Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава
Ліна Костенко, українська письменниця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії, Премії Антоновичів

На роздоріжжі

Без України ЄС має мало шансів стати надпотужною
13 січня, 2007 - 00:00
ТУРЕЧЧИНА ПОДАЛА ОФІЦІЙНУ ЗАЯВКУ НА ВСТУП ДО ЄС В 1963 РОЦІ, А В 1999 РОЦІ ЇЙ БУВ НАДАНИЙ СТАТУС КРАЇНИ-КАНДИДАТА. НАПРИКІНЦІ 2005 РОКУ АНКАРА РОЗПОЧАЛА ПЕРЕГОВОРИ З БРЮССЕЛЕМ ПРО ВСТУП. АЛЕ ПЕРСПЕКТИВИ ПРИЄДНАННЯ ДО ЄВРОСПІЛЬНОТИ ТУРЕЧЧИНИ, ЯК І УКРАЇНИ, ЯКА ТАКОЖ МРІЄ ВСТУПИТИ ДО ЄС, ЗАЛИШАЮТЬСЯ ПРИМАРНИМИ... / ФОТО РЕЙТЕР

З початком цього року Євросоюз розширився ще на дві країни — Болгарію і Румунію. А головування Союзом вже 27 держав перейшло від Фінляндії до Німеччини. Разом з тим, схоже, Євросоюз наблизився до моменту, коли він не зможе зробити жодного кроку, не знайшовши відповіді на фундаментальні питання. ЄС потребує самоідентифікації, переосмислення внутрішньої політики і зовнішньої стратегії.

У цій статті ми не розглядатимемо, як відобразиться на ЄС приєднання Румунії і Болгарії. Натомість спробуємо побачити майбутнє Євросоюзу і, зокрема, шанси членства України та Туреччини.

Як відомо, в 2008 році завершується дія Угоди про партнерство і співпрацю і трирічного Плану дій ЄС-Україна. За головування Німеччини мають початися переговори про розширення загальних рамок відносин між ЄС і Україною. Яка ж позиція Німеччини в цьому питанні?

На круглому столі «Україна — ЄС: учора, сьогодні, завтра», який спільно організували посольства Німеччини і Польщі в Києві, посол ФРН Райнгард Шеферс, говорячи про перспективу вступу України до Євросоюзу, відзначив, що вона існує, але про конкретну перспективу вступу під час цих переговорів не йтиметься. Причини цього пов’язані з внутрішніми проблемами Євросоюзу. «Що ми можемо запропонувати Україні під час переговорів, то це її самозобов’язання європейськості, її зусилля в імплементації цієї угоди. В результаті такого процесу це може привести Україну до нового статусу в її стосунках з Європейським Союзом — як з чисто юридичної точки зору, так і з фактичної. Якщо будуть здійснені ці угоди, тоді це вже буде змінена Україна, нова країна. Але з плином часу новим буде і Європейський Союз, і питання про вступ чи членство в ЄС поставатиме вже в іншій перспективі».

Як відзначив німецький посол, в центр майбутньої угоди буде поставлено створення зони вільної торгівлі з ЄС. Практично Україна стане частиною спільного європейського ринку. Навколо угоди про ЗВТ буде укладена низка секторальних угод, що стосуватимуться різних ділянок співпраці. «Ми хотіли б допомогти Україні забезпечити всі ці угоди і домовленості, яких буде досягнуто, адміністративними та інституційними засобами, допомогти створити таку інфраструктуру, щоб Україна справді змогла виконати ці угоди», — сказав Шеферс. Він висловив сподівання, що українська сторона готова до таких складних комплексних переговорів і готова швидко й цілеспрямовано просуватися вперед. «Ми сподіваємося, що протягом 2007 року нам вдасться все це зробити і в 2008 ми зможемо вже починати імплементувати, реалізовувати ці нові угоди», — зазначив посол ФРН.

Зі свого боку, посол Республіки Польща Яцек Ключковські заявив, що його країна сприятиме конструктивній позиції Євросоюзу стосовно України та тому, аби не слабнула підтримка українських реформ. Одночасно, незалежно від того, чи відбудеться зміна у підходах до пріоритетів євроінтеграції, Польща, за словами Ключковського, прагнутиме, аби політика ЄС відносно її східних сусідів, у тому числі України, сприймалася як один із пріоритетів закордонної політики Євросоюзу.

ІНТЕГРУЮЧИ ТУРЕЧЧИНУ

Попросіть будь-якого європейського політика перерахувати виклики, що стоять перед його народом, і ви, напевно, отримаєте більш-менш такий перелік: зростаюча глобальна конкуренція з боку Азії; непевність щодо постачання енергоносіїв; складність розв’язання проблем на Близькому Сході; зростаючий екстремізм, що віддаляє між собою мусульман і немусульман; старіюче суспільство й наближення кризи пенсійної системи; прагнення, аби Європа відігравала активнішу роль на міжнародній арені; необхідність боротьби з наркотиками, організованою злочинністю і нелегальною міграцією. На це звертає увагу в статті «Туреччина: стратегічний вибір Європи» міністр закордонних справ Великої Британії Маргарет Бекет.

«Уявіть собі, — пише вона, — що є така країна, яка могла б відіграти дуже позитивну роль в подоланні усіх цих викликів. Країна з динамічною економікою, яка вже нині є однією з головних транзитних країн транспортування нафти і газу, а все говорить про те, що вона стане найголовнішим коридором для транспорту енергоносіїв до Європи. Країна, що має таку мережу контактів з країнами Близького Сходу, в тому числі з Сирією та Іраном, якою жоден iз нинішніх членів ЄС похвалитися не може. Країна, яка показала, що мусульманські цінності можуть бути європейськими цінностями, що вона може досягати успіхів, співпрацюючи з нами в боротьбі з тероризмом, організованою злочинністю, нелегальною міграцією і торгівлею людьми».

Але найкраще те, що ця країна хоче допомогти Європі впоратися з цими викликами, — пише далі Маргарет Бекет і ставить питання: Якою ж має бути наша відповідь? З одного боку, ми могли б заохочувати цю країну, допомагаючи їй продовжувати політичні і економічні реформи, зауважуючи, скільки вона вже досягла, і одночасно підкреслюючи, що вона мусить виконати всі умови і зобов’язання. Протягом 10 чи 15 років ми могли б наблизити її до себе так, щоб в кінці кінців вона могла стати членом ЄС.

З іншого боку, вирішивши інакше, ми могли б змінити думку і відвернутися до неї плечима, списавши на втрати ефекти безпрецедентних реформ, збудувати нові бар’єри, чітко заявити, що ми не певні, чи зможе коли-небудь ця країна стати «однією з нас». Звичайно, у цьому випадку ми не лише зруйнували б усі потенційні вигоди, що випливають iз близьких відносин між нами, але й створили б загрозу існуючій співпраці.

Здавалося б, що вибір простий, — зазначає керівник британського МЗС. — Але коли йдеться про Туреччину, то виявляється, що для декого він не є простим. Однак, історія стає на бік оптимістів, а не песимістів. Багато людей вважало, що розширення ЄС в 2004 році ніколи не вдасться — занадто велике й занадто рано. Та все ж, воно закінчилося успіхом. Як і всі попередні розширення, воно принесло величезні вигоди як тим, хто приєднався, так і тим, хто був членом до цього: диктатури стали демократіями, старі вороги сьогодні є добрими друзями. Роль, яку ЄС відіграла в перетворенні чергових країн, котрі знаходилися біля її кордонів, схожа на диво».

Стосовно Туреччини, Маргарет Бекет пропонує, аби Європа, узгодивши умови і розпочавши процес її приєднання, показала, що вона дотримується даних обіцянок. Звичайно, потрібно чітко триматися поставлених умов, але не ставити нові.

«Продовження процесу приєднання, підтримка зацікавлення Туреччини Європою, а турецького уряду — пошуками порозуміння з Кіпром — це єдиний шлях до змін у Туреччині і забезпечення безпеки на Кіпрі», — пише Маргарет Бекет, яка вважає це стратегічним рішенням величезної ваги.

«Не майте ілюзій. Відіпхнувши від себе Туреччину, ми матимемо Євросоюз біднішим, слабшим і менш безпечним» , — заявляє міністр закордонних справ Великої Британії.

УКРАЇНА ЯК ШАНС ДЛЯ ЄВРОПИ

Виникає запитання, чи можливо й чи варто використовувати аргументи на користь приєднання України до ЄС, подібні до тих, якими аргументується приєднання до ЄС Туреччини? Частково — так.

Українська економіка в останні роки також показує непогані темпи зростання, незважаючи на постійний брак інвестицій, високі відсотки за кредити і марні потуги в боротьбі з корупцією. Проведення реформи судової системи, а також реформи самоврядування значно поліпшило б інвестиційний клімат у країні і дало б потужний імпульс її дальшому розвитку.

Як відомо, Україна є одним з основних транзитерів енергоносіїв до ЄС. Цей козир нам не варто втрачати. Знайти дешеві кредити на модернізацію української газотранспортної мережі не становило б труднощів. Однак російському Газпрому дуже вже хотілося б узяти її під свій контроль. І ради цієї мети він готовий багато на що. Звичайно, й в Україні легко знайдуться високопоставлені виразники його інтересів. Але чи усвідомлюють європейці, наскільки так званий «консорціум» підірве їхню енергетичну безпеку?

Говорячи про важливість переваг України як транзитної держави, не можна спроваджувати її потенціал лише до «території, через яку може йти транзит альтернативних джерел енергії до ЄС», як це робить ряд європейських оглядачів, зокрема — Марія Пшеломєц з польської газети Dziennik.

Звичайно, Україна має ряд переваг перед Туреччиною. І вони не зводяться до поняття європейськості. Насамперед — ми космічна держава з ядерними технологіями, авангард колишньої радянської науки і промисловості. Розвал ВПК, електронної та багатьох інших галузей економіки не змінив наших людей. Прагнення до освіти в них за останні роки тільки зросло.

Чому ж Євросоюз боїться навіть говорити про перспективу прийняття України? Як припускає Юрій Андрухович, Євросоюз влаштовує Україна «в сірій зоні добросусідства» — застійна й ізольована. Більш того, така Україна, за його словами, є однією з необхідних передумов «стабільності в ЄС». Для нас, натомість, є очевидним, що така стабільність загрожує самому Євросоюзові, оскільки вона веде до сповільнення економічного зростання і стагнації.

Андрухович також говорить про дивний європейсько-європейський конфлікт. «Між «прагматичною моделлю» ЄС з його страхами, закритістю, всіма комплексами імперіалістів- невдах та «ідеалістичною моделлю» Об’єднаної Європи з її органічною потребою рости і змінюватися, з її вічно рухомими й не цілком географічними межами, тобто з її відкритістю, недосформованістю, з її вітальністю».

Структури ЄС справді багато зробили для роз’єднання Європи за лініями членства в ЄС, шенгенської зони, зони євро, ринків праці та ін. Тож Андрухович пропонує творити альтернативний ЄС-івському проект об’єднання Європи — легкий, пластичний, ліберальний і назвати його, наприклад, як напівзабуту радіостанцію — Вільною Європою.

З іншого боку, професор Гарвардського університету Григорій Грабович закликає сміливіше ревізіонізувати усталені стереотипи. Не менш важливим, на переконання професора, є переосмислення себе, бо тільки тоді ми здатні переосмислити інших. Воістину і нам, і європейцям необхідно провести ревізію поглядів на себе й один на одного. На жаль, українці в своїй масі ще не дозріли до глибоких внутрішніх ревізій. Надію несе хіба що нове покоління, яке зуміє переосмислити як нашу історію, так і перспективу, а відтак — презентувати Україну світові по-новому.

Для європейців таке переосмислення не менш важливе, ніж для українців. Бо як у нашій країні значна частина громадян має дуже невиразне уявлення про Євросоюз, так і населення країн Євросоюзу має переважно хибні погляди на Україну. Найчастіше вони недооцінюють позитивний потенціал нашої країни і значно перебільшують наші негативні риси чи проблеми. Безумовно, в цьому велика «заслуга» нашого східного сусіда, який має великий досвід і можливості формування негативного іміджу не лише Україні, але й прибалтійським країнам, Грузії, Польщі, та всім тим, хто не стоїть перед ним на колінах.

Стосовно наших сьогоднішніх відносин з Євросоюзом, то те, про що сьогодні говорять як про велике завоювання — спрощення візового режиму для окремих категорій громадян України — цілком можна розглядати і як своєрідну дискримінацію. Скажімо, отримавши службову шенгенську візу, мені, мабуть, незручно буде дивитися в очі друзям, які, не маючи журналістського посвідчення, матимуть проблеми з отриманням навіть польської чи чеської візи.

Час перестати говорити, що скасування візового режиму з ЄС для України неможливе. На початку 90-х років це було можливе для Польщі, Чехословаччини і Угорщини, пізніше — для Румунії та Болгарії. Якщо над цим працювати, то нічого неможливого тут немає. Це дозволить збільшити число контактів між нашими народами, покращить їхню якість, що знову ж таки допоможе зруйнувати старі стереотипи.

Час наголосити, що без вступу України в Європейський Союз він має мало шансів стати надпотугою. Омріяна «стабільність» Євросоюзу цілком може перейти в його стагнацію. Адже в сучасному світі, який змінюється все швидше, стабільність майже гарантує відставання. Лише виклики такого рівня, як долучення України до ЄС, можуть стати стимулом для його розвитку з прискоренням. Лише «свіжа кров» освічених і роботящих українців, лише багатющі ресурси нашої великої держави в умовах розвинутого європейського ринку можуть дати синергетичний ефект і таким чином забезпечити Європу достатнім рівнем вітальності і підняти Євросоюз до рівня світової надпотуги. Усвідомлення цього факту європейцями — завдання для нас і для наших друзів у Європі.

Якщо ж європейці цього не усвідомлять, або просто побояться виклику, який зруйнує їхнє налагоджене, стабільне життя, — вони неминуче опиняться позаду. А світ, звичайно ж, піде далі. За якийсь час можливе відставання Європи змусить Україну переглянути пріоритети зовнішньої політики. Це, знову ж таки, буде боляче. Адже Україна — європейська держава. Як показують соціологічні дослідження, за цінностями українці ближче до Європи, ніж до Росії. Але реалії можуть змусити її орієнтуватися тоді, скажімо, на Південно-Східну Азію.

За два роки, що минули після Майдану, і європейці, і українці пережили розчарування. Перші — через гальмування в Україні реальних реформ, другі — як новообраною владою, так і відношенням Євросоюзу до України. Адже нам ясно дали зрозуміти, що в осяжній перспективі нас там не чекають. Навіщо ж тоді докладати зусилля?

Тож, чи не час Україні і ЄС змінити відношення один до одного і взятися до справи — євроінтеграції України і спільного завойовування лідируючих позицій у світі?

ТРИ ПРОЦЕСИ В ЄС

Ідея об’єднання Європи стала відповіддю на пошуки миру, шляхом до усунення причин воєн в Європі. Тож суттю спільноти від початку були мир і демократія, причому демократія ліберального типу.

Як зазначає науковий директор Музею Європи в Брюсселі професор Кшиштоф Поміан, особливою рисою євроінтеграції тривалий час було уникання дебатів щодо цінностей. Адже інтеграція була спільною справою політиків дуже різних орієнтацій — соціалістів, соціал-демократів, християнських демократів і лібералів. Їх неможливо було поєднати ідейно і всі про це знали. Але якщо усі залишалися на тих позиціях, які їх об’єднували, то разом могли зробити багато. Європейське мистецтво дипломатії полягало в тому, аби за повного усвідомлення розбіжностей зосереджуватись на пошуках порозуміння. Мир і демократію в Європі було визнано вищими пріоритетами над власними ідеологіями.

Був також третій елемент тієї первинної ідентичності, зауважує професор Поміан. Це ідея державного регулювання ринку і гарантованого державою соціального забезпечення.

Політика, натомість, була на другому плані. Вона виражалася в суспільному проекті, який радянському соціалізму протиставив капіталізм, що враховує соціальні питання. Разом з тим цей демократичний проект протиставляв себе авторитарним тенденціям, які були особливо сильними перед війною, але й після війни не зникли.

Існує три бачення Європейського Союзу, — говорить професор Поміан. Британці послідовно форсують бачення Європи як спільного ринку — й не більше. Бачення французів — зовсім інше. Вони з недовірою ставляться до федеральних чи наддержавних інституцій, але хочуть інтегрувати сили тих держав, що утворюють Європу.

Третє бачення несе федералістський рух, виразником якого переважно були німці та італійці. Хоч їхні країни тривалий час після війни й були слабкими партнерами, цей рух протягом півстоліття постійно посилювався. Сьогодні це видно на прикладі зростаючої ролі Європарламенту, який починає діяти як справжній парламент. Також Європейський Банк став класичною федеральною інституцією. Рішення Трибуналу в Люксембурзі, який виступає арбітром між підприємствами і державами ЄС, також має чітко виражене федеральне спрямування.

Отже, в Європі одночасно існує три тенденції і проходить три великі процеси, — зазначає Кшиштоф Поміан: розбудова економічної спільноти, посилення політичного і військового союзу держав, а також федералізація. Між цими процесами часом трапляються зіткнення чи конфлікти, але разом з тим вони взаємно посилюють один одного. Жодна з цих тенденцій ніколи не виграє, бо принципом Спільноти є постійний пошук порозуміння. Ніхто не старається йти на принцип, бо всі розуміють, що день, коли кожен впреться, стане останнім днем інтеграції.

Однак, схоже, що Євросоюз наблизився до того моменту, коли він не зможе зробити жодного кроку, якщо не знайде відповіді на ряд фундаментальних питань. ЄС потребує самоідентифікації, переосмислення внутрішньої політики і зовнішньої стратегії.

СОЮЗ ЦІННОСТЕЙ

У ході об’єднавчих процесів виявилося, що неможливо інтегрувати економіки країн, повністю ігноруючи їхні культурні традиції. Адже за економічною поведінкою стоять культурні навики. Так само, коли фірми з різних країн почали об’єднуватись у світові корпорації, стало зрозуміло, що інтеграція підприємств вимагає уніфікації корпоративної культури.

В ЄС це стосується зокрема мови, що є, за висловом професора Поміана, однією з бомб, закладених під фундамент євроінтеграції. Англосакси визнають мовний імперіалізм і не бажають учитися іноземних мов. Вони переконані, що інші мають знати англійську. Однак вести переговори про культуру чи про цінності неможливо, або дуже важко.

Ще до того, як дванадцятка стала п’ятнадцяткою, Спільнота почала розуміти, що надалі не зможе вести інтеграційну політику, не питаючи громадської думки. Стало очевидним, що треба починати серйозну розмову з громадськістю. Першою такою розмовою була дискусія перед ратифікацією трактату в Маастріхт у 1992 році. Але виявилося, що мине ще багато часу, перш ніж інституції Євросоюзу зрозуміють, що головні проблеми євроінтеграції повинні стати предметом громадського обговорення.

Це яскраво продемонструвала конституційна криза, оскільки Конституція, на переконання професора Поміана, була типовим бюрократичним продуктом і не відповідала на жодні суспільні очікування. Він вважає, що нині ЄС може собі дозволити на якийсь час зупинитися і подумати про те, що робити далі. Передусім, потрібно змінити стосунки між європейськими елітами і звичайними людьми, на життя яких євроінтеграція справляє все більший вплив.

Тим часом, проведені нещодавно соціологічні дослідження показали, що в Німеччині майже кожен другий громадянин вважає, що за 15 років Україна, так само як і Туреччина, стане членом ЄС. Інше дослідження свідчить, що громадяни Євросоюзу досить добре можуть уявити собі, що за певний період можна буде продовжити процес розширення — 72 відсотки опитаних говорять, що ЄС може в майбутньому прийняти й інші країни, але він не повинен розширюватися занадто швидко.

Питання про кордони об’єднаної Європи поволі набирає драматичного виміру, вважає Кшиштоф Поміан. «Євросоюз є християнським клубом. Більше того — клубом латинського християнства. Це принципово католицько-протестантський клуб», — наголошує він.

Стосовно Туреччини, то вона має великі внутрішні труднощі. Їй бракує сотень років творення європейських культурних навиків, участі в тих цивілізаційних процесах, у яких Україна, хоч в різній мірі, та все ж брала участь. Тим часом Туреччина брала участь в інших цивілізаційних процесах — тих, які проходили в ісламському світі. «Проблема Туреччини невблаганно веде нас до питання, якого Євросоюзу ми хочемо. Тільки Велика Британія може його собі не ставити, бо її цікавить виключно відміна митних кордонів», — говорить професор Поміан.

На його думку, головним змістом євроінтеграції тепер має бути поглиблення демократичного процесу. Сьогодні демократія закінчується на рівні національної держави. Не існує європейської демократії, бо її не створює проста сума національних демократій. А йдеться про демократію багатомовного, мультикультурного утворення, що налічує близько 500 млн. людей.

В той час, як інтегрована Європа потребує демократії, європейці потребують Європу інтегровану, бо тільки тоді вони можуть бути партнерами для тих велетів, які домінуватимуть у завтрашньому світі. Китай і Індія мають по півтора мільярда населення. США — кількасот мільйонів, Бразилія також. «Дилема в європейців проста, — вважає Поміан. — Або ми зуміємо зцементувати 500 мільйонів людей з їхнім великим інтелектуальним, економічним потенціалом, або наш світ розсиплеться, а ЄС буде кимсь колонізований. Треба буде молитися, аби нас колонізували США. Це було б найкраще, що могло б з нами статися».

Залишається питання, якою буде суть інтегрованої Європи. Очевидно, що збудувати щось велике й міцне можна, лише переконавши людей в його доцільності. Отже, темпи і масштаби інтеграції мають визначатися змінами в свідомості європейців. Ці зміни можуть іти дуже повільно, але до них треба пристосуватися.

«Треба також узяти до уваги, що

ніхто не народжується європейцем, — говорить далі професор Поміан. — Європейцем людина тільки стає. Або — ні. Потрібно цей процес підсилити. Тим часом уся освіта в ЄС ведеться в національному дусі. Наші історії — національні, традиції — виключно національні. Тож усі в Європі мають учитися Європи. Тільки з такої науки може щось вийти. Хоча не обов’язково. Бо інтеграція — це процес, який може закінчитися успішно, а може — й ні. Історія часом робить сюрпризи. Отож, найбільшою загрозою для Європи є ми, європейці, — продовжує Кшиштоф Поміан. — Це найбільш непередбачувана загроза. Тому ми повинні постійно над собою працювати і бути пильними».

Мабуть, ще більше треба працювати над собою нам, українцям, якщо тільки ми не хочемо стати чиєюсь колонією. Мало переконати більшість населення в доцільності вступу України в ЄС чи в НАТО. Треба найперше переконати людей захотіти стати європейцями.

Богдан ОЛЕКСЮК — займається дослідженням політичних та економічних процесів на теренах Східної Європи з використанням контекстного аналізу. Автор публікацій в українських і закордонних ЗМІ і представник редакції журналу The Ukrainian Quarterly (New York) в Україні.

Богдан ОЛЕКСЮК — експерт Інституту відкритої політики в Києвi
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments