Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Медіакратія

4 вересня, 1999 - 00:00


Завжди говоріть правду —
і у вас все буде гаразд
(«Досьє»)

Пропонований тут термін не має нічого спільного з традиційною назвою «четверта влада», а тим паче — з поняттям «свобода слова». «Четверта влада» означає владу ЗМІ, що акумулюють і комутують громадську думку з трьома конституційними гілками влади. Свобода слова загалом є абстрактною ідеєю демократії, так чи інакше, подібно святому духу, втілюваної в діяльності мас-медіа залежно від рівня розвою всіх без винятку демократичних механізмів в суспільстві. Медіакратія, по суті, — це звичайна пропагандистська машина гірших радянських та інших тоталітарних систем, облагороджена новими технічними засобами, запакована в сучасні розважальні обгортки і підконтрольна «міністерству правди». Подібно олігархії, вона в Україні ніби є, і її ніби й немає, але олігархів без «своїх» медіа немає точно. Четверта влада і свобода слова невіддільні від інформаційної індустрії, яка заробляє гроші сама для себе, продаючи найцінніший в світі товар, здобутий працею журналістів. Медіакратія не зв'язана з інформаційною індустрією як бізнесом, її зарабітки базуються на продажу владного впливу рекламодавцям. Журналісти в цій системі перебувають ніби в нетворчій відпустці, інформацію вони не добувають, а отримують в суворо визначених місцях, і оцінювати їхню діяльність з точки зору самостійного інформаційного продукту, а тим більше свободи слова, неможливо. Четверта влада і свобода слова не живуть в суспільстві, більша частина якого існує в тіні. Медіакратія сама створює інформаційну тінь для тіньової політики та економіки, і в цьому ракурсі може претендувати на першість серед «гілок влади» задзеркального суспільства. А можливо, вже i не лише претендувати. Тільки під тиском медіакратії чинний Президент міг піти на таке відверто зухвале порушення закону як відмова сформувати Нацраду з телебачення та радіомовлення... Проте зараз мова не про правове поле. Складається враження, що крім, власне, цієї медіакратії, у Президента немає ніяких інших засобів для перемоги на виборах, якщо не брати до уваги прямих фальсифікацій.

Президент навіть зустрічі з виборцями проводить тільки як інформаційний привід для появи на екрані, чим принципово відрізняється від інших кандидатів, для яких інформаційний простір переважно закритий. Тобто якщо Кучму не «зроблять» нам «красиво» по телевізору, — то його і не буде. Отакий кадавр з «НИИЧАВО» Стругацьких або «цифрова оболонка» з Пелєвіна... А «красиво» — це коли всюди і завжди. Наскільки ця технологія — продукт професійних іміджмейкерів, а наскільки — данина смакові генерального «замовника», і наскільки ця методика здатна спрацювати на виборах, — і є найцікавішим питанням. Від відповіді на нього залежить, чи залишиться нинішня медіакратія як єдина реальна влада, чи зникне відразу ж після виборів, поступившись місцем нормальному розвитку інформаційної індустрії. З цією метою проводиться психологічний експеримент над українським народом. Переобрання на другий строк Президента Кучми — лише умова «ділової гри», що дозволяє забезпечити чистоту експерименту, тобто залучити будь-які засоби. Гра полягає в тому, щоб «продати» народові не просто застарілий і, м'яко кажучи, непотрібний «товар», а найгірший із запропонованих на передвиборному ринку, і при цьому примусити «покупця» заплатити за нього максимальну ціну, добувши ресурси з власного майбутнього. Типова піраміда з передбачуваними надприбутками: п'ять років влади плюс народ — «лох» і мазохіст, винний у власному нещасті, а отже — перетворений вже не в напівфабрикат, а на чисту «сировину» для використання його в будь-яких інших політичних, економічних і соціальних проектах. Задля успіху ж нинішньої кампанії потрібно лише, щоб цей народ виявився здатним проковтнути все, що йому пропонується як реклама Президента Кучми, і абсолютно неспроможним на прояв елементарних властивостей людського розуму: логіки, здорового сумніву і скепсису, не кажучи вже про аналітичність і здатнiсть до прогнозу. Випробовування проходять також більш тонкі матерії індивідуальної і соціальної психіки: почуття самозбереження, почуття міри, природний опір зухвалому і вульгарному тиску. Іноді здається, що під мікроскопом «вчених» знаходяться навіть фізіологічні властивості організмів співгромадян, а саме — блювотний рефлекс при надмірному передозуванні суміші меду і дьогтю, який тоннами вливається в нутро за допомогою мас-медіа... Можна припустити, що почати подібні досліди над українським народом панам «вченим» дозволила славнозвiсна ментальна властивість — терпіння, підтверджена тим, що за п'ять останніх років в Україні не стався соціальний вибух. І знаменита хохляцька хитруватість, як правило, звернена проти себе самого. І — «щоб у сусіда корова здохла». І здатність «виживати» якнайдалі від влади... Але — до якої ж межі? На те й експеримент. А втім, все, про що говорилося вище, — не тільки не нове, але належить до хрестоматійного жанру утримання влади, яка позбавлена внутрішніх ресурсів самозбереження та розвитку. Чому ж мова йде про експеримент? Не тільки тому, що він проводиться в молодій країні, яка має досвід лише двох президентських і двох парламентських виборів, умови проведення яких ще ні разу не відповідали нинішнім. Дійсно, ні в незалежній Україні, ні в Україні колоніальній, ані в історичній (тут автора нехай виправлять історики) не було випадку, коли б країні пропонувалося добровільно, а не насильно (без будь-якого права на вибір, як в СРСР в епоху брежнєвізму) реанімувати владу політичного «трупа». Як не парадоксально, подібні приклади важко пригадати і в практиці не те що європейських, але й країн іншого розмаїтого світу. Зрозуміло, що політичні «трупи» в багатьох країнах десятиліттями утримуються за кермом, але чи за допомогою відвертої диктатури і військової сили, або — в тоталітарних режимах — тих же силових механізмів плюс завжди і обов'язково — стерпного для місцевого населення економічного та соціального становища, а головне — за умов переважаючого впливу привабливої тотальної ідеології, релігії і т.п., які частково компенсують населенню відсутність інших благ і гарантують позитивні емоції і переживання. Так, відсутність свободи повинна компенсуватися хоча б ілюзією безпеки; відсутність освіти і свободи думок (слова) —вірою; відсутність достатку — відсутністю приводу для заздрощів (рівність) і т.д. і т.п.

Нічого подібного в Україні нині немає. Банкрутство пострадянської влади, яка ні на крок не просунулася в самореформуванні в бік демократичних стандартів, виявилося за останні п'ять років саме в тому, що вона не зуміла для себе ж самої створити умови, диктовані поколіннями правителів для стабілізації саме антинародних режимів. Звідси — застосування останнього засобу. Методика його, як всім добре відомо, зідрана з російської моделі-96. Але, ймовірно, «контракт» про запозичення даної кальки укладався українськими медіакратами як мінімум до серпня 1998 року, оскільки згодом в ньому не була врахована вельми важлива поправка на глобальну фінансову кризу. М'яко кажучи, те, що могло, по суті, без особливих проблем вийти у північно-східних сусідів до моменту кризи і за наявності власних матеріальних ресурсів, перенесено на український грунт вже після кризи і за відсутності тих самих вітчизняних наявних засобів.

Якщо в Росії кампанія «голосуй, а то програєш», мала, крім пропагандистської надбудови, хоч якийсь на той момент реальний базис, то Україні пропонується чиста надбудова без будь-якого базису. Завдяки цій деталі чистота експерименту, що проводиться нині, підвищується багаторазово, оскільки українському народові запропоновано пропагандистський «секондхенд», присмачений відповідними запахами в зв'язку з нинішньою кампанією компромату проти єльцинської сім'ї і відмиванням грошей МВФ російською мафією, але на тлі відсутності яких-небудь реальних можливостей хоча б тимчасового розв'язання проблем вітчизняного електорату буквально напередодні «дня найбільшого продажу» — 31 жовтня. Погашення багаторічних соціальних боргів планується гривнями, знеціненими внаслідок річної пролонгованої фінансової кризи і прихованих емісій, та ще й в умовах підвищення цін, спровокованого паливною кризою. Це, до речі, передбачає, що автори експерименту над українським виборцем вже як константу розглядають повну амнезію навіть короткострокової пам'яті у піддослідних... Немає сенсу вдаватися до аналізу власне пропагандистських передвиборних технологій і тих видів різноманітної брехні, яка пропонується виборцеві в нинішню передвиборчу кампанію. Цьому предмету, що особливо цікаво, присвячено саморекламні та антисаморекламні статті в офіційних і пропрезидентських ЗМІ, які теж відверто заявляють про те, що використовують передвиборну кампанію для становлення в Україні ринку послуг «паблік рилейшнз». Можна звернути увагу тільки на цю останню тезу: про ринок. Ніякого ринку передвиборної реклами і пропаганди насправді в Україні не формується. Навпаки, будь-яка конкуренція не тільки між компаніями, що пропонують свої послуги єдиному головному кандидату, але й між їх господарями, і навіть між «PR»-методиками повністю усунена. Досить пригадати скарги вітчизняних колег на те, що їх послуги у вигляді медіа-проекту були, м'яко кажучи, безкоштовно «реквізовані» на користь монополіста; або спочилу в Бозi «балашовську думку» про 10 – вiдсотковий єдиний податок. Навряд чи викличе серйозні заперечення констатація того факту, що навіть в конкуренції між панами Волковим, Пінчуком і Деркачом усi зазнали ганебної поразки на користь... пана Долганова. Тобто «незалежні» самофінансовані проекти поступилися реальним місцем кондовому держагітпропу. Ні, звичайно, власне телеканали, які нібито самофінансуються на користь вищого державного мужа, поки що продовжують здійснювати функцію фізичної каналізації і тиражування президентської реклами для споживача. Але вони вже не виробляють для цього власний продукт, запропоноване ними на продаж «мило» нічим не відрізняється ні за «смаком», ні за «кольором», ні за «запахом». Як «вірменський» і «французький» коньяки одеського розливу... З цієї точки зору питання про «ринок» медіа-послуг після президентських виборів, якщо, над сподівання, щось завдяки згаданим сортам «мила» проскакає туди, куди його «пхають», — може відпасти само собою. Потреба в такому «милі» у споживача, а головне — генерального замовника, безумовно, повністю атрофується. Адже, як відомо, «перевагою» нинішнього основного кандидата на президентський пост і чинного президента є відсутність необхідності обиратися ще й на третій строк. А вже для підтримки нового п'ятирічного режиму свого правління Л.Кучмі, як відомо, іміджеві «примочки» взагалі не потрібні. Що ж до інших претендентів на всілякі владні пости, включаючи парламентські, — то після нинішніх президентських виборів перспективи медіакратії також позбавлені оптимізму: або всі ці пости будуть такими, що призначаються кимось, або — у разі програшу Л.Кучми — кваліфікація теперішніх пiарщикiв ніяк не зможе задовольнити нових замовників. Проте самоліквідація ринку політичної реклами ще не означає загибелі медіакратії. Але щось вже сьогодні, ще за два місяці до виборів, дає можливість передбачити, що медіапроект «Кучма — наш вождь, керманич, Ленін, Мао, Піночет, де Голль, Вашингтон і т.д.» наближається до свого завершення. Можливо — це щойно проведений 20-ма пропрезидентськими партіями форум, де були запропоновані менш віртуальні і більш практичні, ніж покладання на медіакратію, методи проштовхування Президента на другий строк. Багатопартійна рать, про яку ще недавно сам Кучма відгукувався в найпринизливіших тонах, вичавила зі свого інтелекту максимально просте вирішення: ще раз зібрати підписи виборців, якими буде гарантовано 16 млн. голосів на підтримку Л.Кучми. Вже яким способом ці підписи будуть збиратися, хто підтвердить їх реальність, якщо навіть з підписами за претендентів було у ЦВК стільки мороки, і яке це має відношення до нефальсифікованих виборів, — окреме питання. Але єдина роль в цій «благородній» справі мас-медіа, як неважко передбачити, зведеться до чисто механічної: з дня на день повідомляти про те, що зібрано не 16, а 18, 20, 40, 45 млн. підписів громадян. І це не межа. Адже, як і досі повторює один шанований телеканал, нас — все ще 52 мільйони! Тому не треба дивуватися, якщо незабаром ми прочитаємо та почуємо: за Кучму підписалося 53 млн. українців, а ти? Про те, що такий прийом повинен зробити правдоподібним грубу фальсифікацію результатів виборів — вже відомо всім. А якщо так, і до нього все ж вирішили вдатися, — значить, медіакратія не гарантує бажаного ефекту і її треба підстрахувати такими прийомами. Технології, які вже, ймовірно, проплачені замовником, зазделегідь не обіцяють очікуваного ефекту. Ні фальш з вуст самого Президента, ні патока з вуст впливових діячів, ні тим більше підтримка згаданих партій, ні навіть шоу з кращими артистами, що торохкотять по всій країні, — ніщо не виконує функції «агентів впливу». Чи то народ в результаті вийде не такий уже тупий, чи то справа в самому товарі... Не можна не помітити: у «товару» — чинного президента — немає своїх, нехай і нечисленних, фанів, є тільки «солдати», що виконують наказ. Можливо тому, що немає у нього і тієї необхідної «споживчої вартості», за яку його могли б «купити», як купують мило, щоб навіть за мінімальних рекламних показників — змити справжнім милом справжній бруд. Відсутня ідеологія, відсутня особиста привабливість, відсутні заслуги в минулому і план на майбутнє, про які він міг би серйозно говорити. Є тільки слово «стабільність», яку абсолютно нічим не можна визначити і виміряти, ні відчути, ні тим більше — перевірити. Тому ті, хто його «розкручує», порушують основний закон реклами: апелювати якщо не до потреб, то до позитивних асоціацій публіки, спираючись хоч на мінімальний реалістичний «інгредієнт» товару. А отже, залишається вдатися до імітації «самоагітації» виборців способом підписів за «накази» президентові. Посил: ну, хоч собі люди довіряють?!

Можна поздоровити нашу медіакратію з пасткою, в яку вона себе заганяє: після повного зневажання такої властивості людської натури як довір'я, знову звернутися до цього основного чинника нормальної демократичної влади, — означає остаточно поховати підприємство під назвою «Кучма-президент». Проте експеримент продовжується. Одне з двох нам в результаті все одно забезпечено: або отримаємо нового Президента і нові шанси, або — ні з чим не порівнянне пізнання самих себе. Ну і, зрозуміло, повну і остаточну перемогу медіакратії...

Ірина ПОГОРЄЛОВА, «Політичні хроніки» спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments