Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

Ми попереджали...

Про прогнози газети «День», які випереджали час, але не були почуті. Наслідки очевидні
17 жовтня, 2014 - 12:21
Ми попереджали
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Ситуації, в якій сьогодні опинилася країна, можна було уникнути. З 1996 року «День» тримає позицію і розставляє маяки, до яких мала і має рухатися країна. Час і подальші події не просто підтверджували наші посили, їх ігнорування часто призводило до трагічних наслідків. Зрештою, сьогоднішні втрати — частини території і тисячі людських життів — це ціна, яку платить Україна за невміння дослухатися до розумних і змінювати країну. Нижче ми зупинимося на головних темах, які газета «День» весь час вела (веде) і про які писала (пише) тоді, коли ще для багатьох вони здавалися екзотикою. Можливо, суспільство було зайнято і не почуло сказане, а можливо, воно не любить, коли йому вказують. Ми не докоряємо. Підійдемо з іншої сторони — нагадаємо про що ми писали, щоб уроки були враховані.


Агресії Росії можна було запобігти

Як відомо, той, хто попереджений, той може уникнути великої небезпеки. За однієї умови. Якщо той, кого попереджають, не нехтує тривожними повідомленнями. На жаль, українська влада була сліпа і глуха до можливих негативних прогнозів і попереджень про можливі небезпеки.

Газета «День» у публікованих матеріалах часто давала прогнози і попереджала можновладців про небезпеку, яка загрожує нашій країні. У цьому полягає завдання газети як засобу не лише інформації, але й аналізу можливого розвитку подій.

У червні 2009 року якийсь російський історик публікує на офіційному сайті Міністерства оборони Росії статтю про причини початку Другої світової війни. На відміну від радянської та російської пропаганди він бачить винних не в агресивності фашистської Німеччини, а в упертості Польщі. На думку цього, з дозволу сказати, історика, вимоги Німеччини були вельми поміркованими.

Газета «День» у матеріалі «Знайшли винну» від 5 червня 2009 року проаналізувала подібні вислови. «У чому ж на думку автора була їхня поміркованість? Так — дрібничка: «...включити вільне місто Данциг до складу Третього рейху, дозволити спорудження екстериторіальних шосейної дороги та залізниці, які пов’язали б Східну Пруссію з основною частиною Німеччини. Перші дві вимоги важко назвати необґрунтованими». На якій підставі? Дуже просто. «Переважна більшість мешканців відторгнутого від Німеччини згідно з Версальською мирною угодою Данцига становили німці, які щиро бажали возз’єднання з історичною батьківщиною. Цілком природною була і вимога щодо дороги та залізниці...»

Газета вже тоді звертала увагу на всю небезпеку подібних історичних обґрунтувань. «У нас якось не надають особливого значення російським ігрищам. Адже якщо Москва в якийсь момент часу вирішить за прикладом Абхазії та Південної Осетії визнати незалежність Тирасполя, то тоді може виникнути проблема вже «українського коридору» зі всіма наслідками, які випливають із історичних прикладів... Подібні плани в Москви, судячи з подібних публікацій, розробляються і до цього потрібно бути готовими».

Анексії Криму та агресії Росії на Донбасі цілком можна було запобігти. У матеріалі «Під прикриттям демократизації...» від 8 серпня 2012 року газета попереджала, що «Ми, українці, повинні наполягати на територіальній цілісності Молдови. Для нашої ж безпеки». «Заступник міністра закордонних справ Росії Григорій Карасін, який відвідав Тирасполь для участі в урочистостях з нагоди 20-річчя початку миротворчої операції на Дністрі, заявив, що конфлікт Кишинева і Тирасполя має бути розв’язаний шляхом входження Придністров’я до складу Молдови на правах особливого району... він пішов ще далі, заявивши, що Росія не виключає врегулювання придністровського конфлікту шляхом створення федеративної молдовської держави».

Газета попереджала, що «Як вважають у Першопрестольній, федералізація Молдови в разі успіху відкриває можливості до використання цієї моделі щодо України, що дозволить легше впливати як на Кишинів, так і на Київ. Головна думка — таким чином розхитати територіальну цілісність, змусити деякі регіони стати ближчими до Москви. Іншими словами, купувати не країну в цілому, а окремі регіони. Як кажуть, cheap but good — дешево і сердито».

Як відомо, до передбачень Кассандри не прислухалися, і результати виявилися трагічними.

Юрій РАЙХЕЛЬ (співпрацює з «Днем» з 2007 року)


Перевірка «справою Гонгадзе», або Про систему Кучми

Однією з найпринциповіших тем, яку «День» супроводжує вже більше 14 років, є резонансна «справа Гонгадзе». Цей злочин став символом системи Кучми, яку він породи під час свого десятирічного президентства. Тут сконцентровано багато сьогоднішніх проблем. Відсутність юридичної крапки в цій трагічній історії, як і в історіях з побиттям громадського діяча Олексія Подольського та нападом на народного депутата двох скликань Олександра Єльяшкевича, буде плодити нові злочини.

Ніякі зміни Конституції чи написання гарних законів нічого не змінять, поки країна не розквитається з старими боргами. Поки суспільство не переконається, що злочинці, хто б вони не були і які б посади не займали, будуть покарані. Тоді можна говорити про якісь реформи і модернізацію країни. В протилежному випадку завжди буде існувати спокуса використовувати владу з особистою метою, зокрема, і силові структури. Безкарність породжує порочне коло злочинів.

Мінялися президенти, прем’єри, прокурори, міністри, але остаточної юридичної відповіді щодо замовників вбивства журналіста так і немає. Сьогодні це вже відповідальність нової влади. І тест. Цей тест не пройшло багато політиків. Небажання нарешті покінчити з «справою Гонгадзе» і в цілому з системою Кучми, обертався для багатьох можновладців безславно, а іноді трагічно. Хоча ми попереджали і вказували на небезпеку. Наприклад, ще до вбивства відомого журналіста Олександр Єльяшкевич щодо Кучми в інтерв’ю газеті «День» сказав: «Справа Лазаренка» це тільки один з розділів «справи Кучми» («День», №29 за 17 лютого 1999 р.).

Однією з вимог Помаранчевої революції поставити крапку в «справі Гонгадзе» і зламати систему Кучми, адже саме проти нього і виходив Майдан. Від цього залежав успіх президентства Віктора Ющенка. Не зроблено. Єдине, що вдалося третьому президенту — трохи розвинути «справу десятиліття». За ґратами опинилися виконавці вбивства Гонгадзе, і був затриманий головний з них — Олексій Пукач. Далі справа не просунулася. Як наслідок, в 2010-му Ющенко програв. Хоча попереджали.

«Якщо ми говоримо про Віктора Ющенка, то той же Пінчук, добре знаючи цю тему, абсолютно справедливо говорить про те, що дії Ющенка починають нагадувати дії Кучми, — відповідає згаданий Олександр Єльяшкевич в інтерв’ю «Дню» (№124 за 28 липня 2007 р.). — Тому зараз досить критична межа, і я гадаю, що після такого відвертого висловлювання Віктора Михайловича Пінчука Віктор Андрійович Ющенко, мусить замислитися над тим, щоб він не перейшов певну межу. Мені б хотілося, щоб наш Президент, яким Україна пишалася восени 2004 року, все-таки пам’ятав про свою історичну місію й розумів, що краще бути Президентом недовго, але залишитися в пам’яті людей тим Президентом, який може діяти так, що не буде за це соромно ні йому, ні людям. Хотілося б також його застерегти від фізичних контактів із Леонідом Кучмою».

«Ющенко, очевидно, дав Кучмі певні гарантії, що він його не чіпатиме», — говорить в коментарі «Дню» на той час народний депутат Тарас Стецьків («День», №164 за 14 вересня 2012 р.). «Ми розраховували на те, що Ющенко на хвилі Майдану прийде і буде щось робити, навіть намагалися йому допомагати, але він цього не хотів, — каже Олексій Подольський в інтерв’ю «Дню» (№142 за 14 серпня 2009 р.). — Замість того, він сів на газову голку «РосУкрЕнерго», як свого часу Кучма, і став рабом «Газпрому». Поставив особисті інтереси вище державних». Там же Подольський підкреслює головну думку: «Якщо ми вибачимо владі вбитого Гонгадзе, завтра нас будуть вбивати сотнями».

Цей прогноз-попередження, на жаль, став реальністю через п’ять років. Кращий учень Кучми — Віктор Янукович став тупиковою гілкою цієї системи. Наслідок його правління країна відхаркує кров’ю досі. Хоча саме Янукович, за президентства якого вперше порушили справу проти Кучми (березень 2011 р.), мав можливість залишитися в історії зі знаком плюс.

«Те, що прокуратура взялась за таку справу, думаю, може стати початком демонтажу олігархічно-кланової корумпованої системи в Україні. Початком, — коментує «Дню» перший президент України Леонід Кравчук (№67 за 15 квітня 2011 р.). — Якщо не злякаються, якщо вистачить сили волі і позиції. І тоді буде в історії записано, що з приходом до влади Президента Януковича зроблені перші кроки в напрямку саме такого розвитку подій».

Ще одне попередження більш пізнього періоду. «Якщо Віктор Янукович візьме на озброєння доведення до логічного кінця розслідування резонансних злочинів, здійснених Кучмою, то Президент отримає, як би дивно це не звучало, моральну перевагу перед своїми опонентами, — каже в інтерв’ю «Дню» Олександр Єльяшкевич (№ 179 за 4 жовтня 2013 р.). — І якою б не була його мотивація, у нього є реальний шанс стати не лише Президентом-евроінтегратором, але й людиною, яка звільнила світ від «вірусу Кучми».

Але Янукович не взяв на озброєння ці рекомендації, тому став не Президентом-євроінтегратором, а Президентом-біженцем, який з ганьбою втік до Росії. «Справа Кучми» пройшла різні судові інстанції і була закрита, а «справа Пукача» передалася у спадок нинішній владі. Свій шанс Янукович провалив. «Справа Гонгадзе є елементом шантажу у великій політиці, — говорив Олексій Подольський ще у 2012 р. («День», №164 за 14 вересня 2012 р.). — Нинішній владі вона дає змогу тримати на гачку родину Кучми».

На останок хотілося б нагадати слова Пукача. Після оголошення вироку в Печерському суді в січні 2013 р., суддя Мельник запитав у засудженого, чи погоджується він з вироком, на що той відповів: «Я погоджуся, коли у цій клітці зі мною будуть Кучма і Литвин». Це було своєрідним посланням тодішній владі. Залишається воно актуальним і сьогодні. Досвід показує, що краще вчитися на помилках попередників, тим більше, після всіх подій в Україні за останній рік.

Іван КАПСАМУН, «День»


В авангарді курсу на НАТО

Випереджати свій час — справа почесна, хоч, можливо, і невдячна. Голос правди в темні часи — на вагу золота. Газета «День» — одна з небагатьох, хто знав, що робити і що станеться, якщо сидіти, склавши руки. Саме в цьому її важливість, саме в цьому спільність місії «Дня» й Інституту світової політики — зі створення успішної європейської України.

Ще десять років тому (та навіть і більше) журналісти «Дня» системно та регулярно писали про необхідність інтеграції до НАТО. Від самого початку, коли рішення про євроатлантичну інтеграцію оголосив секретар РНБОУ Євген Марчук (стаття «Визначилися. Довга дорога в НАТО» від 24 травня 2002 року). «День» писав про переваги НАТО ледве чи не єдиний в Україні. А що чув у відповідь? Ліпше ні з ким не сваритися, нам ніхто не загрожує.

Ще десять років тому журналісти «Дня» писали про те, як необхідно виконувати реформи за зразком країн Центральної Європи — писали про нудну, кропітку роботу зі зміни пострадянських правил гри ледве чи не у всіх сферах життя українця? (Про це в статті «Крок за кроком. Новий період України та ЄС. Чи готовий Київ до рутинної роботи?» від 2 грудня 2005 року). А що бачили у відповідь? Чистий популізм політиків і відповідну довіру до цих політиків з боку виборців.

Ще десять років тому журналісти «Дня» нагадували європейським та американським журналістам, політикам, дипломатам — підтримуйте Україну зараз же; не чекайте слушної нагоди. Бо ця нагода може і не настати. (Про це більше в статті «Перед Стамбулом» від 24 березня 2004 року). Але їм так само бракувало далекоглядності. Чому Україні НАТО не надало План дій щодо членства в Альянсі під час Стамбульського саміту?

Сьогодні кожен має дати собі чесні відповіді.

Багато українців, які вміють критично ставитися до всіх влад, мають нарешті критично поставитися і до себе: чому виступали проти інтеграції до НАТО; чому підтримували тих, хто грався в чистий популізм?

Багато політиків мають знайти сили запитати себе, чому були змарновані усі можливі й неможливі шанси України? Чому сьогодні політики різко стали євроатлантистами, а десять років тому боялися цієї теми? Чому деякі політики досі стрибають по телеканалам, а мали б давно зійти з політичної арени? Це питання, втім, не стільки до політиків, скільки до журналістів...

Багато журналістів мають відповісти для себе: чому не повідомляли про те, що було справді важливим, але гналися просто за рейтингом? Чому далі в гонитві за рейтингом не говорять про те, що справді впливає на силу держави?

Зміни в Україні можливі. Успішна Україна буде. Але кожен має бути готовим до складних рішень; готовим до того, аби почути тих, хто говорить тихо. Тоді і з’являться компетентні можновладці; зріле суспільство; зовнішня підтримку, яка не буде згасати під злісним поглядом кремлівського господаря.

Енергія вулиці має перетворитися в енергію відповідальної кабінетної роботи. Маємо перейти з етапу видовищних ефектів до фази складних, нудних, повільних реформ. На цьому не попіаришся, на цьому не заробиш рейтингів, але створиш нову Україну.

Ви все ще розгублені? Не можете зрозуміти, що є головним і другорядним? Вважаєте, що всі однакові? На щастя, є газета, яка вам не дасть розгубитися в хаосі хибних ідей.

Сергій СОЛОДКИЙ, перший заступник директора Інституту світової політики (працював у «Дні» з 1999 по 2006 рр.)

Газета: 
Рубрика: