Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.
Джон Стюарт Мілль, британський філософ, політичний економіст XIX століття

Культурний дефолт України

4 березня, 2000 - 00:00

Авторитетний у нас американський політолог Збігнєв Бжезинський у популярній книжці «Велика шахова дошка» зазначає, що Америка посідає домінуючі позиції в чотирьох галузях світової влади, серед яких військова галузь, сфера економіки, розвиток технологій у передових галузях науки і техніки та сфера культури. Оскільки Україна може зберегти власну незалежність лише відстоюючи позиції на світових ринках, їй необхідно буде розвивати саме ці галузі «світової влади». У цій статті ми торкнемося лише проблем культури, як засадничих для утвердження держави у світі.

Говорячи про культуру, матимемо на увазі, перш за все, культуру масову, до якої відносяться газети, журнали, телебачення, радіо, кіно, відео, книжки, компакт-диски і інші форми культури, що працюють на масові аудиторії, включаючи Інтернет.

Основна функція культурної політики для будь-якої країни повинна полягати у сприянні привабливості способу життя країни, як серед її громадян, так і серед громадян інших держав, оскільки досягти політичного впливу на суспільство можна, лише використовуючи таку привабливість. Визначальні цінності суспільства, які відрізняють його від інших і спонукають громадян до розбудови цього суспільства, повинні формуватися саме проведенням цілеспрямованої культурної політики.

Комерціалізація культури протягом останніх десятиліть привела до дискусій стосовно ролі культури в суспільстві. Уряди європейських країн і європейського співтовариства досить довго шукали баланс між збереженням основних функцій культури, як сфери суспільного життя та недопущення ринкових обмежень у її розвитку як бізнесу. Цього балансу було досягнуто завдяки створенню єдиного європейського ринку мас-медіа. Таким чином, у світовому культурному просторі виникли глобальні культурні ринки, які конкурують між собою. Один з них — американський, інший — європейський. Економічний розвиток Сполучених Штатів дозволяє американській культурі існувати на території своєї країни. Саме завдяки американському ринку процвітає американське кіно, телебачення, музика, пропагуючи спосіб життя, на якому тримається політична система. Будь-яка з європейських країн самотужки не може протистояти експансії американської культури через нижчий економічний розвиток. Але створення єдиного ринку кіно в Європі, заохочення культурного обміну між країнами, що забезпечується європейським законодавством, взаємний протекціонізм європейських країн щодо культурного продукту кожної з них, і законодавче обмеження для американської продукції захищають європейський ринок і європейські цінності.

Країни, які здобули незалежність від колишніх європейських імперій, всіляко намагаються захистити свою культурну самоіндентифікацію. Так, наприклад, Індія створила механізми для розвитку власної кінопродукції, яка за кількісними показниками не поступається потужностям Голлівуду.

Після розпаду Радянського Союзу Росія завдяки глибоким культурним традиціям і існуванню власного, хоч і невеликого, культурного ринку змогла створити нову російську культуру. Ця культура, звичайно, поступається за своїм впливом і європейській, і американській, але є достатньою для самоідентифікації російської нації. Російський уряд удався до необхідних протекціоністських заходів щодо власної культури. Усі виробники національного культурного продукту користуються податковими пільгами, які поширюються на книговидавництво, виробництво фільмів і телепрограм. Росія успішно проводить боротьбу з піратством у культурній сфері, захищаючи інтелектуальну власність і створюючи таким чином джерела фінансових надходжень для митців. Вдале антимонопольне регулювання ринку в сфері телебачення і радіо створює необхідне поле для конкуренції, а, отже, для підвищення якості виробленого продукту.

Таким чином, суспільство, яке створило умови для існування власної національної культури як індустрії, не лише створило систему захисту і виховання національних цінностей, а й спосіб поширення цих цінностей на суспільства інших країн. Експансія американської культури в країнах Латинської Америки, французької — у деяких африканських країнах і російської на пострадянському просторі дозволяє згаданим державам поширювати економічний і політичний впливи.

На жаль, Україна досі на державному рівні не створила ні механізмів захисту власного культурного простору від експансії інших країн, ні політики протекціонізму для розвитку власної культури. Щоб це сталося, необхідно визначитись в основних питаннях:

1. Яким чином культура виховує національну самоідентифікацію?

2. Що є українською культурою і якою мовою вона повинна створюватись?

3. Як забезпечити ринок для української культури?

4. Як поширити вплив української культури на інші ринки?

Спробуємо відповісти на ці запитання.

На екранах українських кінотеатрів з шаленим успіхом іде фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем». На виробництво цього фільму було витрачено близько 9 млн. доларів США. Фільм з успіхом пройшов у Польщі. Сюжет, створений за мотивами відомого твору польського письменника Сенкевича, перетворено на мелодраматично-героїчний трiлер про історію українсько- польських стосунків за доби Хмельниччини. Чотири героїчнi польськi шляхтичі, немов чотири мушкетери, перемагають у численних боях дикуватих українських козаків, кмітливо жартують і проявляють приклади високого польського благородства до переможених українських гетьманів. Численні рекламні публікації про цей фільм переконували нас у тому, що фільм не є антиукраїнським, і що його головною ідеєю є жаль за тим, що українці і поляки свого часу не знайшли порозуміння, через що Україна була підкорена Росією. Але згадаймо, що на переконання відомих дослідників мас-медіа Ініса та МакЛуана, засоби інформації більше впливають на суспільство тим, як вони інформують, ніж тим, про що вони нас інформують. І кіно, і телебачення здійснюють вплив не шляхом передачі інформації, а шляхом створення певних образів. У фільмі Гофмана поляки йдуть у бій у розкішних латах і шляхетському одязі. Українці ж навпаки — у брудних шароварах i з оголеним торсом. Почнемо з того, що цей маленький кінофакт просто не відповідає дійсності, оскільки козаки завжди в бій вдягали білі сорочки, щоб у разі смерті постати перед Богом у гідному вигляді. Окрім того, сама ця невелика кінематографічна деталь прикрашає образ шляхетного поляка в порівнянні з образом дикого українця. Лише Богдан Хмельницький у виконанні Ступки зображений розумним і кмітливим полководцем, на відміну від всього свого оточення, яке в фільмі складається з неосвічених, кровожерливих і примітивно мислячих гетьманів. Цікаво, що, добиваючись руки польської красуні, і український полковник Богун, і польський шляхтич однаково погрожують її родині смертю. Поляки та українці жорстоко вбивають один одного і винищують мирних мешканців, але поляки в результаті виглядають талановитими шляхетними героями, а українці — пригніченим та диким народом. Можливо, цей фільм сподобається деяким польським українцям, оскільки раніше польські медіа зображали українців ще примітивнішими і ще жорстокішими. Безперечно, цей фільм став явищем польської культури й зіграв велику роль в утвердженні польської самосвідомості. Феноменальним є інше — широка реклама фільму в українських медіа і не менш широкий інтерес до нього наших глядачів. Через відсутність якісного українського кінематографу будь-який інтерес до нашої історії вже сприймається нами компліментарно. Український культурний вакуум, потреба у відчутті хоча б мінімальної національної гордості заповнюється «Вогнем і мечем» та «Сибірським цирульником», які розповідають про національну самоповагу сусідніх народів. Українські глядачі починають ідентифікувати себе саме з цими сусідніми націями, цінності яких для нас є значно ближчими, ніж цінності американські. Таким чином, через слабкість власної культури, Україна стає об’єктом культурної експансії уже не лише з боку Росії, а й з боку Польщі. З погляду деяких націонал-патріотів найлегше заборонити трансляцію таких фільмів в Україні і піддати критиці покази українськими телеканалами серіалів про героїчні подвиги НКВС і КДБ. Але що тоді повинні показувати українські телеканали, якщо відповідні українські телесеріали не знімаються? Що повинні дивитися українські глядачі, які люблять, як і глядачі всього світу, серіали і детективи?

Можна, звичайно, заперечити попередні тези, стверджуючи, що в Україні було знято чудові художні фільми Романа Балаяна, захоплюючий серіал «День народження Буржуя». Але чи є ця продукція українською і чи належить вона до української культури? Національна психологія героїв «Буржуя» нічим не відрізняється від психології героїв відомого серіалу про російських «ментів». Вони розмовляють однією мовою, живуть в однакових суспільствах, що послуговуються однаковими цінностями і стикаються з однаковими проблемами. У такому разі можна дійти висновку, що російське й українське суспільство є ідентичними. У чому ж тоді сенс здобуття незалежності? Але, мабуть, наші суспільства все ж таки відрізняються так, як відрізняється поезія Драча від поезії Вознесенського, проза Андруховича від прози Пелевіна, та Шевчук від Астаф’єва.

Відсутність медіального ринку в Україні і призводить до того, що українською ми називаємо ту культурну продукцію, яка створюється в Україні російською мовою на засадах російських культурних цінностей. До речі, серіал про «Буржуя» є прикладом якісної, створеної в Україні продукції, оскільки він успішно вийшов на російський ринок, перемігши в конкуренції за глядача. Щоправда, від цього серіал не став більш українським. Російськомовна українська музична продукція, навпаки, фактично залишається на узбіччі російської культури. За своєю якістю більшість українських російськомовних співаків не можуть конкурувати з російськими естрадними зірками, продовжуючи поширювати в Україні не просто культуру іншого народу, а, на жаль, провінційну культуру низької якості.

Українська література, про яку згадувалося вище, теж програла конкурентну боротьбу російській літературі. Конкуренція — це поняття, притаманне саме масовій літературі. Перераховані вище Драч, Андрухович, Шевчук в основному не є творцями масової культури, яка орієнтується на ринок. Незважаючи на високі творчі досягнення, їхні книжки в будь-якому суспільстві цікавитимуть перш за все інтелігенцію і не написані з метою отримання прибутку. Масова українська література не створюється, оскільки в Україні, на відміну від Росії, видавати книжки через відсутність податкових пільг невигідно. І, щоб не казали великі «патріоти-ринковики» про шкідливість надання пільг, навіть економічно і культурно розвинуті держави стимулюють економічними способами розвиток національних культур.

Але, крім пільгового заохочення розвитку культури, на радість «патріотам-ринковикам» підкреслимо необхідність визначення українського культурного ринку і проаналізуємо причини його відсутності. Захистити внутрішній ринок України від економічної експансії Росії, а згодом і США можна не лише шляхом таких популярних серед українського чиновництва заборон. Найбільшим ворогом для розвитку ринку є піратство. Українські регіональні телекомпанії купують у місцевих кіосках піратські відеокасети і транслюють їх у своєму ефірі. У них не має жодної потреби об’єднуватися в мережі й фінансувати виробництво українських фільмів та передач. Українські продавці відеокасет продають крадені російські і американські фільми. Жоден український бізнесмен не вкладе гроші у виробництво українського фільму, оскільки ніхто з продавців відеокасет його ніколи не купить. Для чого купувати, коли можна вкрасти американський? Якщо велика українська телекомпанія, яка принципово не займається піратством, захоче показати в своєму ефірі телесеріал, вона купить за копійки серіал аргентинський, а не вкладатиме гроші у виробництво українського серіалу. Відповідно, іноземні виробники продукції продають її нам дешево, оскільки уже щасливі від того, що цю продукцію не вкрали, а хоча б щось заплатили.

У результаті, лише одна російська телекомпанія «НТВ-профіт» до кризи виробляла два художні фільми на місяць. Після кризи в Росії компанія почала виробляти один фільм на місяць, а зараз знову збільшує обсяги виробництва. Таких компаній у Росії, щонайменше, десять. Кожен з провідних російських телеканалів постійно виробляє від двох до чотирьох телесеріалів. Все це наслідки боротьби з піратством та пільгового оподаткування. В Україні за рік виробляється від одного до п’яти художніх фільмів, половина з яких фактично належить до російського культурного простору.

Європейські країни пішли іншим шляхом. У період шокового реформування вони не зупинили виробництва власної продукції. Функції виробництва телепродукції в часи, коли комерційне телебачення ще не стало на ноги, взяли на себе громадські телекомпанії. Механізм фінансування теле- і кіновиробництва через громадське ТБ є достатньо простим. Для цього треба створити контроль за фінансовими надходженнями та витратами на громадському або державному телебаченні, чого в Україні досі не створено.

Але, навіть забезпечивши умови для створення власного ринку, Україна не зможе у достатній мірі утримувати культурну індустрію через невисоку його платоспроможність. Україні необхідно визначитись, з якими країнами створювати спільний ринок інтелектуальної продукції. Створення цього ринку досягається шляхом прийняття законів, які забезпечуватимуть протекціонізм для продукції інших країн в обмін на прийняття відповідних законів щодо нашої продукції в цих країнах. Відповідне законодавство використовують держави європейського співтовариства. Вибір у нас невеликий: або домовлятися з росіянами, або — з європейцями. Європейський вибір дозволить зберегти культурну автентичність української продукції, оскільки європейське законодавство захищає національну самобутність кожної країни — партнера. Заради справедливості варто зазначити, що навіть партнерство з Росією дозволить значно збільшити виробництво інтелектуальної продукції в Україні, хоча ця продукція належатиме до іншого культурного простору.

Ентоні Гіденс у відомому творі «Соціологія», що вийшов у видавництві «Основи» на гроші найбільшого українського видавця Джорджа Сороса, пише: «Сьогоднішнє розуміння того, що ми живемо в одному світі, значною мірою є результатом міжнародного масштабу засобів комунікації. Світовий інформаційний порядок — міжнародна система виробництва, розподілу та споживання інформаційних благ — став реальністю. За умов панівного становища індустріальних країн у світовому інформаційному порядку багато людей вважає, що на країни «третього світу» чекає форма інформаційного імперіалізму». У новому тисячолітті цей інформаційний імперіалізм поширюватиметься найшвидше через мережі світового «Інтернету». Уже через декілька років більшість європейців і американців не лише листуватимуться і читатимуть газети через Інтернет, через Інтернет вони дивитимуться кіно й телебачення, слухатимуть радіо, матимуть змогу у будь-який момент отримати доступ до інтелектуального продукту будь-якої країни. Саме ті країни, інтернет-ресурси яких будуть найбільш наповненими, оволодіють умами світової громадськості. Інтернет-ресурс України є надзвичайно бідним. Ми не маємо державної політики в цій галузі взагалі. Українські інформаційні агенції використовують Інтернет лише для передплатників, що виправдано для комерційних підприємств. Але достатньо порівняти сайти ДІНАУ з ІТАР-ТАКС, або АПН (мається на увазі «Агентство печати новости»), щоб зрозуміти, що ми взагалі нічого не робимо для поширення інформації про Україну у світі. Кількість приватних Інтернет- агентств і газет надзвичайно мала, а ті, що існують, потерпають від нічим не регульованого тиску провайдерів та власників доменів (тобто інтернетівських заголовків). Жодне українське відомство фахово не розробляє політику розвитку і впорядкування інтернет-простору, а будь-які державні ініціативи щодо контролю над «Інтернетом» або є примітивними способами ввести цензуру, або створити монопольні умови для певних провайдерів.

Усі підняті в цій статті проблеми не лише необхідно, а й можна почати вирішувати. Досі вирішення проблем культури полягало в лобіюванні певними групами прийняття величезної кількості законодавчих актів, які не лише суперечать одне одному, а й абсолютно не кодифікуються з європейським законодавством і не відповідають єдиній концепції розвитку галузі, якої фактично не існує. Створення такої концепції — робота для великого стратегічного центру або науково-дослідного інституту. Початок цієї роботи — частина великої відповідальності, яка лежить на новому уряді. Складно уникнути фінансового дефолту. Ще складніше — культурного і морального.

Микола КНЯЖИЦЬКИЙ, Член Національної Ради України з питань телебачення та радіомовлення, голова наглядової ради Фонду «Суспільство»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ