Краса - це нескінченність, виражена у закінченій формі.
Фрідріх Вільгельм Шеллінг, німецький філософ

Невивчені уроки Кавказької війни

Якщо Європа справді зацікавлена у Східному партнерстві, то їй слід негайно чітко й однозначно заявити про свою підтримку майбутніх партнерів по Асоціації. Перш за все — України. І не чекати закінчення курортного сезону
22 серпня, 2013 - 12:06
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
ВЕЛИКА ШАХІВНИЦЯ / ФОТО РЕЙТЕР

П’яті роковини Кавказької війни між Росією і Грузією викликали потік інтерв’ю і спогадів про цю подію. Але, напевно, найбільший інтерес становить інтерв’ю президента Грузії Михайла Саакашвілі, яке він дав  телеканалові «Руставі-2» (друковану версію якого розмістив на своєму блозі на echo.msk.ru Андрій Ілларіонов). Не останню роль у цьому зіграли й обставини внутрішньої ситуації в його країні. Нас же більше цікавлять зовнішні обставини, позиції найбільших світових гравців, які мають безпосередню дотичність до тодішніх подій.

Кавказька війна стала вершиною агресивної політики Росії щодо своїх сусідів. Вершиною, бо цього разу Москва застосувала військову силу, щоб зберегти свій вплив у стратегічно важливому регіоні Південного Кавказу. В якійсь мірі конфлікт став вододілом у здійсненні російської політики. Агресивність Першопрестольної після нього стала зростати день у день, та й, узагалі, — щогодини, хоча до збройних зіткнень у великому масштабі більше не доходило. Як люблять говорити в сусідній столиці, перейшли до політики «м’якої сили». На сьогодні це виявляється в торгівельних війнах, митних утисках, інколи в посиленні міграційного законодавства і поліцейського свавілля щодо мігрантів. У тому числі і погрозам сусідам вислати всіх мігрантів і тим самим створити їм економічні та фінансові труднощі.

Останнім часом заговорили про застосування такого методу до українських громадян у Росії. При цьому прямо заявляється, що в разі входження Києва до Митного союзу, українським мігрантам дадуть спокій. Цікаво, що незадовго до Кавказької війни такі ж погрози лунали і щодо Грузії. І з таким обґрунтуванням. Якщо вступите до НАТО, то начувайтеся! Як випливає з інтерв’ю Михайла Саакашвілі, щоб задобрити Москву погодилися й на це. «Ми сказали, що готові відмовитися від НАТО, що ми готові у вигляді договору відмовитися від подальшого зближення зі США, якщо ви допоможете нам досягти прогресу в питаннях з територіями, лише у вигляді договору».

Схоже, що останнє було розцінене в Кремлі як ознака слабкості і агресивність Путіна-Медведєва лише зросла. До того ж із внутрішніх міркувань тодішньому тандему дуже потрібна була маленька звитяжна війна. «На це Путін навіть не замислився, поглянув на нас, посміхнувся і сказав: «Хлопці, ми ваші території на вашу геополітичну орієнтацію не міняємо!». Що означало, що території вони і так заберуть...».

Виникає питання: чому Москва стала такою сміливою? Відповідь слід шукати у позиції Заходу, в першу чергу, Європи і США.

«В Європі є доволі стійка думка, що якби 2006—2008 рр. Європейський союз не пішов на повідку в російської дипломатії і погодився з приєднанням України і Грузії до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), то Кавказької війни і не було б. Зіткнувшись з єдиною позицією Європи і США, в Кремлі б тричі подумали перш ніж вдаватися до збройних авантюр»

Відомо, що агресор поводиться нахабно лише в разі, коли не боїться адекватних дій у відповідь. Типовий приклад — Судецька криза. На її першій стадії навесні-влітку 1938 року, коли СРСР і Франція заявили, що підтримають Чехословаччину аж до збройної допомоги Празі, Гітлер змушений був відступити й розпочати переговори. Були всі можливості зупинити агресора, і світова історія розвивалася б зовсім іншим шляхом. Але щойно у позиції західних держав сталася зміна й умиротворителі в Лондоні та Парижі взяли гору, агресор розперезався і врешті-решт із благословення англійського прем’єра Чемберлена і французького Даладьє отримав Судецьку область. Шлях до світової пожежі був вільний.

Ми не проводимо прямої аналогії між двома кризами в Судетах 1938 року і грузинсько-російською 2008, але неясність і нетвердість у підтримці Тбілісі, в першу чергу з боку США, розв’язала тоді руки Москві. Там зрозуміли, що Грузія залишилася наодинці з Росією і ніщо не перешкодить відторгнути частину її території, а при нагоді й захопити всю країну.

Не можна сказати, що Європа була сліпою. Німецький міністр закордонних справ Вальтер Штаймаєр досить тверезо оцінював ситуацію. Під час перебування в Тбілісі він висловився, за словами Саакашвілі, доволі ясно. «Вони все більше і більше стрілятимуть у вас, підсилять свої війська, в якийсь момент ви будете зобов’язані відповісти військовою силою, після чого почнеться велика війна». З іншого боку державний секретар США Кондоліза Райс була налаштована вельми благодушно. «Ну що ви, яка війна? Взагалі про це забудьте. Росіяни ніколи цього не зроблять». Про вашингтонські настрої Кремлеві було прекрасно відомо. Ось і зробили! Це потім довелося посилати американський військовий корабель у Чорне море, щоб хоч якось підтримати Грузію. Можливо, що це врятувало країну від повної окупації, але свій приз агресор все ж таки дістав.

В Європі є доволі стійка думка, що якби 2006—2008 рр. Європейський союз не пішов на повідку в російської дипломатії і погодився з приєднанням України і Грузії до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), то Кавказької війни і не було б. Зіткнувшись з єдиною позицією Європи і США, в Кремлі б тричі подумали перш ніж вдаватися до збройних авантюр. Умиротворителі ніколи не вивчають уроків історії і вважають за краще займатися популізмом і пацифізмом. Результатом Судецького умиротворення була окупація Парижа і тотальні бомбардування Лондона, за нашого часу — відторгнення грузинської території.

Серпень — місяць відпусток. Стає поганою традицією саме цим пояснювати мляву реакцію Заходу на недружні дії Росії щодо своїх сусідів. У повному обсязі ми спостерігаємо подібне і сьогодні. Щодо України.

Москва розпочала широкомасштабну торговельну та митну війну проти Києва з метою будь-якими способами перешкодити підписанню Угоди про асоціацію на саміті Східного партнерства у Вільнюсі в листопаді. Йдеться про дуже велику дипломатичну поразку Росії та особисто Путина. Адже разом з Україною таку угоду повинні підписати Молдова і Грузія, а 2014 року до неї планує приєднатися й Вірменія. Передбачається участь у саміті також Азербайджану. Навіть бацька Лукашенко не проти отримати запрошення на участь.

Зрозуміло, що все це викликає напад люті в Кремлі. У Грузії надії на нову владу та її проросійську орієнтацію не виправдалися. Є цілком реальною перспектива повернення до прозахідного курсу і подальшого послаблення впливу Росії на Південному Кавказі. Додамо до цього прогресуючі ускладнення з Вірменією і картина стає для російської влади зовсім безрадісною.

Звідси зрозумілі високі ставки в битві за Україну. І, відповідно, таке озлоблення, яке ми спостерігаємо останнім часом. Відхід України не лише ставить хрест на ілюзіях московської еліти про реінтеграцію великої Росії, але означає філософську та психологічну травму для всіх послідовників так званої слов’янської єдності та нерозривного зв’язку трьох гілок руського народу. Можливо не відразу, але для Путіна і його режиму це матиме серйозні політичні наслідки.

Розуміючи, що з Україною жодні військові дії неможливі, в Першопрестольній узяли курс на економічний і фінансовий тиск. Будь-якими шляхами створюватимуться проблеми в багатьох сферах наших стосунків, у тому числі й у інформаційному полі. Можна легко передбачити, що з вересня ми будемо свідками зростаючого інформаційного потоку, який паплюжить європейський курс нашої країни і прогнозів економічного краху в разі підписання у Вільнюсі.

З яких причин Україна виявилася не готовою до такої широкомасштабної торговельної війни — окрема тема. Набагато важливіше зрозуміти яку позицію займуть наші майбутні партнери з асоціації. Чи можемо ми на них покластися в протистоянні, яке розгортається. Наразі однозначної відповіді немає.

Досвід подій, які йдуть за Кавказькою війною показує, що в Москві не дуже сприймають домовленості і ніскілечки не скупляться на обіцянки, які й не думають виконувати. Навіть якщо вони закріплені на папері. Той же Вальтер Штайнмаєр, який вів переговори між Грузією та Росією, неодноразово заявляв, що Москва не виконує домовленостей про виведення військ з грузинської території. І зрозуміло чому. Розмовами агресора не зупиниш, він розуміє лише мову твердості й сили.

Якщо Європа дійсно зацікавлена в Східному партнерстві, то їй слід негайно чітко й однозначно заявити про свою підтримку майбутніх партнерів з асоціації. У першу чергу, України. Аж до розробки заходів впливу на нашого північного сусіди, який зарвався. І не чекати на закінчення курортного сезону, а негайно. Адже Москва не чекає. Радник президента Росії Сергій Глазьєв, відповідальний за тиск на Україну і за деякими повідомленнями майбутній амбасадор у Києві, відверто заявив, що проблеми на кордоні були обкаткою жорсткого митного адміністрування в разі подальшої непокори України.

В Європейського союзу доволі важелів впливу на Москву, наприклад, у рамках СОТ. Можна тягнути розгляд щодо російських дій місяцями, а можна діяти швидко й рішуче. Санкції — це та мова, яку в Кремлі добре розуміють, тому всіляко опираються подібним заходам щодо, наприклад, Ірану. Є й багато що інше в руках Брюсселю та провідних європейських столиць. У першу чергу, Берліна. Потрібно чітко й недвозначно та так, щоб до найбільш войовничих у Москві дійшло, що в листопаді Угоду буде у Вільнюсі підписано і жодних ілюзій на зміну європейської позиції в Кремлі хай не мають. Включення України до родини європейських народів має стати безповоротним.

Звичайно, головними в обстановці тиску будуть дії Києва. Україна має в повному обсязі виконати взяті на себе зобов’язання й завершити всі процеси щодо їх імплементації до законодавства до листопада. У світлі останніх подій Росія добре підштовхнула цей процес.

Якщо цього разу українська влада проявить твердість і рішучість, і у війні нервів не задобрюватиме буйного сусіда, а вчинить адекватно у відповідь, а для цього є все, що потрібно, то наші партнери побачать справжнє бажання бути в Європі.

І тоді черга буде за ними, попри температуру довколишнього повітря і стан хмарного покриву на курортах і місцях відпочинку.

Юрій РАЙХЕЛЬ
Газета: 
Рубрика: