Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Одна гривня, дві валюти

2 вересня, 1998 - 00:00

2 вересня 1996 року країна почала (і, здається, продовжує досі) майже мирне прощання з купоно-карбованцем: без ажіотажу, без паніки і скупки залежалого товару. Щоправда, ця акція пройшла так безболісно лише тому, що була справедливим «відбиранням» нетрудових доходів. Та й купонів у той момент крутилося на ринку рівно стільки, скільки можна. Нарешті, населення тоді, вперше за довгий час, повірило в чесність задумів уряду і Нацбанку, і взяло участь у заміні грошей так, як йому радили власті.

Амбіційний проект грошової реформи не обмежувався заміною грошових знаків. Його друга складова частина була не менш масштабною — зниження податків, збалансування бюджетів, відродження промисловості... Зараз вже майже ніхто не пам’ятає, що 1996 року саме з Програмою економічного зростання (розробленою групою Пинзеника і проваленою групою Лазаренка) фахівці пов’язували свої надії на тверду гривню і справедливо вважали, що без підйому економіки грошова реформа виявиться пустим «закресленням» 5 нулів на купюрі. Тоді такий прогноз був блюзнірством, сьогодні — це реальна перспектива.

Рік тому глава НБУ Віктор Ющенко, говорячи про досягнення постреформеного періоду, стверджував, що грошова реформа цілком впоралася з поставленим завданням, оскільки оптимальні параметри грошової пропозиції (у середньому 2,8 %—3,1 % на місяць) після введення гривні дозволили, з одного боку, забезпечити відтворювання промислових підприємств, а, з іншою — гарантувати всім економічним суб’єктам стабільну антиінфляційну політику. Ставка на раціональну грошову політику, на формування свідомих «споживачів» такої політики з числа промисловців і підприємців, по суті, повинна була стати головною метою не тільки Нацбанку, але й усього уряду. Але, на жаль, так і не стала. Фактично, благі завдання грошової реформи, типу створення принципово нової «ресурсної бази для економіки» і особливо для окремих груп конкурентоздатної української промисловості, так і залишилися проектом. Та й промисловці, котрі продовжують залишатися могутньою політичною силою в Україні, так всерйоз і не зацікавилися «реальними грошима», запропонованими замість «протекціонізму у формі фетишизованих юридичних норм».

Нерідко на адресу Національного банку звучать закиди в тому, що перекоси, які склалися в українській економіці — це справа його рук. Але ж насправді авторство потрібно встановлювати зовсім за іншим критерієм. Адже НБУ нагадував, що реструктуризація економіки — це справа уряду й парламенту. Так й сам уряд неодноразово оголошував про свою спроможність провести активну структурну політику. Та якщо реальна структура економіки не відповідає запланованій схемі, то це означає, принаймні, або помилковість управлінських рішень, або помилковість публічно заявлених планів.

Насправді, вже рік тому було зрозуміло, що економіка «розшарувалася» на дві непропорційні і нерівноцінні частини. На одному полюсі зосередився прогресуючий експортний сектор, а на іншому — стагнував сектор, обслуговуючий внутрішній ринок. Та й самі експортні галузі також розшарувалися. Безпосередні виробники експортної продукції в рідкісних випадках були рентабельними de jure. Частіше за все виробництво не припинялося тільки тому (або тільки тому й продовжувалося?), що de facto такі підприємства входили до складу більшого прибуткового об’єднання його «збиткової» складової. У кінцевому результаті фірми контролюючи директорів і фінансові потоки збиткових підприємств, потрапили в розряд тих нечисленних вітчизняних споживачів, які могли користуватися стабільними національними грошима. Так виглядала картинка рік тому. У вересні 98-го економіка стала іншою.

З жовтня минулого року в Україні почалися фінансові ускладнення. Гривня ж залишалася непохитною. А економіка продовжувала «розшаровуватися». Втім, чудеса стабільності для післяреформеної валюти такими залишалися тільки для невтаємничених. Досвідчені люди, навпаки, все розуміли і попереджали. Так, ще в середині минулого року було зроблено спробу знову провести «пакет зростання» з іншою назвою (в усіченому вигляді), але нічого не вийшло. Потім були вибори, а потім криза. Увесь цей час фінансовий ринок зберігав рівновагу тільки тому, що гривнева маса на одній шальці терезів урівноважувалася валютними позиками з-за рубежу — на іншій. У міру ж полегшення валютних резервів, Нацбанк все більше притискав грошовий ринок. Поступово, до вересня 98-го, валютний і фондовий ринок були настільки «відрегульовані», що їх можна іменувати ринками з великим застереженням. Але повернемося до метаморфоз економіки.

Коли стало ясно, що промислове зростання 1998 року буде вимірюватися в десятих і сотих частках відсотка, уряд вирішив діяти. Безпрецедентна битва за наповнення бюджету протягом усього минулого року обернулася ще більшими неприємностями для реального товаровиробника і стала поштовхом для зародження «бюджетного» сектора економіки. За інших умов такий розподіл всієї економіки на сектори — «бюджетний», тіньовий і «проміжний», — виглядало б комічно. Але в нашому випадку від скепсису втримує усвідомлення неабияких обсягів грошових мас, котрі обслуговують їх. Наприклад, для усього «бюджетного» сектора необхідно близько 75% всіх грошей, що є в обороті. Ця цифра особливо вражає, якщо врахувати, що в кабінетах не виробляється ніякої продукції, а ціна попиту на гроші тут сягає 70% річних. Потім близько половини грошей відволікає на себе тіньова економіка. Це не так погано, адже тут хтось щось виробляє, а ціна грошей не перевищує 20% річних у валюті (приблизно 35% річних у гривні). Природно, гірше за все доводиться дрібним і великим виробничим підприємствам: їм і грошей майже не залишається, і плата за них непідйомна (80% — 100% річних проти 15% необхідних). Але й вони знайшли вихід зі становища: від 50% до 70% розрахунків припадає на бартер.

Одним словом, підбиття підсумків дворічного ходіння гривні викликає змішані почуття. Єдина колись національна валюта сьогодні існує в безлічі іпостасей, і має безліч цін. Це і не дивно, адже якщо гарантом фінансової стабільності є тільки Нацбанк, «сортів» гривні буде рівно стільки, скільки у нього клієнтів. Що ж до помилок Нацбанку, то головна з них швидше не монетарного характеру, а політичного. Не будь опозиція Нацбанку проваджуваному курсу надбанням лише вузького кола фахівців, здоров’я гривні було б кращим і меншою мірою залежало б від його танучих валютних резервів.

Ірина КЛИМЕНКО, «День»
Газета: 
Рубрика: