У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

«Незнаний голод»

Канадський продюсер та режисер Тарас Гукало про свій фільм та Джеймса Мейса
28 травня, 2009 - 00:00

16 квітня 1983 року у прайм-тайм Radio Quebec Television (Канада) продемонструвало перший документальний фільм про український Голодомор «10 мільйонів жертв. Україна 1932 — 1933. Незнаний голод», продубльований українською, англійською та французькою мовами. Картина мала такий великий резонанс, що керівництво телеканалу прийняло рішення повторити її ще кілька разів. До речі, стрічка відзнята за бюджетні кошти провінції Квебек... «Незнаний голод» побудовано на свідченнях очевидців трагедії, коментарях відомого американського науковця Джеймса Мейса, британського журналіста Малькольма Маггеріджа та правозахисниці Надії Строкатої. А ініціатива відзняти цей фільм належить канадському режисеру й продюсеру українського походження Тарасу Гукалу.

Нині «Незнаний голод» має характер історичного документа. 2003 року в Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку після виступу Джеймса Мейса перед дипломатами різних країн демонструвався цей фільм.

Тарас Гукало — автор багатьох телепрограм, об’єднаних назвою «TeleUkraine». Один із організаторів першого телемосту між Канадою та Україною. У 1992 році вперше відвідав Україну, супроводжуючи канадського генерал-губернатора Рамона Джона Гнатишина. «День» зустрівся з паном Тарасом під час його останнього приїзду в Київ.

— Як відомо, починаючи з початку 80-х західні тележурналісти та документалісти українського походження знімали фільми про український Голодомор. Але здебільшого вони були створені за діаспорні гроші і для локального показу. Очевидно, тому у світі так мало знали про нашу трагедію. Пане Тарасе, а як вам вдалося від провінції Квебек домогтися фінансування і демонстрації стрічки для широкої аудиторії?

— Я завжди цікавився українською тематикою. Зокрема, відзняв картини про відомих спортсменів українського походження — хокеїста Михайла Босого та футболіста Тараса Іванишина; українських шістдесятників; тисячоліття хрещення Руси-України, де записано інтерв’ю з колишнім патріархом УПЦ КП Володимиром (Романюком). А також фільм про знаного художника Василя Курелика, чиї шість полотен прикрашають резиденцію генерал-губернатора Канади Мікаель Жан. Усі мої роботи були зроблені за сприяння Radio Quebec Television. Інакше кажучи, керівництво провінції Квебек уже мало позитивний досвід співпраці зі мною.

Канадські українці завжди вшановували пам’ять безневинно загиблих від голоду. А в 1983-му виповнювалося 50-річчя нашої трагедії. Власне, до цієї сумної дати я й задумав стрічку. Для того багато працював у архівах — щоб знайти очевидців Голодомору. Між іншим, не всі вони погоджувалися на розмову. Боялися. Може, не так за своє життя, як за життя рідних на материковій Україні. Здавалося, той страх в’ївся в їхню кров і плоть... Особливістю цього фільму є те, що в ньому свідчення очевидців геноциду коментує науковець Джеймс Мейс, згадуючи про колективізацію, депортацію українців, руйнування церков, сумнозвісного кореспондента New York Times Вольтера Дюранті...

Також знятися в «Незнаному голоді» я запросив британського журналіста Малькольма Маггеріджа. (Джеймс Мейс згадує про нього у своїй «Повісті про двох журналістів». — Ред.). Малькольм, перебуваючи під прокомуністичним впливом своєї родини, мав намір переїхати до СРСР на постійне проживання, про що навіть написав у «Манчестер гардіан». Та потрапивши у 30-ті в Радянський Союз, зокрема в Україну, де побачив усю трагедію на власні очі, змінив своє ставлення до комуністичної системи. Інформацію про український Голодомор він надсилав на батьківщину з британською диппоштою, публікував її раніше за відомого Гарета Джонса, але під анонімним підписом «Нотатки спостерігача». Прикметно, що увесь 1983 рік «Незнаний голод», зокрема, було делеговано представляти Канаду на міжнародних фестивалях документального кіно.

— А як ви познайомилися з Джеймсом Мейсом?

— На науковій конференції в Монреалі. Його ім’я було добре відоме в українських колах за кордоном. Джеймс Мейс відкрив світу страшну правду про голод 1932—1933 років в Україні. Хоча, пригадую, коли він тільки-но починав працювати із Робертом Конквестом, дехто мав сумніви: чи бува не підкуплений Конквест, і чи буде він об’єктивним. Ми були спраглі поділитися зі світом нашою правдою і болем. Щоб виконати християнський і громадянський обов’язок перед минулими безневинно загиблими (і ненародженими) поколіннями та прийдешніми. І щоб звільнитися. У Святому Письмі написано: «Пізнайте правду і правда визволить вас».

Торік я до останнього моменту не знав, де буду на День пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій (тільки згодом вималювалася нагода відвідати Київ). Тому планував у останню суботу листопада організувати перегляд фільму «Незнаний голод» у Монреалі. Якось зайшов до англіканської церкви, де саме висвячували священика. (Сотні разів ходив повз неї, і вона була зачинена. І раптом — відчинена. Захотілося подивитися її інтер’єр.) Там побачив індіанця з того племені, з якого походив і Мейс, — чирокі. Він був одягнутий у національний одяг і молився своєю мовою, повній символів та знаків. Мені відразу спало на думку запросити його відкрити показ стрічки, що я й зробив. Це була б данина пам’яті нашій трагедії та трагедії індіанців, а також згадка про Джеймса. Я обов’язково свій задум втілю наступного разу.

— Пане Тарасе, «День» писав про те, що в Острозькій академії ви заснували конкурс наукових робіт про Голодомор. Знаю, що така ініціатива започаткована в Чернігівському педуніверситеті. Чого очікуєте від конкурсантів?

— Між іншим, це з вашої газети довідався про унікальну Острозьку академію.

Я хочу інвестувати в молоді покоління, які не застали (чи майже не застали) радянської дійсності. Сучасне українське суспільство, за визначенням Джеймса Мейса, пост геноцидне, і з ним треба працювати. Також потрібно поширювати нову якісну інформацію про себе самих у світі: українську історію, культуру... Дуже часто закордонні українці знають про материкову Україну не більше того, що вони чують у теленовинах. І ще від своїх українських родичів. А ті так навчилися нарікати! Забули, яка корупція була в радянській системі. Забули, як вистоювали черги за маслом і ковбасою. А тепер, коли відбулися зміни в Україні, вони далі нарікають. Як діти. Не усвідомлюють, що, наприклад, цьогоріч кожен шостий американець втратив будинок...

Є такий жарт. Олігарху виявилося замало одного фешенебельного авто й він купив ще. Але почуття гордості так і не з’явилося. Відтак придбав третій автомобіль, а потім — четвертий. А гордості й далі не відчував. Бідолаха не розумів, що за гроші не можна купити час, здоров’я і почуття гордості.

Розмовляла Надія ТИСЯЧНА, фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments