець. Звернення надіслано до редакції Чернігівським слідчим ізолятором Управління державної пенітенціарної служби в Чернігівський області, де перебуває сьогодні Запорожець. Нагадаємо, 27 червня цього року Броварський міський районний суд відповідно до ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України («умисне вбивство») засудив Віталія до 14 років ув’язнення («День» №115-116, 6 липня 2012 р.). Раніше Запорожцю інкримінували злочин за ст. 348 ККУ — «вбивство працівника правоохоронного органу при виконанні службових обов’язків», яка передбачала навіть довічне ув’язнення. Менше ніж за тиждень до вироку обвинувачення (прокуратура) змінило статтю на більш м’яку («День» №110-111, 27 червня 2012 р.).

На вирок Броварського суду обидві сторони — і обвинувачення, і захист, — подали апеляції. Прокуратура (обвинувачення) незадоволена вироком суду першої інстанції і просить засудити Запорожця на максимальний термін, передбачений ч. 1 ст. 115 ККУ, тобто 15 років ув’язнення. Із точки зору захисту, немає відповіді, чому саме такий термін. «Прокуратура подала апеляцію одразу на наступний день після того, як подав апеляцію я, — розповідає адвокат Віталія Запорожця Костянтин Попов. — Ознайомившись з нею, можна зробити висновок, що вона не обѓрунтована. Якихось доводів від прокуратури — чому саме призначати покарання в 15 років, там не наведено. Аргументація просто полягає в тому, що це недостатній строк покарання, — давайте більше».

Із чим не згодні адвокати Запорожця? «В апеляції ми зазначаємо, що рішення суду першої інстанції є незаконним і необґрунтованим, — каже Попов. — Ми посилаємося на те, що не було в повній мірі проведене досудове і судове слідство. Це не дало змоги в суді належним чином встановити всі факти й дослідити обставини, які мають значення. У самому суді також були допущені порушення. Незважаючи на наші клопотання про необхідність доповнити слідство: допитати нових свідків, очевидців, провести додаткові експертизи, всі наші клопотання відхилялися. Відповідно, це не дало змоги об’єктивно провести судове слідство й ухвалити правомірне рішення. Крім того, в призначенні покарання не було враховано особу підсудного, його характеристики. Не врахували навіть самої ситуації протиправної поведінки потерпілого. Суддя вважає недоведеним факт сп’яніння потерпілого, а також факт насильства з його боку. Все це — порушення вимог Кримінально-процесуального кодексу».

Другий адвокат Запорожця — Сидір Кізін — сподівається, що Апеляційний суд буде більш об’єктивним. «Свідчення очевидців говорять про те, що Запорожець був у стані сильного душевного хвилювання і не мав наміру на вбивство, — говорить Кізін. — Умисел на вбивство нічим не підтверджується. Симоненко виламав Запорожцю руку в плечі й побив до нестями. А це має значення — чи діяв Віталій у стані психологічного афекту, викликаною неправомірною поведінкою потерпілого, чи — ні».

Сам Запорожець у своєму зверненні на нашу адресу стверджує, що суддя Броварського суду Тамара Міхієнкова, яка винесла йому вирок, є частиною «системи». «Головуючий суддя Міхієнкова Тамара Леонідівна, мало того, що покриває злочин, скоєний відносно мене Симоненко М. М. о 02.30 годині 04.09.2011 (погроза розправою — смертю —, брутальна лайка на мою адресу, завдання ударів по голові, а як апогей злочинних дій — зламане плече, що фактично й спровокувало цю трагедію), так вона ще й покриває злочини слідчо-оперативної групи», — пише Запорожець.

Віталій наголошує, що свідчення з нього «вибивали». «06.09.2012 мене били й катували в с. Семиполки та продовжили знущання в Броварському МВ, — розповідає Запорожець. — Мені зламали два ребра, вибили зуб, набили безліч синців та гуль, якими, до речі, скрили злочин, скоєний відносно мене Симоненком М.М. На той час я вже мав струс головного мозку та зламану ключицю. У хворобливому, змученому та пригніченому стані мене змусили давати показання (ті, які їм потрібні) на відео. Медичну допомогу не надавали. Мене затягнули в одних трусах, кинули на підлогу, силоміць поставили на коліна... обступили близько 12 — 15 людей з кийками, а також осіб в цивільному. Почали обзивати і погрожувати, казали, що якщо я не буду робити те, що вони та слідчий скажуть, тобто підписати необхідні документи, то вони мене й у Африці знайдуть. Як ви думаєте, в мене був вибір? Чи добровільно я давав показання?».

Адвокат Попов підкреслює, що в суді першої інстанції були взяті до уваги показання, які Запорожець давав після затримання, а не під час судового засідання. «Чому взяті до уваги показання, які Запорожець давав одразу після затримання, а не показання в суді? — обурюється Попов. — При тому, що він вказував, що його дуже сильно побили, і він дуже погано почувався. Наші клопотання з цього приводу суд відхилив. Це також є в апеляції». За словами Сидора Кізіна, аналогічна ситуація зі свідками. «Суд взяв за основу попередні покази свідків, хоча своєю ж ухвалою визнав, що цих свідків допитували, застосовуючи погрози і насильства, — каже Кізін. — Чому суд не взяв до уваги покази свідків під час судового засідання, де вони говорили зовсім інше?».

Віталій Запорожець пише: «Крім зламаної у мене руки, нічого не зафіксовано. Слідча група заборонила лікарям 06.09.2011, які мене обстежували, щось фіксувати. А якщо і було щось ними записано, то ця документація пропала. Як проходило обстеження? Заходить невропатолог, подивилася мене і каже: ну, по моїй частині нічого немає. Заходить терапевт: ну, по моїй частини нічого немає. Заходить хірург: ну, підіть зробіть йому знімок руки! Вони що не бачили, що я весь синій?.. Одяг в крові! Мене тягнули по всій лікарні: медсестри і продавці газет, які бачили мене, молилися та хрестилися!»

Віталій наголошує, що повного, об’єктивного та всебічного розслідування моєї справи, на жаль, не було — ні під час досудового слідства, ні в залі судового засідання. Це свідчить про помсту мені, свавілля, та безкарність працівників правоохоронної системи. Всі вони пов’язані між собою. До речі, після винесення вироку, вже в коридорі, суддя Міхієнкова Т. Л., звертаючись до мене, сказала: «...Ну що, догавкався?!!»

Для висвітлення позиції Броварського суду щодо справи Віталія Запорожця, а також на підставі направленого в редакцію звернення підсудного, ми звернулися до судді Тамари Міхієнкової із запитом. Запитання та відповіді читайте нижче.

Також відомо, що Віталій Запорожець направляв скаргу на суддю Міхієнкову до Вищої ради юстиції (ВРЮ). З цього приводу його захисник Костянтин Попов повідомив, що ВРЮ переадресувала скаргу на Вищу кваліфікаційну комісію суддів (ВККС). «Мовляв, це не наша справа, — каже Попов. — ВВКС, натомість, повідомила, що лист надійшов — буде проведено перевірку. Чи проведено цю перевірку і які результати, нам не повідомляли».

Під час останнього судового засідання в Броварах журналісти запитували у Запорожця — чому він вбив міліціонера? Тоді підсудний відповів, що хотів би, щоб в цьому розібралося слідство, суд, але вони цього не зробили. Один із підсумків розгляду «справи Запорожця», за його словами — це неможливість захищати себе. «Я вже не кажу про все, що відбувається навколо моєї справи, мені просто елементарно не дають захищатися!», — обурюється Запорожець. Чи змінить ситуацію Апеляційний суд?

МИКОЛА ЖУКОВИЧ: «СИМОНЕНКО СЛІДКУВАВ ЗА ПОРЯДКОМ, ВСІХ ГАНЯВ, ТОМУ ЙОГО Й НЕ ЛЮБИЛИ»

У міліції, співробітник якої зокрема є жертвою, на всю цю трагічну історію, звичайно, своя точка зору. Говоримо з керівником прес-служби ГУ МВС України в Київській області Миколою ЖУКОВИЧЕМ.

— Пане Миколо, ситуація навколо резонансної «справи Запорожця». Ваша позиція?

— Симоненко був керівником Калитянського селищного відділення, в яке входять декілька населених пунктів: Калита, Семиполки... У цій місцевості він постійно проводив профілактичну роботу, розслідування справ, розкриття злочинів тощо. Для розуміння того, що відбулося в ту трагічну ніч, варто підкреслити наступне.

Сам Симоненко мешкав у Києві. З роботи він повертався пізно. Часто бувало так, що вже о 4 чи 5 годині ранку йому телефонували з чергової частини Броварів і повідомляли, що, наприклад, в такому-то селі сталася пригода. Він як керівник дільниці виїздив на місце подій і приймав відповідні рішення. Тобто Симоненко практично постійно знаходився на робочому місці.

В закладі (кафе «Лелека». — Авт.), біля якого сталася трагедії, не можна було проводити дискотеки. Кафе не було підготовлене для масових заходів, а значить після 23 години мало б зачинятися. Працівник міліції, а саме Симоненко, не міг закрити дискотеку і розігнати всіх. У нас немає такого права.

— А хто має?

— Місцева влада. Механізм такий, що тільки на основі рішення місцевої влади, міліція могла діяти, тобто виконати, наприклад, розпорядження щодо закриття цього закладу.

Якщо подивитися статистику викликів, то практично щотижнево в це кафе виїжджали працівники міліції для запобігання протиправних дій. Там постійно відбувалися якісь сварки, бійки тощо. Враховуючи це, Симоненко в той вечір також зупинився в кафе, щоб дочекатися, коли закриється дискотека, і за необхідності запобігти різним хуліганським діям, а після — поїхати спокійно додому і не повертатися, якщо буде виклик. Це відповідь на те, чому Симоненко затримався в ту ніч у кафе.

Тепер щодо того, ніби керівник відділення чіплявся до дівчат, підлітків, вибивав з рук пляшки тощо. Все це чутки. Симоненко до простих людей, які не ходять по барам, не п’ють і не дебоширять — не чіплявся. Навпаки, він, наприклад, приводив до матері-вчительки сина і казав, ви врятуйте його, тому що у нього в кармані наркотики, і це не я йому підкинув, а він сам їх здобув, наступного разу я буду змушений його посадити. Симоненко слідкував, щоб на території його відділення був порядок — всіх ганяв, тому його і не любили.

Щодо оперативних дій та пошук підозрюваного. Працівники міліції знали, що людина стріляла в їхнього колегу, а отже знаходиться у великому відчаї — в такому стані вона може скоїти інші злочини. Виходячи з цього, було здійснено оперативно-слідчі заходи — встановлено і допитано всіх друзів Запорожця. Допитали 15 його товаришів, з них 12 судимі, тобто вже мали проблеми із законом.

Також неправда, що маму Запорожця одразу доставили в міліцію. Її ми знайшли тільки на другий день, забрали у відділок, а потім відпустили. Завдяки мамі ми і знайшли, де переховувався підозрюваний.

І ще один важливий момент. В день вбивства Запорожець був на полюванні. Там, як стало відомо, він вживав спиртне, потім продовжив це робити в барі. Тобто на момент скоєння злочину він був в нетверезому стані. Це підтверджують свідки. Я особисто був зацікавлений в тому, щоб розібратися в ситуації. Їздив до села, спілкувався з людьми...

— Ви знаєте, ми також були в селі і спілкувалися з мешканцями, але у нас склалася зовсім інша картина подій. Люди розповідали абсолютно протилежне тому, що кажете ви. Наприклад, говорили про те, що дільничний Симоненко справді постійно чіплявся і ображав людей, що в той вечір він в нетверезому стані відпочивав в барі, а не виконував свої обов’язки, що підозрюваного і свідків міліція жорстоко побила, залякала його матір тощо.

— Я намагався знайти ці погані сторони Симоненка, щоб для себе зрозуміти — як далі коментувати ситуацію. Я повинен був впевнитися: Симоненко правий чи неправий, або були праві чи неправі працівники міліції, коли штурмували будинок, де міг знаходитися небезпечний злочинець. Я ці питання для себе з’ясував. Наприклад, при штурмі будинку. Міліція що мала прийти і постукати в двері? Дійсно, працівники спецпідрозділу, штурмуючи будинок, перевертали дивани, шафи, одяг, тому що підозрюваний міг знаходитися де завгодно.

До речі, з приводу того, що міліція сиділа в засідці і пила горілку. Про таке говорили і писали. Вибачте, якщо працівники міліції знають, що це озброєна небезпечна людина, яка стріляла в міліціонера, вони що будуть робити засідку в його будинку, тим більше, пити горілку? Це просто брехня. Штаб в ці дні знаходився безпосередньо в зазначеному кафе, перебував там 3 чи 4 дні. За цей час пляшки пива ніхто не пив. Велася робота щодо пошуку підозрюваного.

— Свідки по справі стверджували, що міліціонер був у нетверезому стані.

— Люди можуть стверджувати, а можуть і не стверджувати. Я, наприклад, знаю, що Симоненко в той вечір пив каву. До речі, а люди не казали, що у Запорожця були дві судимості? Як Симоненко міг обходити таку людину? Одна із судимостей у нього була за те, що він побив працівників міліції, наніс їм тілесні ушкодження.

— Наскільки нам відомо, це були умовні терміни. А за словами колишнього адвоката Запорожця Івана Макара, «ці дві кримінальні справи були прелюдією до того, що відбувається зараз у «справі Запорожця», — це сфабриковані справи».

— Так, його не засудили до ув’язнення в тюрмі, але умовний термін він отримав. До того ж, тут головне — сам факт: він побив міліціонерів під час виконання ними службових обов’язків. Симоненко знав у селі кожного, хто мав проблеми із законом. Це була його робота. До речі, за півроку він розкрив два вбивства.

— Сам Запорожець неодноразово заявляв, що коли його затримували, один із міліціонерів дорікнув своєму колезі: «Ты почему его не пристрелил?».

— Запорожець зараз — національний герой, отримав медаль від ВО «Свобода». Тобто за те, що він скоїв убивство, він мало не став святим. Запорожець, звичайно, може говорити все, що завгодно, але факт залишається фактом — він пристрелив міліціонера. А щодо його затримання, мені відомо, що підозрюваний намагався чинити опір працівникам міліції, але до нього не була застосована табельна зброя.

— При затриманні Запорожця сильно побили. І взагалі, як він міг чинити опір групі озброєного спецпідрозділу?

— Коли ми отримали інформацію про місце перебування підозрюваного, туди була направлена спецгрупа. Також у нас була інформація, що крім рушниці, якою він убив міліціонера і яку він потім викинув, при ньому також знаходився наган. Виходячи з цього, працівники міліції мали право застосовувати табельну зброю, але повторюю — вони її не застосували.

До речі, з моменту скоєння вбивства і до його затримання пройшло кілька днів, чому за цей час Запорожець, якщо він відчував свою правоту, не здався міліції?

— За його словами, він не мав довіри до міліції — боявся, що його можуть просто вбити, тим більше, як він казав, «броварські». До речі, після затримання в Семиполках його доставили в Бровари, де продовжували бити і змусили підписати неправдиві показання.

— Я про це нічого не знаю.

— Зі справи відомо, що до трагічного інциденту між Запорожцем і Симоненко вже існував конфлікт: міліціонер неодноразово ображав підсудного, чіплявся до нього, навіть наносив тілесні ушкодження. Так само було і в той вечір, навіть гірше — після нанесення тілесних ушкоджень Запорожцю Симоненком виявилося, що у нього зламана ключиця.

— Експертиза підтвердила, що ключиця була вивихнута. Якщо нетверезий чоловік пристає до працівника міліції, то в такому випадку останній робить зауваження, а в разі загострення ситуації застосовує прийоми рукопашного бою. Так було і по відношенню до Запорожця, в результаті чого він отримав травму.

— Як ви думаєте, якщо працівник міліції сумлінно виконував свої обов’язки, стежив за порядком, розкривав злочини, чому все-таки громадськість стала на бік «злочинця» Запорожця?

— Я не хочу сказати, що Запорожець — зовсім погана людина. Він нормальний громадянин: грав у футбол, був активістом у селі, але коли вживав алкоголь — змінювався. В даному випадку йому працівник міліції зробив зауваження, а потім відбулося те, що відбулося.

Чому така реакція у населення? Тому, що з ним до цього попрацювали місцеві активісти, які впевнено говорили — винуватий Симоненко. Ці чутки швидко розійшлися.

— Чомусь вам усе-таки не вірять. Згідно з різними соціологічними дослідженями, близько 65% українського суспільства вкрай негативно оцінюють дії міліції. Це — відповідь на багато запитань, в тому числі по «справі Запорожця».

— У нас зовсім інші цифри. Я, наприклад, зі своїм Центром також проводжу опитування — ми роздаємо анкети в лікарнях, на пошті... Міліції довіряє більшість громадян.

— Опитування мають проводити соціологи, а не працівники міліції.

— У даному випадку мова йде про анкети для суто внутрішнього користування. Це робиться для того, щоб ми розуміли, яким чином працює міліція в тому чи іншому районі. Потім результати доповідаються начільникові головного управління, а він вже робить висновки — де, кого і що треба змінити.

«СПРАВА ЗАПОРОЖЦЯ» —ЯК СИМВОЛ НЕВИРІШЕНИХ ПРОБЛЕМ

«Справа Запорожця» — це оголений нерв, який болітиме доти, поки його не вилікуєш. Випадок у Семиполках — це лише те, що вибилося на поверхню. Аналогічних випадків в Україні безліч. Відсутність реформ у правоохоронних органах дедалі більше змушує людей розраховувати на власні сили. І самосуд — це екстремальна реакція на відсутність правопорядку. В одному зі своїх інтерв’ю Віталій Запорожець, відповідаючи на запитання про те, як він ставиться до героїзації власного образу, відповів, що негативно. «Зрозумійте, у родині покійного, як і в мене, сталася трагедія, — сказав Віталій- — І я не хочу, аби з мене хтось робив героя». Це говорить про те, що проблема — на поверхні. «Корпоративна етика» в міліції, прокуратурі, судах змушує їх захищати «своїх», навіть всупереч народному невдоволенню та протестам. А значить — захищати архаїчну систему стосунків: «органи» — громадяни. Це поглиблює прірву між суспільством і системою. До чого може призвести таке протистояння?

P.S. Ось запитання, які, на думку судді Тамари Міхієнкової, є «некоректними та суперечать засадам судочинства»:

1. Чому суд не взяв до уваги дані експертизи, відповідно до якої, Віталію Запорожцю були нанесені тілесні ушкодження середньої тяжкості — перелом руки (за словами Запорожця, це зробив Симоненко М.М.), що є підставою для порушення кримінальної справи?

2. Чому суд узяв до уваги лише один пункт із 14 наявних, котрі наведені у зауваженні на протокол судового засідання, складеного адвокатом засудженого Костянтином Поповим (7.07.2012р.)?

3. Чому було винесено рішення про відмову у прослуховуванні аудіозапису засідання, стосовно якого було складено зауваження?

4. Чому суд відмовив у клопотанні адвокатам та на той час підсудному Запорожцю про допит слідчого Бургели О.В. та слідчої групи, які займалися справою Віталія Запорожця?

5. На якій підставі було відсторонено захисника Віталія Запорожця Івана Макара?

Відповідь судді Броварського міськрайонного суду:

«Незалежність і недоторканість суддів гарантуються Конституцією України і законами України (ст. 126 Конституції України), і вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Відповідно до ч.3 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Кримінальна справа по обвинуваченню Запорожця В.М. розглядалася колегією суддів Броварського міськрайонного суду Київської області під моїм головуванням.

Вирок по справі постановлений колегією суддів у нарадчій кімнаті. Рішення щодо розглянутих судом зауважень на протокол судового засідання по кримінальній справі по обвинуваченню Запорожця В.М. відповідно до ч. 1 ст. 88-1 КПК України приймалося більшістю складу суду, а також питання про відсторонення захисника Макара І.І. від участі у даній справі, яке розглядалося колегією суддів, приймалося також у нарадчій кімнаті, таємниця якої передбачена законом, і судді, відповідно до ч. 2 ст. 322 КПК України, не мають права розголошувати міркування, що висловлювалися у нарадчій кімнаті.

З огляду на викладене хочу зазначити, шо поставлені Вами у запиті запитання є некоректними та суперечать засадам судочинства і Закону.

На даний час кримінальна справа по обвинуваченню Запорожця В.М. за ч. 1 ст. 115 КК України перебуває в провадженні Апеляційного суду Київської області, де і буде вирішуватися питання щодо законності постановленого судом вироку».

КОМЕНТАРІ

«ВИХІД ЄДИНИЙ: РЕАЛЬНА, РАДИКАЛЬНА І ШВИДКА РЕФОРМА ВСІЄЇ СУДОВО-ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ»

Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог, заступник декана історичного факультету Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки (Луцьк):

— Такі непоодинокі випадки є типовою реакцією народних мас на кричущу правову несправедливість. Це народна рефлексія на самозахист, коли іншого виходу просто немає. Недарма ж такі випадки, як побиття інспектора ДАІ за неадекватне за розмірами хабарництво прямо на дорозі, перевертання патрульно-постової машини МВС за правові зловживання, фізичне покарання нетверезого водія-міліціонера відразу після скоєння ним ДТП (усі ці випадки я не вигадав, а бачив їх у кримінальних новинах на ТБ) відбувалися стихійно й хаотично випадковими перехожими, а не організовано якоюсь політичною силою. Смішно, але платник податків захищається власними силами не просто від держструктури, яка зобов’язана цих платників податків оберігати, а від тих, кого народ утримує власним коштом. Будь-яка поліція-міліція є прямим віддзеркаленням того суспільства, в якому вона існує. Тому наше рідне МВС із головою потонуло в корупції, хабарництві, протекціонізмі та правовому нігілізмі, що роз’їло цю структуру із середини.

Майже в кожному районі України вам розкажуть про дуже схожі випадки міліційного свавілля, аналогічного подіям у селі Семиполки. Отже, народ хоче захиститися (і захищається!) передусім не від злочинців, а від самих охоронців правопорядку! Згадаймо, що організатором і безпосереднім виконавцем убивства Гонгадзе був генерал-майор МВС. Згадаймо, що трапилося з головним міліціонером держави Кравченком. Після вбивства Гонгадзе американські журналісти впевнено повторювали, що якби щось схоже сталося в них на Батьківщині, то відразу повстала б уся Америка у всенародній революції проти влади. Проте в українців діє вікова психологічна установка: моя хата скраю...

Самосуд невиправданий. Але лише у правовій державі, до якої, зважаючи на ці події, нам ще дуже далеко. У країні, яка є оплотом демократії, — США — упродовж десятків років існував знаменитий суд Лінча, в Австралії, початково заселеній каторжанами-злочинцями із Великобританії, також були схожі народні самосуди. А тепер це зразково-показові демократичні держави, які ніколи нічого подібного собі не дозволять. Сьогодні. Але в процесі розбудови демократичного громадянського суспільства вони пройшли і цей етап розвитку. Схожа ситуація була і в історії України. Згадаймо хоча б швидкий суд (з обов’язковою смертною карою) за вживання спиртного або зв’язок із жінкою в запорожців під час військового походу чи жорстокий суд сільської общини, багаторазово описаний у творчості Шевченка та інших класиків літератури. Результат був дієвий з очікуваним результатом. Тоді злочинність кількісно і якісно була меншою, ніж нині. Не таємниця, що Україна перебуває на початку довгого шляху побудови громадянського суспільства, але таке протистояння суспільства і силових структур може зумовити революційну ситуацію, коли чергове збиття пішохода родичем міліціонера чи «мажором» стане тією краплиною, яка розбудить сонний народ, і він нарешті не захоче далі жити за названим вище принципом. Вихід із цієї ганебної ситуації лише один: реальна, радикальна і швидка реформа всієї судово-правової системи, яку українцям два роки тому обіцяла нинішня влада і на якій так наполягають усі євроатлантичні структури, і навіть жорстокість кримінального покарання представників усіх гілок влади за тяжкі й особливо тяжкі злочини. Такий радикалізм необхідний, оскільки про свідомість громадянського суспільства та правову державу нам говорити ще рано. КНР має смертну кару за 56(!) видів злочинів. Причому покарання публічне. І хоча це виглядає по-середньовічному, але ось конкретний результат: у майже півторамільярдній країні практично немає злочинності. Народ мусить мати право на самозахист, якщо державна влада не в змозі його захистити. Недарма в кількох конституціях дуже європейських країн народу надається право на революцію і збройне повстання в разі порушення конституційних свобод.

«ЛЮДИНА МИМОВОЛІ ПОЧИНАЄ СТАВИТИСЯ ДО ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ЯК ДО ЧОГОСЬ ВОРОЖОГО»

Микола ЛАЗАРОВИЧ, докторант Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, кандидат історичних наук, доцент кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету, заслужений працівник освіти України:

— Як на мене, то честь, як особисту, так і країни, треба захищати всіма доступними засобами. Можливо, це сказано доволі жорстко, а може, і жорстоко, враховуючи наслідки справи Запорожця. Мені важко, звичайно, робити висновки, не знаючи деталей, але якщо судити з того, як її трактують у демократичній пресі, то я вважаю: якщо це був єдиний вихід, його треба було використати. Дуже багато людей заявляють про те, що якщо п’ять-десять років тому, ідучи затемна, зустрічали міліціонера, то на душі ставало спокійніше. А тепер їхня поява викликає зворотну реакцію — хочеться заховатися. Проблема нашого суспільства полягає в тому, що жодного легітимного органу влади в Україні як такого немає. А виходячи з цього, ситуація складається так, що правоохоронним органам (міліції, судам, прокуратурі) вірять чи не найменше. Це, напевно, трагедія для будь-якого суспільства, зокрема і для нашого, бо людина не має на кого покластися, не має можливості знайти силу, яка б її захистила. Тому в нас і трапляються такі ситуації, як із Запорожцем, якого, до речі, захищає все населення Семиполків. І таке протистояння небезпечне тому, що підриваються основи самої держави. Якщо громадяни не вірять органам держави, отже, не вірять і державі, то суспільство змушене шукати альтернативні способи захисту власного життя, своєї родини, і це мимоволі призводить до того, що людина починає ставитися до державної влади як до чогось чужого, ворожого. А якщо ми додамо до того, що, крім корупції в нашому суспільстві, яка породжує недовіру до всіх органів влади, є відверто ворожі антиукраїнські кроки з боку тієї самої влади, то в очах переважної частини суспільства всі її гілки є нелегітимними, а держава сприймається як чужа. У кінцевому підсумку наслідки можуть бути різними. Це і повстання, і — що ще гірше — сприйняття окупації. Може статися так, що вранці прокинемося й дізнаємося, що ми не в своїй державі. Сьогоднішня власна байдужість — наш найбільший ворог. Якщо ми цього не зрозуміємо, то в нас немає майбутнього. Вихід поки що єдиний: як би ми не ставилися до нинішньої опозиції, але іншої не маємо, тому мусимо проголосувати за цю. Я б сказав, що ми повинні бути розважливими й вирахувати, по суті, до відсотка. Нам головне, щоб у Верховній Раді була більшість тих людей, які захищають українські інтереси.

«ПОТРІБНО, ЩОБ УСІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ БУЛИ ПІД ТОТАЛЬНИМ КОНТРОЛЕМ САМОГО СУСПІЛЬСТВА»

Айдер ЕМІРОВ, голова Фонду імені Бекіра Чобан-заде, Сімферополь:

— Я думаю, що суспільство просто зобов’язане захистити Запорожця. По-перше, очевидно, що його дії були правомірними не лише з морального, але і з правового погляду, адже законодавство має норму про те, що людина має право захищати своє життя і життя своїх близьких всіма доступними засобами. Як мінімум правоохоронні органи повинні забезпечити об’єктивне слідство і підтвердити очевидні речі правовими нормами, висновками. Таких випадків багато, а тому ні прокуратура, ні міліція в даному випадку, як і в усіх інших, не повинні захищати честь мундира, бо самоправство і перевищення посадових обов’язків міліції — дуже небезпечне явище. Ми і в Криму знаємо декілька випадків, коли люди страждали від самоправства міліції, коли громадяни переслідуються спеціально для того, щоб видушити з них «вимушений подарунок». Є випадки і заподіяння людям фізичної шкоди, й убивств у міліції, і тортур, каліцтв, загрози життю, прямого грабежу. По-друге, є багато випадків, коли міліція прагне не розкрити скоєний злочин, а заради благополучної статистики «повісити» його на більш-менш відповідного кандидата, чи того, хто мав раніше справи з міліцією, чи того, хто вже скоїв аналогічний злочин. Як наприклад, із розслідуванням убивства дітей у Севастополі. Цей злочин уже «вішали» послідовно на декількох «кандидатів», кожного разу звітували, що злочин розкрито, а справжній убивця, проте гуляв, на волі. Безвинні люди страждали — їх допитували напевно «с пристрастием», оголошували, що вони скоїли цей злочин, вони позбавлялися свободи на якийсь час. За що? Тому немає впевненості і зараз, що вже третій, здається, оголошений кандидат — справжній злочинець. Сьогодні ситуація в суспільстві така, що правоохоронні органи не є захисниками громадян, їхніх прав, свобод, майна, вони захищають лише представників органів влади. Сьогодні кожен громадянин уже побоюється зв’язуватися з міліцією, з прокуратурою, бо отримати від них правовий захист завжди проблематично. Завжди — собі дорожче!

Розв’язання проблеми — в демократизації суспільства. Ніяка там єдина вертикаль влади тут не впорається. Тут потрібно, щоб усі правоохоронні органи були під тотальним контролем самого суспільства. По-перше, їх мають контролювати ВР і спеціальні контрольні комісії, по-друге, вони мають бути під контролем свободи слова — засобів масової інформації. Кожне таке порушення має ставати набутком гласності і висвітлюватися в ЗМІ, оцінюватися громадськістю та аналізуватися нею. Правоохоронні органи чинять так тому, що сьогодні вони не відчувають контролю суспільства, а якщо вони знатимуть, що жоден такий випадок не залишиться безкарним, то стануть викорінювати такий стиль роботи.

Підготували Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк; Лариса ОСАДЧУК, Тернопіль; Микола СЕМЕНА, «День», Сімферополь

Іван КАПСАМУН, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments