Михайло БРОДСЬКИЙ: «У нашій країні страшно вийти на площу і сказати — «Я за багатих!»

Останнім часом першість серед прихильників подібної політповедінки впевнено тримають лідери партії «Яблуко» (саму назву якої, до речі, також можна розглядати як певний виклик). Що стоїть за скандальними заявами про причетність колишніх і дійових посадових осіб до фінансових махінацій, що насправді означають «яблучні» справи? Про це в розмові в редакції «Дня» із співголовуючим фракції «Яблуко» в парламенті Михайлом Бродським і головою партії Віктором Чайкою.

«МИ ГАЛАСУЄМО З ПРИВОДУ»

— Останнім часом партія «Яблуко» ініціювала безліч «викриттів» у корупції і економічних злочинах високопоставлених осіб держави...

Михайло БРОДСЬКИЙ: — Я можу сказати одне: якщо до осені Генеральна прокуратура не почне розслідування у справі, пов’язаній з Кіпром та крадіжкою $28 млн. народним депутатом Мартиненком та іже з ним, фракція «Яблуко» на початку вересня підніме питання про відставку Генпрокурора. Ми не вважаємо, що корупціонери та злодії є тільки в опозиції. Для нас є люди, що обікрали бюджет, незалежно від того, знаходяться вони сьогодні при владі чи в опозиції. І ми вважаємо, що так само повинна ставитися до цього Генпрокуратура України, тому що вона діє від імені українського народу, а не української влади.

— На вашу думку, які правові й політичні наслідки може мати скандал з приводу публікацій журналіста Олега Єльцова?

Віктор ЧАЙКА: — Олег Єльцов, на мою думку, — просто випадкова фігура, яку використовують. Матеріали в «Україні кримінальній» — професійно підготовлені і не схожі на журналістське розслідування. Це, безумовно, витівка спецслужб. Але будь-які скандали йдуть на користь нашій країні. Вона зацементована. Один киянин, який повернувся на Україну після 18-літньої відсутності і побув тут деякий час, сказав про Київ: «Це місто зрубаних голів, деякі з яких відросли». Я думаю, що у випадку з Єльцовим нас чекає довге розслідування, у ході якого буде з’ясовуватися не те, де Єльцов узяв інформацію, а чи достовірна ця інформація.

М.Б: — Тобто для Єльцова ця справа навряд чи буде мати якісь наслідки, крім популярності. За новим Кримінальним кодексом (це особисто я постарався) проти журналіста не можна порушувати справу за статтею про наклеп і т.iн. А для фігурантів його матеріалів все буде залежати від того, чи правда те, що написано, чи ні.

В.Ч.: — Якщо цей «заказняк» заснований на реальних фактах, то ця справа буде мати величезні політичні наслідки для всієї країни. Це буде наступний «касетний скандал». Уже підвищилася увага всього світу до торгівлі України зброєю. І чималу роль у цьому зіграли наші конкуренти на ринку зброї — Росія і США.

— Михайле Юрійовичу, створюється враження, що основним методом вашої політичної поведінки є епатаж. Ви не думаєте, що у цій ніші політринку в Україні дуже багато конкурентів: Н. Вітренко, Ю. Тимошенко, Г. Омельченко. Досвід минулих передвиборних кампаній показує, що такi полiтики мають успіх тільки за умови співпраці з владою.

В.Ч.: — Маргарет Тетчер, коли вона ще була тіньовим прем’єр-міністром, після зустрічі з американським президентом вийшла і сказала журналістам: «У вас президент — ганчірка». Це ж також епатаж. У нас внаслідок дуже жорсткої поведінки партії і фракції вже є конкретні результати — це прийняття цивілізованого Карного кодексу, реальні переміщення до зниження податків. Тобто ми шумимо з приводу. А тепер скажіть, з якого приводу шуміли названі вами персони? Яких результатів вони досягли?

М.Б.: — Це робота політика — епатаж, спілкування з громадськістю. Ми висловлюємо свої погляди, а люди приймають рішення — підтримують вони наші ідеї чи не підтримують. Ми, по суті, виконуємо ту роботу, яку у всіх цивілізованих країнах повинні робити журналісти. Наші журналісти звикли до цензури. І їм дивно бачити, що політик перестав себе цензурувати. Дуже багатьох журналістів ніхто не примушує займатися цензурою, але вони це роблять самі. Внутрішня цензура журналіста сьогодні вища, ніж цензура зовнішня, ніж право на свободу слова. Багато політиків займаються самоцензурою, забуваючи, що їх функція — це функція «щуки в річці, щоб карась не дрімав». Я не мав наміру бути політиком, я був підприємцем. Мене загнали в політику. І моя функція — захищати таких, як я, тих, хто залишився на дикому ринку, в нецивілізованому ринковому суспільстві, яке ми намагаємося покращити за рахунок нового Кримінального кодексу, за рахунок низьких податків. Я сьогодні свідомо виконую функцію «божевільного», щоб люди краще жили.

В.Ч.: — Проаналізуйте роботу наймолодшої фракції — «Яблуко», — і ви виявите, що результатом нашої діяльності є десятки маленьких законів, які тільки на перший погляд здаються незначущими. Серед них — поправки до закону, які забороняють пожежникам закривати бізнес, ДАІ — згвинчувати номери на машинах.

М.Б.: — Нещодавно був випадок. Прийшов хлопець і попросив: «Я виходжу з партії. Дайте мені довідку, що я вийшов з партії «Яблуко», у мене її вимагають на роботі». Це після того як ми заявили, що вважаємо, що Кушнарьов певним чином був причетний до загибелі народного депутата, члена партії «Яблуко» Юрія Кононенка.

— Ви розглядаєте епатаж як певною мірою комплімент. А чи є, на вашу думку, грань між епатажем і політичною клоунадою?

В.Ч.: — З цього приводу є хороша фраза Коко Шанель. Вона говорила: «Я люблю ексцентричних людей, але не люблю вульгарних». Це і є грань. Це питання смаку.

— Вона говорила це не про політиків.

М.Б.: — А чим політик відрізняється від нормальної людини? У нас звикли всіх ділити за національностями, за класами. Всі люди рівні. Це, до речі, записано в Конституції України. Мені здається, що головна риса і правило, якого повинні дотримуватися всі, незалежно від роду діяльності, — це порядність. Я переконаний, що стосовно моїх виборців поводжуся порядно. І на мені лежить підвищена відповідальність, тому що мої виборці не тільки обрали мене у Верховну Раду України, але також виступили як суд присяжних, який розсудив мене і цілу міліцейську машину і сказав: «Бродський не винен». І ніхто більше не має права судити мене в нашій країні, крім народу. Я несу на собі величезний моральний вантаж відповідальності перед цими людьми. І це не епатаж. Часто вночі, коли я не сплю і думаю про багато що, я згадую, насамперед, про цю відповідальність.

Ми знаходимо хворі місця в нашому суспільстві і робимо «голковколювання» для того, щоб вилікувати його. Можливо, доведеться пройти 15 сеансів, а може, тисячу, але для того, щоб було остаточне видужання, повинен бути перший сеанс.

«У НАС ПРОБЛЕМ З ЕЛЕКТОРАТОМ НЕМАЄ»

— Цілком очевидно, що вам доведеться боротися за голоси т. зв. протестного електорату. На цих виборців претендує дуже багато партій найрізноманітнішої спрямованості. На що ви розраховуєте?

М.Б.: — Ми розраховуємо на одне: що всі ті, котрі за нас, прийдуть на вибори. Ми чітко знаємо, що тих, котрі підтримують нашу ідею суспільства чесної конкуренції, ідею багатого суспільства, в Україні 15 відсотків. І ми хочемо активізувати цих людей та ініціювати їхній прихід на вибори. Якщо наші прихильники прийдуть, то ми отримаємо 10—15 відсотків голосів. Але, на жаль, люди, які підтримують наші ідеї, менш політично активні: вони зайняті справою, їм ніколи дивитися телевізор і читати газети. Тому наше завдання — пояснити їм, що коли вони голосують за нас, вони не просто голосують за «Яблуко», вони голосують за себе. Тому в нас проблем з електоратом немає, і наш електорат у країні ніхто не підніме, крім нас. Бо всі інші заграють тільки з одним — усі «підтримують» бідних, робітників. А ми кажемо про багатих і про співробітників, про тих, хто хоче стати багатими.

В.Ч.: — Протестний електорат сьогодні в Україні бездонний, і ліберальну нішу в ньому не займає ніхто. Я більше року питав журналістів: які конкретно реформи провів реформатор Ющенко? Я не знаю жодної. На ліберальну нішу також претендує Віктор Пинзеник з партією «Реформи і порядок». Але вже одна назва цієї партії суперечить принципам лібералізму. Тобто ми не бачимо для себе жодного конкурента в цій ніші.

— Ви сказали, що в Україні є 15 відсотків виборців, які підтримують ідею ліберального суспільства. Ви вважаєте, що губернатори, голови райдержадміністрацій, керівники силових структур в регiонах підтримують таку ідею? Ви не справляєте враження романтиків...

М.Б.: — Так, ми практики. Ми вже повоювали з міліцією, з мерами... Та й обставини змінюються. Влада ще не читала новий Кримінальний кодекс. У цьому новому кодексі є три статті, дуже жорстокі щодо виконавчої влади, стосовно адміністративного ресурсу, фальсифікацій і виборів. За використання адміністративного ресурсу на виборах тепер можна отримати до 12 років позбавлення волі. До речі, і для журналістів з 1 вересня багато що зміниться. Ви не уявляєте собі, яка карна відповідальність буде лежати на тих, хто заважає журналісту займатися його професійною діяльністю. А що стосується адмінресурсу, то хіба не було цього ресурсу в НДП, як вона йшла на вибори з Пустовойтенком, коли той був прем’єр-міністром? І чого вони досягли — 5 відсотків? Ось вам і ціна горезвісного адмінресурсу.

— Але є й інші приклади. Наприклад, результати референдуму.

М.Б.: — Референдум проводився на основі закону, який діє невідомо з якого року після судового рішення пана Замковенка. І можливо, його зараз переслідують не прокуратура і влада, а сам господь Бог за те, що він це зробив, за те, що у нас за три дні до проведення референдуму 50 відсотків населення вже проголосували. А взагалі весь сенс референдуму полягав у шостому запитанні: «Чи не вважаєте ви, що Конституцію України потрібно приймати всенародним голосуванням?» Весь референдум проводився тільки заради цього. І коли Конституційний суд зняв це запитання під тиском світової громадськості і опозиційних сил, референдум виявився вихолощеним. І результати референдуму виявилися пустими, тому що всі знали, що через ВР імплементація не пройде ніколи. До речі, тільки у нашому парламенті приймається така кількість законів. І наші керівники пишаються цим: «У нас на цій сесії прийнято 550 законів». У нормальних цивілізованих країнах приймається максимум 50 законів за рік. Тільки до одного закону про ПДВ у нас 200 поправок за останні три роки. Це ж відвертий лобізм, і це пов’язано з убогістю. У нас бідна економіка, у нас відсутність нормального споживчого ринку. У нас боротьба сьогодні ведеться за адміністративний ресурс, а не за покупця.

ВЕТЕРАН У БIЗНЕСI, ПIОНЕР У ПОЛIТИЦI

— Нещодавно у вас була досить різка акція з обвинувачення членів урядів Ющенка і Пустовойтенка. Наскільки зараз можна судити, реального резонансу в ЗМІ вона не отримала. Як ви думаєте — чому?

М.Б.: — Якби ми тільки Ющенка тягнули — тоді був би резонанс. Справа у тому, що тієї кількості людей, які були включені і які реально за документами проходять, — Пустовойтенко, Мітюков, Макацарія, Базаров, Юшко, Ющенко, Голубченко, Мартиненко — цієї кількості авторитетних постатей вистачило для того, щоб загасити резонанс у наших «незаангажованих» засобах масової інформації. Я знаю, що були дзвінки на телебачення з вимогами, щоб сюжет про цю мою прес-конференцію не вийшов у ефір. З моєї заяви на багатьох телеканалах пройшло тільки одне прізвище. Кожен телеканал вибрав собі своє. Тільки «1+1» показав заяву в повному обсязі.

У якій країні світу можлива ситуація, коли міністр фінансів переходить з уряду в уряд, при тому, що бюджет країни, коли він обійняв цю посаду, становив $24 млрд., а сьогодні — $6 млрд.? Де була б піраміда ОВДП?

А хочете декілька цікавих деталей? Росія, криза 1998 року, падіння курсу в 4—5 раз, дефолт, Кирієнко... Та це геній! Це герой Росії! Що таке ОВДП, піраміда, комерційний ризик? Знаєте, чому процентна ставка по державних облігаціях була 60 відсотків? Цим всім інвесторам показувалося, що той, хто купує ці облігації, свідомо ризикує 60-ма відсотками. Інакше була б нормальна світова ставка по облігаціях — 9—12 відсотків. У Росії всіх покарали, хто ризикував. У результаті всі світові спекулянти в Росії потерпіли. Спекулянти, але не народ. У нас потерпів український народ. Тому що за рахунок бюджету були виплачені всі божевільні 60 відсотків у валюті. Тому що Ющенко 3 місяці блокував падіння курсу за рахунок адміністративних важелів діяльності Національного банку для того, щоб американські, англійські, німецькі та ін. спекулянти зуміли витягнути з України свої вкладені гроші у валюті за нормальним курсом. Схема полягала в тому, що наш з вами мільярд доларів був установлений на рахунки банків за кордоном під 6 відсотків річних, а назад повернувся пiд 60 відсотків. Тобто наш бюджет віддав їм 60 відсотків. А Ющенко три місяці блокував... Дайте мені з Ющенком один раз поговорити в ефірі, нехай розповість. Через три години ефіру його горезвісний 30-відсотковий рейтинг впаде до 15-відсоткового.

— Він надішле вам відеокасету, як із Зальцбурга. Це такі нові технології. Але тут ситуація, коли нікому бути рефері... Михайле Юрійовичу, ви ветеран бізнесу і піонер у політиці...

М.Б.: — Стараємося. Але я скажу так: на світанку капіталістичної революції я був піонером у бізнесі й ніким у політиці. Нині я ветеран у бізнесі й піонер у політиці.

— Ветеранське становище дає вам підстави відповісти на таке запитання: на якому етапі капіталістичної революції перебуває Україна?

М.Б.: — Я вважаю, що ми перейшли від національної революції до капіталістичної. Тобто ми закінчили питання відокремлення від Росії, створення єдиної унітарної Держави Україна. Але сьогодні є інша проблема — люди хочуть високих зарплат, не просто роботи, а високооплачуваної роботи, нормального життя. І ми, до речі, боремося за те, щоб люди могли нормально жити. У цьому вся революція: час перестати боротися за минулі цінності і почати боротися за нові — за нормальне, здорове, багате суспільство, суспільство вільної конкуренції. І ми розпочинаємо цю революцію. Але для цього доведеться розібратися і з тими, хто нас обікрав.

В.Ч.: — Я вважаю, що ми нині переживаємо промислову стадію революції. Ожили заводи, за них іде бійка.

— У нас створилося становище, коли треба реалізовувати два завдання — національної ідентичності та реконструкції суспільства. Але перше завдання так усіх привабило, що ліберали лише тепер почали щось говорити на відміну від Росії. Але якщо ви ведете мову про ліберальні цінності, то хто тоді, наприклад, партія «Реформи і Порядок»?

М.Б.: — Не треба забувати, де ми були 10 років тому і де була Росія, Москва. Україна була провінцією, і українська еліта була сконцентрована в Росії. Сьогодні російська ліберальна еліта, по суті, очолена українцями. Поки ми переросли свою провінційність, поки з’явилися такі, як Бродський, Чайка та ін. і поки я став ветераном із піонера, минули роки. І сьогодні ми починаємо порушувати питання про ліберальні цінності. Хто такі «Реформи і Порядок»? Я думаю, сам український народ має відповісти, хто вони такі. Я вважаю, що ПРП — це наші українські реформатори, які цілковито відповідальні за той реформаторський курс, який вони сповідували, забезпечували і створили в Україні за останні 10 років. Тому, відчуваючи банкрутство своїх реформ і того порядку, який тут насаджено, вони вимушені повністю скотитися в націоналістичну нішу. Вони фактично припинили своє існування як партія і як ідея. Вони шукають собі постійного лідера, вони шукають собі чужі рейтинги. То в них виникла ідея приклеїтися до Руху. Перед цим вони намагалися «грати» з Ющенком, потім з КУНом тощо.

Ліберали не можуть бути націоналістами. Ми знаємо, чим закінчився пангерманізм, ми знаємо, що таке націоналізм Муссоліні. А нам сьогодні ці люди, які називають себе лібералами та націонал-демократами, проповідують панукраїнізм. Якось у нас із Анатолієм Матвієнком, лідером ліберальної та опозиційної партії «Собор», була розмова. Матвієнко сказав: «Я вважаю, що Україну мають відбудовувати виключно українці, і в українській політиці мають бути виключно українці, і в Українській державі всі чиновники мають бути українцями...» А як, вибачте, бути з тією частиною нашого народу, яка не належить до етнічних українців?

В.Ч.: — Партія «Реформи і порядок» — це партія демократів-невдах. Реформаторських дій я за ними не пам’ятаю жодної. А партія «Яблуко» — це партія успішних лібералів.

— Путін недавно сказав одну цікаву річ: що не треба плутати стабільність із консенсусом. І реформатори, про яких ми вели мову, більше схожі на роль якогось рантьє, який стриже купони саме з такого стану економіки. Справжня «правизна» сидить у човниках, у фермерах, у кожній людині, яка ризикнула щось зробити в цих умовах. Попит на таку праву партію в українській політиці поки що не реалізований, і всі експлуатуватимуть розкручені марки. Це невіра в те, що в Україні дозрів уже попит на нормальну ліберальну партію, тому всі ховаються хто за рейтингом, хто за брендом (адже «Яблуко» також використовує імпортний бренд)? Ви думаєте, така партія не матиме успіху?

М.Б.: — Так, багато які політики, дійсно, намагаються бути рантьє на сьогоднішніх настроях народу. Тобто проводять опитування, з’ясовують, яка ніша підтримується народом, і тоді починають нібито в цій ніші займатися шахрайством, клоунством, намагаючись таким чином розкрутитися. Наприклад, діють Н. Вітренко, Ю. Тимошенко, Г. Омельченко. Ми також спостерігаємо свої рейтинги. Ліберальну теорію в чистому вигляді підтримує не так уже й багато людей. А ми намагаємося цю нішу розширити до 15%. Справді, в нашій країні страшно вийти на майдан і сказати: «Я — за багатих!». Але ми не боїмося. Ми хочемо, щоб люди були багатими. Ми проти вбогості. Тільки багатий може допомогти бідному, інваліду, тільки багатий створює нові робочі місця, може бути меценатом. Бідний хоче, але не може.

— А чому страшно сказати, що «ми — за багатих»?

М.Б.: — Тому що 80 років комуністи нам нав’язували думку: буржуй — гад.

— А можливо, тому, що за останні 10 років багаті себе не дуже добре зарекомендували?

М.Б.: — Недавно на зустрічі з Вітренко в ефірі мені поставили запитання: як за ці 10 років люди стали багатими? Я відповів, що було три шляхи. Перший — багато працювати і мати відповідні здібності. Друге — опинитися в потрібний час у потрібному місці (тобто просто пощастило людині). І третє — багато вкрасти. Але чому ті, котрі чесно і багато працювали, багато вчилися, або ті, кому пощастило, повинні мати моральну відповідальність за тих, що вкрали? Так не повинно бути. Треба тих, що вкрали, покарати. Наприклад, банк «Україна». Як він був приватизований?

— А як він був приватизований?

М.Б.: — Він був украдений у держави, як чемодан на вокзалі.

В.Ч.: — Я хочу дати чотири відповіді на запитання, які тут прозвучали. По-перше, Моргани і Дюпони ніколи не були в білих рукавичках. Про злочини Моргана написано сотні книжок. Багатство завжди супроводилося або легендами, або злочинами. Заводи Форда, не зважаючи на те, що на їхніх автомобілях їздила вся Америка, тричі штурмували робітники. І в нас штурмуватимуть заводи.

Друге. Бродський каже, що в нас 1% багатих. Але ми розраховуємо ще на нішу т. зв. тих, котрі «рвуться». Нова соціологія їх виявила в Польщі, коли мобільних телефонів було продано на 10 млн. штук більше, аніж розраховували самі компанії мобільного зв’язку.

Тепер про те, що «Яблуко» взяло розкручений правий бренд. Насправді, два тижні тому в Пітері російська партія «Яблуко» ухвалила рішення перейти в нішу нових лейбористів, на кшталт Тоні Блера, у зв’язку з тією трагедією, яка склалася із цією партією в Росії. У них Путін займає «яблучну» нішу, у них Путін — правий президент. І останнє, чому ПРП скочується в нішу націоналізму. Тому що не забезпечивши реформи, а тільки поговоривши про реформи, створивши убогу країну, вони змушені тепер кожного українця, як на службу в армію, закликати на службу національним інтересам. Націоналізм — це ідеологія убогих країн, коли я повинен віддати щось країні, хоч вона мені нічого не віддає, тільки тому, що я українець і «кохаю» Україну.

— Михайле Юрійовичу, ви починали в бізнесі, пройшли певний шлях. Коли легше було починати, на вашу думку, тоді чи нині?

М.Б.: — Починати завжди важко. Коли я почав займатися бізнесом, тато сказав мені: «Що ти робиш, прийдуть червоні — все заберуть, а тебе посадять».

— Вiн виявився правий, хоча нібито прийшли «білі». Що вами рухало тоді?

М.Б.: — Мною завжди рухало почуття незалежності, власної гідності і бажання конкурувати: якщо не я, то хто ж? Сьогодні в політиці те ж саме.

«ЯБЛУЧНА» РЕВОЛЮЦIЯ

— Ми двічі бачили вас у рукопашній у ВР. Як ви почуваєтеся в пікові моменти? Як часто вам хочеться «кинутися в бій», хто стримує вас за обидві руки, коли це бажання стає особливо гострим?

М.Б.: — Стримує Чайка. Я думаю, що в парламенті всі небайдужі люди перебувають у напруженому стані. Є, звичайно, просто «кнопконатискувачі». Але є люди, які живуть у цьому, борються за свої ідеї. Така позиція призводить до емоційних стресів, і коли ти відчуваєш, що вже всі аргументи вичерпані, хочеться схопитися, перевернути трибуну тощо. Але першим я, до речі, ніколи не починаю.

У нас не звикли до того, що хтось робить вчинки. Так ось я роблю вчинки.

— Дуже часто кажуть про те, що переходи із фракції у фракцію оплачуються. Ми знаємо, що нині існують спроби створити нову центристську фракцію в парламенті. Скільки коштує створення нової фракції?

В.Ч.: — Море поту й крові. Але не варто нічого створювати із сильними світу цього: вони найбільш ненадійні партнери. Парламент — це силове поле, і кожна фракція захищає свої інтереси. Однозначно можна твердити, що купівля депутатських голосів неможлива. Спробуйте прийти в зал засідань ВР і купити собі журналіста або депутата. Для цього треба мати злочинця, що купує депутата або журналіста, і злочинця, який би продав себе. Є такі, ймовірно. Але ми з такими людьми справи не маємо. У нас тепер команда однодумців. Ми голосуємо лише після того як фракція ухвалила рішення щодо кожного питання з порядку денного.

М.Б.: — Лукашенко і Єльцин зі своїми парламентами вчинили по-іншому. Там нікого не купували. У Білорусі частина пропала безвісти, частину розігнали після референдуму, а інших приватизували. У Росії частину розстріляли, а іншу частину посадили у в’язницю. А в нас, я вважаю, все йде дуже демократично. Тому дуже довго. Можна було, звичайно, зробити швидше. Але для цього треба було б розстріляти осіб із 500.

— Ви маєте намір розпочати ліберальну революцію. Без насильства?

М.Б.: — Я думаю, що якщо нам вдасться реально прийти до влади (законодавчої), вона буде супроводитися, як і всі революції, перерозподілом власності. Ми обов’язково будемо націоналізовувати все, що було вкрадено в українського народу шляхом так званої ринкової приватизації. Треба буде розібратися, яка була система продажу того чи іншого підприємства — конкурентна чи корупційна. Пригадаймо, як відбулася приватизація найбiльших банкiв. Раптово були випущені цінні папери, які замість зарплати були роздані співробітникам банку, потім скуплені зворотно. Тобто за декілька мільйонів гривень, які були взяті в кредит у цьому ж банку, було куплено те, що коштує мільярди доларів. У подібних ситуаціях треба розбиратися. Проте коли щось було куплене законно, нехай і дешево, а потім відродилося, тоді це правильно. Але те, що було вкрадено, має бути повернуто.

— Тобто ви проти амністії як такої?

М.Б.: — Ми проти амністії украдених капіталів.

— Є таке спостереження, що політики в Україні дуже повільно зростають. Із чим це пов’язано, і якщо хтось, на ваш погляд, зріс, то хто це?

В.Ч.: — Начальник Комісії з агропромислових питань Олександр Мороз сьогодні лідер опозиції, один із найбільших політиків в Україні. Господиня маленької фірми «Куб», у якої було 300 цистерн для перевезення бензину, Юлія Тимошенко — екс-віце-прем’єр-міністр, лідер партії, лідер опозиції. Це все нові постаті. Вадик Долганов, який впливає на політичні процеси в країні, сидів у Москві в посольстві, до речі, як опозиційний, вигнаний звідси журналіст. А Діма Табачник ким був? Київський журналіст в окулярах, писав статті в газету. А ким був Суслов? Працював десь у Мозамбіку. А Тигипко їздив на «Таврії». А Андрій Деркач працював у КДБ в Москві. То хто ж не зріс? Щоправда, дехто вже уріс. Де колишні постаті? Плющ сьогодні — це залежна постать. Де Олександр Ткаченко? Де Петро Симоненко? Він же не зріс.

— Але ми маємо на увазі якісне зростання, яке має забезпечити країні десятку — двадцятку нових імен із принципами, поглядами...

М.Б.: — Мені здається, що проблема — у тому, що немає свободи слова. Пробитися реально до мас-медійних ресурсів для того, щоб про тебе написали, почули, дуже важко. Вони всі заангажовані владою, хто своїм власником, хто вузькопартійним інтересом. Плюс внутрішня цензура, про яку я казав, блокує появу нових яскравих політичних імен у країні. Але я можу сказати, що вони обов’язково з’являться на цих виборах.