Найбільша і найважливіша частина виховання кожного — це те, що ми даємо собі самі.
Едвард Ґіббон, британський історик, член Парламенту Великої Британії

Незакінчений репортаж Сергія Набоки

ПІСЛЯМОВА
21 січня, 2003 - 00:00

Минулої суботи, у віці 47 років, пішов із життя відомий український журналіст Сергій Набока. Версії деяких ЗМІ про неприродну смерть не підтвердилися. Згідно з попереднім висновком судово-медичної експертизи, причиною смерті журналіста радіо «Свобода» С. Набоки стала «гостра серцева недостатність». За словами дружини журналіста Інни, лікаря за освітою, останнім часом у нього були проблеми з серцем і високим тиском.

Члени творчої групи радіо «Свобода», до якої входив Сергій Набока, були у відрядженні по місцях позбавлення волі, метою якого було висвітлення реформування пенітенціарної системи країни. Тіло С. Набоки у номері відомчого готелів при одній з тюрем знайшов суботнього ранку колега журналіста Андрій Охрімович. Із Вінниці творча група радіо «Свобода» разом з дружиною повернулася пізно ввечері в суботу і привезла з собою тіло померлого колеги.

Співробітники радіо «Свобода» поки що не дають коментарів щодо останніх днів життя Сергія Набоки, але обіцяють, що скоро світ побачить спеціальна програма, присвячена його життю.

Учора начальник прес-центру Вінницької обласної прокуратури Сергій Годний повідомив Інтерфакс-Україна , що результати експертизи будуть готові через десять днів. Згідно з його словами, тільки після проведення повної перевірки всіх обставин, а також після надходження акту судово-медичного дослідження, на основі зібраних матеріалів буде прийняте відповідне процесуальне рішення щодо порушення або відмови у порушенні кримінальної справи.

За наявною на вчорашній день інформацією, поховання Сергія Набоки відбудеться на Байковому кладовищі, найімовірніше, сьогодні.

ДОВІДКА «Дня»:

Сергій НАБОКА народився 26 квітня 1955 року в Тулі, у сім’ї журналістів. Після закінчення служби в армії навчався в Київському університеті (1976 — 1981) на факультеті журналістики. Працював літературним редактором у видавництві «Мистецтво». 11 січня 1981 року Сергій Набока був заарештований за розповсюдження листівок з антирадянськими гаслами і засуджений до трьох років ув’язнення. Звільнившись у 1984 році, повернувся до Києва і приступив до релігійної діяльності. За перебудови брав участь у відродженні Української Автокефальної Православної церкви (УАПЦ). У 1987 — 1989 Сергій Набока був організатором і головою Українського культурологічного клубу. У 1989 Сергій видавав незалежну газету «Голос відродження». З 1989 працював оглядачем радіо «Свобода», був співзасновником, співвласником і генеральним директором Української незалежної інформаційної агенції «Республіка» (УНІАР); з 1994 — президентом Українського медіа-клубу і головним редактором прес-центру «Гаряча лінія»; деякий час вів нічний ефір на телекомпанїї «Ера».

ПІСЛЯМОВА

Сергій НАБОКА завжди був помітною фігурою. Для його інтерв’ю «Дню» в травні 1999 року відвели цілу шпальту. Ми вибрали найцікавіші фрагменти його біографії, його політичних поглядів та журналістської принциповості, відносин з роботодавцями, політичних технологій. Глибина особистості Набоки така, що й сьогодні ці спогади та міркування актуальні:

ЯК СТАЮТЬ ПОЛІТВ’ЯЗНЯМИ

«Мені було років 14, коли я зрозумів, що в історії, політиці й економіці все далеко не так, як нам хотіли втлумачити у школі. Останній удар, що вибив із голови всю компропаганду, був 1972 року, коли ми втрьох з однокласниками пішли до пам’ятника Шевченкові на 22 травня. Там хапали людей, котрі співали українських пісень, друга забрали тільки за те, що він був в українській вишиванці.

Після армії, наприкінці 1970-х, у якийсь момент я перейшов ту межу, до якої можна було ще сидіти на кухні, напиватися, розповідати анекдоти та критикувати владу. Було створено невелику групу, яка назвала себе «Київським демократичним клубом». Ми проводили всілякі філософські та політичні семінари, усвідомлюючи, чим це все може закінчитися. На початку 1981 року ми випустили листівки про те, що 12 січня — це День українського політв’язня.

Нас, чотирьох, тоді посадили: Леоніда Мілявського, Інну Чернявську, Ларису Лохвицьку та мене.

Упаяли нам «наклеп», який нібито підриває або чорнить радянський лад. Це був дуже цікавий життєвий досвід, про який я не шкодую.

ШЛЯХ ДО ЖУРНАЛІСТИКИ

Вийшовши на волю 1984 року, працював двірником у Лаврі, звідки мене вигнали «за надмірну релігійність»(!). Влаштувався до бібліотеки Київського трамвайно-тролейбусного управління. Хтось із КДБ зателефонував директору клубу КТТУ, і мене попросили піти «по-хорошому». З наступного місця роботи мене викинули через три дні, влаштувався вантажником в гастроном і т. ін. Але після 1986 року я вже займався своєю «злочинною» діяльністю відкрито. «Хвости» за мною ходили так само відкрито. Але часи змінилися, й уже 1987 року ми створили Український культурологічний клуб, який став першим громадським об’єднанням, непідконтрольним державі.

Після звільнення Чорновіл почав відновлювати «Український вiсник», організовувати «Українську Гельсінську спілку», наш Український культурологічний клуб увійшов до її складу, а я став одним із членів керівництва.

Коли виникла Українська республіканська партія, я почав відходити від політичної діяльності, тому що зрозумів: я журналіст, а не політик.

До речі, я видав першу непідцензурну газету в Україні, до того ніхто на це не зважувався. Ми з дружиною сіли, написали статті, зробили макет газети, я з’їздив до Прибалтики, за свої гроші надрукував, привіз до Києва і розповсюдив на Хрещатику. «Голос відродження» став газетою УГС. Активну участь у ній брав покійний Чорновіл.

ПРОБЛЕМИ СВОБОДИ СЛОВА

Я не можу сказати, що в Україні зовсім немає свободи преси. Хто так говорить, той або криводушить, або не вміє користуватися цією свободою, або йому нема чого сказати так, щоб це було в допустимих етикою рамках. Ми можемо порівняти публікації кращих журналістів 1991 року і серйозний журналістський аналіз поточної періодики. Це зовсім інший рівень, набагато глибше, професійніше, сміливіше. Але проблеми зі свободою слова існують.

Так, жоден ЗМІ не має можливості працювати «чисто». Ми маємо таке законодавче поле, що ЗМІ має або гинути на ньому, або йти не завжди законними шляхами. І першопричина всього того, що з нами відбувається, — це сам український народ, який колись обрав Кравчука, потім обрав дві поспіль такі Верховні Ради — одна гірша за іншу.

Я переконаний, що такого закоренілого націоналіста і антикомуніста, ворога Радянського Союзу, як Сергій Набока, надрукують і в газеті «Комуніст», і в газеті «Товарищ». Я завжди прагнув бути об’єктивним. Розмовляючи, наприклад, із деякими лідерами лівих, неодноразово чув від них слова поваги саме за те, що я в будь-якій ситуації прагнув до неупередженості.

Мене колеги за співпрацю з УТ-1 уже звинуватили в колабораціонізмі, за що я їм вельми вдячний. Якщо ми не приймаємо нинішню ситуацію, то щось усе-таки треба робити? Ми повинні працювати!

Будь-який президент, обраний українським народом, хоч як би я до нього ставився, — це вибір українського народу, й «усі вільні»! Отже, українському народу потрібна саме така держава. Звичайно, я не за лівий вибір. Але я за: а) відкриті; б) демократичні; в) прозорі та г) чесні вибори. Я не вірю в мудрість народу, але я все-таки вірю в демократію. Якщо народ, користуючись демократичними процедурами, зробить, на мою думку, помилковий крок, підкоритися цьому я буду все-таки зобов’язаний: або залишуся тут і спробую щось змінити, або плюну на все і поїду.

А народ пресу не читає і телебачення насправді не дивиться. Точно так само, як і його керівництво. Інша річ, що телебачення мало показує одних і багато — інших. Але й це не впливає! А що стосується маніпуляцій із громадською думкою, то вони завжди були, є та будуть у будь-якій найдемократичнішій країні. А нам залишається тільки не зраджувати журналістиці й намагатися дати можливість глядачам і читачам усе-таки побачити об’єктивну картину.

ЗМІ ТА ВИБІР НАРОДУ

А народ пресу не читає і телебачення насправді не дивиться. Точно так само, як і його керівництво. Інша річ, що телебачення мало показує одних і багато — інших. Але й це не впливає! А що стосується маніпуляцій із громадською думкою, то вони завжди були, є та будуть у будь-якій найдемократичнішій країні. А нам залишається тільки не зраджувати журналістиці й намагатися дати можливість глядачам і читачам усе-таки побачити об’єктивну картину.

Так, тиск часом був. Усі розуміли, що мені телефонувати і викликати мене «на килим», навіть як лідерів опозиційних видань, безглуздо: я не та людина, щоб на мене тиснути. Отже, треба якимось іншим чином впливати. Турбота будь-якої влади полягає в тому, щоб заткнути рота незалежним журналістам. А ми у своїй роботі повинні смикати владу, контролювати її. Поки журналіст не стає політиком, а намагається шукати інформацію та її аналізувати, він із владою — будь-якою! — буде по різні боки барикад.

Я вважаю, що мені краще працювати і на радіо «Свобода», і в УНІАР, і на УТ-1: скрізь я роблю корисну справу.

Основний вододіл лежить по осі «праві — ліві». І ті й другі мають свої ЗМІ. У кожного — свої споживачі інформації. Але погодьмося, що ми маємо кілька, умовно кажучи, політичних холдингів, і ми не повинні забувати, що в їхньому центрі знаходяться люди, котрі працюють у бізнесі, які вже звикли існувати в нинішніх умовах і не хочуть серйозних змін. Однак жоден із них не є дурнем, він ніколи не покладе, як висловився мій колега, «всі політичні яйця до одного кошика». Тому тут є люфт для журналістів.

Ступінь свободи слова в Україні, звичайно, звужується. Особливих надій на те, що найближчим часом стане краще, у мене немає, й немає підстав для оптимізму... Але все-таки я оптиміст. Я думаю, що гірше не буде!»

ПАМ’ЯТІ СЕРГІЯ НАБОКИ

Із нашої країни тихо, непомітно йде совість. До різних країн. За кордон, у бруд публічної політики. І в землю. Смерть Сергія — це ще одна краплина совісті, що пішла від нас.

Семен ГЛУЗМАН

Будь-яка раптова смерть нестарої людини трагічна. Але вдвічі печальніша втрата людини щирої і талановитої, повної планів. Сергій Набока справляв враження ерудованої й інтелігентної особистості. Його нетривіальні, гострі коментарі завжди привертали увагу. Набока не нарікав проблеми зі свободою слова, а просто знаходив можливість бути почутим. Свої переконання він доводив справою: відомий громадський темперамент журналіста. При цьому в нього виходило не брати участь у брудних PR-кампаніях. Його смерть — серйозна втрата для української журналістики.

Газета «День» висловлює своє співчуття рідним і колегам покійного.

Газета: 
Рубрика: