«Марш рівності»: несподіваний ефект

«Украине — современные цивилизационные ценности». Це текст одного з плакатів, які тримали учасники «Маршу рівності», який не без провокацій, але все ж таки відбувся в Києві 25 травня. Організатори маршу назвуть цю акцію першим гей-прайдом, який вдалося провести в Україні.

Захист від дискримінації та забезпечення рівних можливостей є прямою вимогою як профільного національного антидискримінаційного закону, так і міжнародним зобов’язанням України. Єврочиновники не раз наголошували на тому, що Українська держава повинна звернути увагу на дотримання прав ЛГБТ-спільноти. Міра, якою цю вимогу буде виконано, може зіграти свою роль у долі листопадового саміту Східного партнерства у Вільнюсі. З цієї точки зору проведення гей-прайду можна вітати. Власне, багато хто з громадських активістів саме так і робить. «Марш рівності, що відбувся 25 травня — це, звісно, перемога. Це перемога не тільки ЛГБТ-спільноти, а й усього українського суспільства, — розповідає Назарій БОЯРСЬКИЙ, співголова Коаліції з протидії дискримінації в Україні. — Ми змогли показати, що за наявності волі в Україні можуть забезпечуватись права людини. Показово, що в марші взяли участь не тільки представники сексуальних меншин, а й гетеросексуали, правозахисники, усі люди, що поділяють цінності демократії та людської гідності. Проте, звичайно, це тільки початок. Початок для того, щоб українці почали боротися зі стереотипами у своїх головах».

Фоторепортаж

Утім, коли скласти докупи певні фактори та зважити на складність українського становища, парадоксальним чином може виявитися, що марш, метою якого є захист від дискримінації меншості більшістю (що цілком відповідає європейському духові та літері) матиме несподіваний ефект. Є підстави вважати, що «Марш рівності» зіграв на руку тим силам, для яких українська інтеграція до ЄС, скажімо так, не бажана. Яким чином?

По-перше. У марші брав участь доволі широкий пул закордонних активістів, зокрема мер Мюнхена. Подія висвітлювалася ключовими закордонними ЗМІ, які працюють в Україні. А тепер уявімо собі картинку, яку бачать громадяни ЄС та єврочиновники: мітингу на 60 учасників в Україні потрібна охорона тисячі співробітників «Беркуту». А за живою огорожею на них чекають агресивно налаштовані православні, неонацисти та активісти партії «Свобода» (між іншим, партії парламентської), які приховують від камер свої обличчя масками. Хіба можна з ТАКОЮ країною підписувати Угоду про Асоціацію?

Другий. Для багатьох обивателів тема захисту прав людини для ЛГБТ-спільноти спростилася до рівня півторахвилинного сюжету в теленовинах та кухонних суперечок на кшталт «ти «за» геїв чи «проти»?» При цьому ідея того, що права ЛГБТ-спільноти — це насправді складова прав людини та повага до права бути іншим абсолютно ігнорується. Таким чином маргіналізується і саме уявлення про те, що таке європейські цінності, і про ЄС загалом. Додайте до цього ще й прихід на медійний простір безкоштовного інформаційного ресурсу, який пов’язують із Віктором Медведчуком та — хто б сумнівався? — «традиційними цінностями» — і складеться дуже неприємний та загрозливий пазл. Яскравим свідченням успіху такої стратегії можуть бути слова однієї з учасниць контр-мітингу 25 травня, яка заявила в коментарі журналістам: «Не нужны нам ваши европейские ценности!». Ну хіба можна з ТАКОЮ Європою підписувати Угоду про Асоціацію?

Як повідомила міжнародна організація Amnesty International у понеділок, вона була змушена зняти з порталу ex.ua соціальний ролик щодо прав людини для ЛГБТ. «Сьогодні зранку ми отримали дзвінок від представника веб-сайту з проханням відкоригувати зміст ролику чи розмістити його на інших сайтах, які обслуговує їхній холдинг, обгрунтовуючи це великою кількістю листів від противників захисту прав людини для ЛГБТ-спільноти, а також занепокоєнням інших рекламодавців».

Ідеться, зауважте, не про тих людей, які б’ються за кепки з символікою КПУ, а про інтернет-користувачів — найпрогресивнішу, як сьогодні вважають, частину суспільства.

Наскільки в такому суспільстві гей-прайди — ефективний спосіб боротися за утвердження прав людини для ЛГБТ-спільноти — велике питання. У тому числі й для самої цієї спільноти. Далеко не всі активні захисники прав секс-меншин підтримали ідею проведення гей-прайду, дехто — публічно висловився проти.

ПОСТРАДЯНСЬКА СИТУАЦІЯ

Ще один із плакатів, які тримали учасники «Маршу рівності», проголошував: «Украина — не Россия. Зачем повторять глупости восточного соседа? Нет законопроектам о «пропаганде гомосексуализма»!»

В Україні відсутній будь-який спеціальний нормативний акт, який би ставив за мету протидію дискримінації ЛГБТ, кажуть експерти. «Не міститься й положень про сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність і в переліку заборонених ознак у ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». І це не зважаючи на те, що чітко передбачити ці ознаки як заборонені в законодавстві вимагають як українські правозахисники, так і міжнародне співтовариство, — пояснює Назарій БОЯРСЬКИЙ. — Натомість, у Верховній Раді зареєстрований ряд законопроектів, що передбачають дискримінацію ЛГБТ-спільноти. Наприклад, «Проект Закону про заборону спрямованої на дітей пропаганди одностатевих сексуальних стосунків» №1155, «Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо захисту прав дітей на безпечний інформаційний простір)» №0945. Саме існування цих законопроектів у єдиному законодавчому органі Україні вже сприяє додатковій стигматизації, а як наслідок — дискримінації ЛГБТ в Україні».

Проблема східного сусіда, яку не обійшли увагою учасники маршу, — не менш важлива. Цього ж дня, 25 травня, у Росії спробували провести акцію проти так званого «гомофобного законопроекту», в ході якої було затримано близько десятка учасників акції. Росія має достатньо неприємного досвіду розгону мітингів на захист прав людини для ЛГБТ-спільноти. Це дає право російським активістам не вважати публічні заходи ефективним методом відстоювання своїх прав.

«Ми не використовуємо термін «парад», бо вважаємо його занадто провокаційним в російськомовному просторі. Це пов’язано з існуванням сталого поняття «параду», з яким дискурс «гей-парадів» неминуче вступає в нерозв’язний конфлікт, розповідає Вітус МЕДІА, секретар Спілки російської ЛГБТ-мережі. — Проблема проведення публічних заходів, пов’язаних з проблематикою ЛГБТ на пострадянському просторі, лежить у двох площинах: загальний рівень нетерпимості та ксенофобії; слабка культура права взагалі і прав людини зокрема. Перше характерно для всіх суспільств. Десь більшою мірою, десь меншою. Це питання нових освітніх стандартів. А друге — менш характерне для України, але дуже характерне для всіх інших пострадянських країн. Тут дуже погано зі свободою зібрань взагалі. Проблема не в тому, що забороняють публічні заходи ЛГБТ, а в тому, що влада взагалі може собі дозволити заборонити мирне зібрання. Будь-яка заборона або розігнання мирного зібрання — незаконні. ЛГБТ-активісти — це лише окремий випадок. Щоразу, коли забороняють або розганяють мітинг ЛГБТ, дискусія точиться не в риториці прав і свобод, а в риториці ксенофобії — тому що для пострадянського суспільства в масі своїй права людини взагалі і свобода зібрань зокрема не є цінністю. Саме тому ми вважаємо, що публічні вуличні заходи ЛГБТ не є релевантним і актуальним методом дій на захист суспільних інтересів сьогодні на пострадянському просторі.»

Росія — не єдина країна колишнього соцтабору має таку проблему. У Грузії жорстокий розгін гей-прайду відбувся рік тому, і знову повторився 17 травня цього року.

Агіт МІРЗОЄВ, представник неурядової організації «Багатонаціональна Грузія», агресивне ставлення до ЛГБТ-спільноти в своїй країні пов’язує передусім із релігійною традицією. «Корінь проблеми — у світогляді, у формуванні котрого церква зберігає значний вплив. Грузинський етнос дуже чутливий. Оскільки протягом усієї історії йому доводилося боротися за власну територію та проти гніту Османської імперії. Таким чином, ЛГБТ є неприйнятними для православної релігії — панівної, як люблять зауважувати її представники. Так само й інші релігійні групи вважають ЛГБТ загрозою для суспільства. Православна грузинська церква просто маніпулює паствою, кажучи про те, що, якщо ЛГБТ почнуть розвиватися, ми позбавимося «грузинськості», а для дрімучого народу це загроза №1. Решта — проблема мирних зібрань, дискримінація — це лише наслідок», — вважає правозахисник.

З другого боку, цікавим є також європейський контекст. Якраз цими днями у Франції відбувалися багатотисячні виступи проти узаконення одностатевих шлюбів та права одностатевих сімей всиновлювати дітей. Посилання на те, що, мовляв, «подивіться на Францію!» дуже часто звучало як аргумент проти проведення гей-прайду в Україні. Хоча йдеться, по суті, про різні речі.

«Справді, Україна знаходиться між тим світом, де легалізуються одностатеві шлюби, і тим, де розповсюджуються листівки із закликом боротися проти такого «зла». Тут я б казала про юридичний, політичний і суспільний аспекти проблеми, — зауважує Мрідула ГОШ, голова правління Східно-Європейського інституту розвитку. — Враховуючи той факт, що Україна зараз очолює ОБСЄ і має дотримуватися певних цінностей і стандартів цієї організації, влада не могла юридично заборонити марш, адже у законах України факт належності до спільноти ЛГБТ не є ані психічною вадою, ані кримінальним злочином. З другого боку, і правляча партія, і опозиція керуються ортодоксальністю своїх віруючих виборців, а не сучасними категоріями демократичного суспільства. Цей політичний момент складно подолати законами або розпорядженнями. Тепер про суспільний бік проблеми. Щодо ЛГБТ-спільноти існує значна суспільна дискримінація. Не тільки серед традиційних противників ЛГБТ. Чимало «інакших», тобто представників етнічних меншин, теж мали сумніви. Скажімо, в електронному спілкуванні висловила свої глибокі сумніви щодо взаємозв’язку між питанням ЛГБТ та стратегією розмаїття представниця Африканської ради в Україні, яка є мусульманкою. Як на мене, це дивно виглядало, бо жертви і расистських, і гомофобних нападів належать до групи вразливості, і злочини, скоєні проти них, називаються однаково — «злочини на грунті ненависті». Ті ж молоді люди, які підтримують спільноту ЛГБТ, завжди захищали і захищають жертв расистських злочинів. Чому етнічні меншини не підтримали їх? Тому що немає глибокого осмислення і розуміння категорії «розмаїття» (англ. — diversity). Користуємося «лейблами», гаслами, акціями, від проекту до проекту (хоча й у рамках цих завдань все робимо правильно). Але, нам, правозахисним організаціям, варто усвідомлювати, що цей термін включає всіх «інакших», відмінних від більшості. «Марш рівності» — це не тільки захист ЛГБТ, це право інакшому бути рівним поруч із усіма. І тут, вочевидь, жодна релігія не має негативних тверджень, бо передусім всі ми люди, а вже далі виникає наша статева належність та уподобання. Є сподівання, що наступного року ці суспільні бар’єри бодай частково буде подолано».

Можна не проводити окремих соціологічних досліджень на предмет ставлення в суспільстві до ЛГБТ-спільноти. Достатньо знати, що на пострадянському просторі сумують за Брежнєвим та Сталіним. Невже хтось вважає, що народ, який прагне «сильної руки» та голосує за «хазяїна», буде захищати різноманіття та право бути Іншим, у тому числі право не бути дискримінованим за ознакою належності до ЛГБТ-спільноти? Ось тут якраз і доречна розмова про сучасні цивілізаційні цінності, точніше про величезний цивілізаційний розрив, який залишило по собі минуле століття. Не можна вимагати сучасних цивілізаційних цінностей від постгеноцидної, заляканої людини. Часом здається, що існує тривіальне нерозуміння рівня суспільства та глибини його травм. Звідси — завищені вимоги при недостатній кількості докладених зусиль. А цивілізованість сама по собі навряд чи відросте. Це суперечить законам живої природи. Тому так само, як дискримінація ЛГБТ — це проблема не лише самої цієї спільноти, а всього суспільства, декомунізація та подолання постгеноцидності мали би стати ідеєю-фікс не лише для окремих істориків та журналістів, а й, зокрема, для захисників прав людини для ЛГБТ. Трохи несподіваний висновок. Але справедливий.